Про те, що у 1943 році готували документи на подання про присвоєння Олексію Івановичу Стефанюку звання Героя Радянського Союзу, ветеран дізнався від колишнього політрука Пашкевича, з яким побачився на зустрічі однополчан. Той здивувався, що побратим не має Зірки Героя.
— Тебе, виходить, головна нагорода і досі не знайшла... — промовив він.
Звістка дещо спантеличила колишнього фронтовика. На початку 1943 року Олексія Івановича справді перевели до іншої дивізії, і через це нагородні документи могли не знайти його. А до цього часу Стефанюк був одним із головних героїв фронтової преси. Так, «Боевое знамя» у № 1 за листопад 1942 року вмістило його фото з підписом: «На нашій ділянці фронту добре відомий знатний винищувач фашистів Стефанюк Олексій Іванович. Його влучні кулі знищили понад 150 німців. На своєму бойовому досвіді він виховав 22 снайпери. За доблесть і мужність т. Стефанюка нагороджено орденом Червоного Прапора і медаллю «За відвагу».
...Ще у школі Олексій Стефанюк показав себе чудовим стрільцем. Коли почалася війна, він саме навчався у Ленінградському артилерійському училищі. Курсантам достроково присвоїли звання, і їх невдовзі було відправлено на фронт. У липні 1941 р. Олексій потрапив на передову у 527-й стрілецький полк, який забезпечував оборону Ленінграда. На його ділянці фронту активних бойових дій не велося, тому Олексій вирішив, щоб не сидіти без діла — зайнятися снайперською справою. За місяць навчився збивати кулями олівець за 100 метрів, п’ять копійок — зі 150 метрів і сірникову коробку — з 200 метрів. Першого гітлерівця він знешкодив, коли той безпечно перебігав з однієї траншеї до іншої і відразу потрапив під приціл снайпера. Відтоді такі полювання на ворогів снайпер влаштовував практично щодня. Для ліквідації Стефанюка супротивна сторона зі свого боку теж виставила снайпера. Ворожий стрілець зробив макет солдата, щоб Олексій цілився в нього і себе виявив. Та хлопець розпізнав фальшивку, і запропонував німцеві свій макет. Фашистський снайпер клюнув і натиснув на курок. Стефанюку залишилося зробити те саме. Під час оборони Ленінграда йому вдалося знешкодити 182 фашиста. Усі свої кошти молодий офіцер передав на будівництво танкової колони «За Ленінград». За це навіть отримав подяку від самого Сталіна. Її опублікувала фронтова преса.
У березні 1944 р. в одному з боїв Олексія поранило — осколком відірвало п’ятку і частину підошви. Після госпіталю він, щоб знову потрапити на фронт, приховав свою ваду, намостивши у чоботи побільше м’яких ганчірок.
Після зустрічі з однополчанами Олексій Іванович почав шукати документи про присвоєння йому звання Героя. Знайшлося передусім підтвердження в іншому: снайперів у роки війни за 100 знешкоджених гітлерівців нагороджували Золотою Зіркою. За клопотанням ветеранів Постійна Президія з’їзду народних дeпутатів СРСР 21 грудня 1998 року присвоїла О. Стефанюку звання Героя Радянського Союзу. Та от парадокс. В Україні рішення цього органу вже неіснуючої держави не є чинним документом. Отже, з одного боку О. Стефанюк має більш, ніж на сто відсотків підстав, щоб носити звання Героя, а з іншого — його Золота Зірка та орден Леніна ніби вручені громадською організацією. Ні пільг, ні відповідних правочинних документів на звання ветеран від того не має. Це несправедливо. Українські державники мали б це протиріччя усунути.
Ніжин Чернігівської області.