Громада — великий чоловік
Колись містечко Оринин було райцентром. Мало відповідний рівень побуту. Досі згадують, як шеф місцевого ресторану серед зими до Москви по помідори та екзотичні фрукти літав. Знай, мовляв, наших. Нині по помідори до Москви їздити не треба. Місцеві бізнесмени не гірші за тамтешніх. Чотири приватні ковбасні, млин, став, цех з виробництва локшини, пекарня, «Агроспецмонтаж». Три сільськогосподарські товариства і три селянсько-фермерські господарства забезпечують земляків усім, що треба. Тепер створили ще й комунальне підприємство.
Донедавна всі сільські комунальні служби були на балансі районної ради і працювали вкрай незадовільно. Орининці перші в районі наважилися пережити «головний біль» і взялися за справу самі. На щастя, збереглася деяка технічна база. Чотири автомашини, екскаватор. Так виникло «господарство Доманського» — сільська комунальна служба. Комунальників ніхто не фінансує, але вони від того не плачуть. Навчилися виживати самотужки. Забезпечують селян вугіллям і дровами, виготовляють вікна, двері, вивозять сміття, організовують поховання та ще надають безліч послуг. Копійка до копійки — то й немає у Доманського боргів ні перед бюджетом, ні перед колективом. У місті ж, наприклад, жеківські двірники місяцями зарплати не бачать. Середня зарплата в орининських комунальників — 220 гривень. Небагато? Але ж це не на асфальті. Кожен має підсобне домашнє господарство, тримає худобу, городи. Якщо старатися, зарплата зростатиме. До сільських комунальників навіть направляють на роботу з районного бюро працевлаштування, щоб хоч щось люди могли тут заробити. Комунальникам це вигідно, бо отримують доплату та премії за надані місця. Річний бюджет становить 60 тисяч гривень. Третина прибутку йде на рахунок сільської ради.
Орининці збираються розширити сферу послуг на сусідні села, котрих приваблюють нижчі, ніж у місті, ціни на послуги. Цього якраз і прагне місцева влада, а ще більше хоче громада.
Час «манічо» минає
В Оринині стосунки влада—бізнес зважуються на одних терезах: як останні працюють на сільський бюджет.
Родина Володимира Ковбеля: доньки, сини, зяті та невістки — усіх по двоє, створила приватне підприємство «Квазар». Працюють не покладаючи рук, щоб знову ожив знаменитий орининський водяний млин, закладений ще 1866 року. Запланували зробити біля нього й екзотичний куточок відпочинку, відкрити ресторан чи кафе, базу прокату катамаранів. Минулого літа один катамаран уже випробували.
Вони добровільно взяли під охорону навколишній ліс, щоб не вирубували на дрова. Мріють про довготерміновий кредит. Обладнання на млині замінити, бо ще дідівське. Селяни охоче везуть сюди зерно. Ковбель у млинарській справі тяму має добру: працював на міському комбінаті хлібопродуктів начальником мукомельного цеху. А сільський голова Валерій Гайшук повірив, що у Володимира стане снаги започаткувати власний бізнес, переконав виконком, щоб Ковбелю виділили ділянку, підтримує підприємця морально. А мельник, зі свого боку, охоче допомагає громаді.
Завітали ми ще до одного підприємства — поштового відділення. 29 примірників «Голосу України» щоденно в сумках Валентини Марцонь, Тетяни Паладійчук та інших вирушають до наших читачів. Пошта — ознака життя в селі. Є вона — є село, немає — село просить у сусіда «протекторату».
Хотіли порадіти за наших друзів, проте не довелося. У приміщенні холодно. Як тоді взимку тут працювати? Валерій Гайшук і цю проблему запланував розв’язати. Бо ще кілька років тому в Оринині єдиним живим підприємством і справді була пошта. Нині поштовим відділенням завідує Ганна Котляр. Вона каже: «На жаль, поштовики не можуть похвалитися ні зарплатою, ні умовами праці. Але час «манічо» — «немає нічого» — минає...»
Хмельницька область.
