За офіційною назвою, це — «Дитячий будинок «Центр розвитку дитини-7» (цифра «7» означає, що тут живуть сироти). За реальним станом речей, це — багатодітна й веселогомінка оселя, острівець того царства, де все найкраще віддають справді малечі.
За статусом Наталя Миколаївна Суслова — президент-розпорядник цього будинку. За призначенням — Мама. «Моя мама» — для кожного. «Наша мама» — для всіх.
Сьогодні у Суслових двадцять дітей. «Поки що», — уточнює батько сімейства Іван Миколайович. Це «поки що» означає не таємничий процес появи на світ нової людини, а далебі складніше «природне явище» — пошук сиріт і оформлення опікунства над ними: центр розвитку розрахований на 24 дитини, а живе тут нині їх 18 (ще двоє синів у них кровних. До речі, старший син Євген — міський голова Сквири, наймолодший «мер» в Україні). І що тут складного? — можливо, здивується читач. Хіба в нас мало сиріт, щоб їх пошук став для доброго чоловіка проблемою? Сиріт багато, це правда. Але багато й тих, хто вловив «слабку ланку» опального для місцевих можновладців підприємця Івана Суслова, — любов до дітей. Ось і шарпають за цю ланку, травмуючи серце чоловіка, а заодно і долю сиріт, які мали можливість жити в родині, а їх залишили «горохом при битій дорозі»...
Сам Іван Миколайович виріс у багатодітній родині і мріяв перенести цю сімейну модель на їхню з Наталею гілку в генеалогічному дереві Суслових. Але, пожартував, «як доля послала нам тільки двох синів, то мусили мою мрію компенсувати готовими дітками».
...Усі найсльозливіші серіали не змогли б передати гіркоту сирітської долі цих маленьких хлопчиків і дівчаток до появи в їхньому житті мами й тата. За кілька років свого життя вони зазнали такого, що не втиснулося б у сюжет найстрашнішої драми. Ось для цієї маленької дівчинки, що так вигойдується на подвір’ї, ще зовсім недавно єдиною лагідною істотою на землі була... собака. В її будці вона ховалася від негоди і жорстоких «пестощів» тих двоногих тварин, що значились ріднею нещасної крихітки. І досі від надміру ласки вона лиже язичком маму за руку — колись її пестила так дворова «вихователька». Цих братів, що весело ганяють м’яча, привезли сюди напівмертвих. І не тільки від «бенкету паличок Коха», що зжирали малі легені. «Добра» бабуся не залишила живого місця, особливо на тільці шестилітнього внука: рубці й синяки покривали його, як шкіра, — з голови до вузеньких п’ят. А на шийці відбилась странгуляційна борозна від «палких обіймів люблячих рук». На очах у цієї дівчинки, яка випитує в мене, «що таке журналіст», вітчим убив її маму. Скільки ніжності треба їй дати, щоб зцілити психіку від страшних сновидінь?! А їх усіх, повторюю, вісімнадцять. Поки що...
Я не вперше гостюю в цьому будинку. І щоразу дивуюсь не матеріальним достаткам: президент агропромислової корпорації «Сквира» Іван Суслов дбає, щоб його діти мали все найкраще —комп’ютери, меблі, іграшки, одяг, їжу, відпочинок. Їм можуть позаздрити і, як видається, заздрять діти з багатьох родин, де рідні батьки не мають можливості вибирати престижнішу фірму кросівок. Справа не в заздрощах і не в марці взуття. Мене найбільше вражає та неповторна чарівність домашнього затишку, сімейних стосунків між ними всіма і доброти не на «експорт» — для демонстрації прийшлим, а справді глибинної, органічної, щирої. Можна обманути гостей, але не самих дітей. «Мамо!» — кидаються вони наввипередки, обліплюють з усіх боків, туляться до її теплих рук. І ллється пістрявий потік радощів і нарікань: на оцінки, подерті у першому ж «бою» нові штанці, запросини на день народження до однокласника, а подарунка ще нема, кровну образу на якогось хлопця, що обізвав їх «інтернатівськими». «А ми кажемо, мамо, які ж ми інтернатівські? Ми домашні...» І, вихлюпнувши на неї цей вінегрет образ і похвальби, слухають, як мама вирішить: кого похвалить за «12», а кого за «5» покарає «найстрашнішим» —позбавить комп’ютера на день, а то й два. І латати штани не варто, бо тато не любить, щоб діти в латаному ходили, а тут дірка дуже велика. І, звичайно, поїдемо подарунок вибирати, щоб іменинника потішити. І хлопець сказав неправильно, але ви, мої мудрі, його гарно поправили. «Добре, мамо, то ми пішли вже до хати». І ця «хата» в їхніх вустах найкраще доводить неправоту якогось сільського ровесника: вони справді домашні. І це над ними, своїми, домашніми, рідними, вона просиджує ночі, якщо котресь захворіє, це їхні сповіді слухає, коли так хочеться поділитися найпотаємнішим.
До речі, тільки тривале знайомство допомогло мені «розговорити» Наталю на тему «вона і діти». «Що тут особливого? — віднікувалась вона. — Хіба матері хваляться, як вони люблять своїх дітей?»
— А коли доводять, ви їх караєте?
— Інколи хочеться ляснути, але рука сама зупиняється, як згадаю, скільки жорстокості вони бачили за свій коротенький вік. Це не Сашуня чи Женя. Цим діткам потрібно більше тепла. Як слова не впливають — ставлю в куток. Але найбільше покарання — обіцянка все розказати татові. Він для них — авторитет найбільший...
— Ага, авторитет, — сміється Іван Миколайович. — Доводиться всі справи кидати, як Наталя дзвонить: хтось там з дітлахів не хоче в куток ставати, і я їду вмовляти, щоб виконав покарання, не ганьбив мене перед мамою.
...У кожного з них до цього було своє лихо. Свої криваві рубці на душі і на тілі. Своя доля і свій характер. Під теплим затишним дахом вони знайшли не тільки моральне зцілення і сите життя. Тут усі діти набувають спільних, родинних рис, і стають цим схожими одне на одного, як єдиноутробні брати і сестри. І жодна цифра, що означає сирітство, не здатна зупинити цей благотворний процес. У них є повноцінна сім’я. Батьки. Бабуся — Валентина Кирилівна, Наталина мама. Старші брати, яким можна відкрити «великий-превеликий секрет». Навіть власна племінниця — новонароджена Євгенова донька. Тепер найменшій Ганнусі доводиться їсти кашку і «за Софійку».
І є так само велика, одна на всіх таємниця — «від мами». Щоправда, вона скороминуща: це — їхні подарунки їй, найріднішій, до Дня матері. Завтра ви одержите їх, Наталю. Щасливого вам материнства.
