Пам'ятники: за що і кому?

Свою причетність до вшанування пам’яті захисників Вітчизни ми, післявоєнні школярі, відчували з малих літ. Бо були оточені увагою фронтовиків. Воював і наш з братом Іваном батько, котрий повернувся з війни неушкодженим. А більшість дітей виховувались патріотичною аурою суспільства, увагою й турботою сусідів, близьких про сиріт і напівсиріт, яких ставили на крило вдови, а нерідко й бабусі.

Могили воїнів-антифашистів, котрі полягли за визволення Вітчизни, для моїх краян завжди були святими. Одним із перших декретів Народної Ради Закарпатської України восени 1944 року була постанова про впорядкування поховань борців за визволення від угорсько-фашистської окупації. За цю справу й узялися молодіжні організації, студенти й школярі. У далекому 1952-му мої однокласники і старші учні, організовані нашими вчителями Миколою Олексійовичем Дяченком, Григорієм Йосиповичем Іваненком, пізніше — Юрієм Юрійовичем Горгошем, збиралися на самісінькій вершині Бескиду, щоб упорядкувати там могили учасників боїв, що велися восени 1944 року. Як розповіли нам старші люди, зокрема Федір Вощепинець (Лозницький), який брав участь у похованні жертв, окремо лежав молоденький червоноармієць, а за двадцять метрів на схилі — 6 чи, може, й 8 мадярських солдатів. За християнським звичаєм ми впорядкували усі поховання, вважаючи свій вчинок гуманним і людяним. До речі, мої односельчани були переконані, що поховані там гонведи — колишні угорські хлібороби — загинули безглуздо, мобілізовані на війну примусово фашистськими правителями. Недарма двоє солдатів дезертирували з угорського війська, і до приходу Червоної Армії наші люди їх переховували.

Шістдесят років тому дитяча цікавість повела нас далі, на колишній угорсько-радянський кордон. Там ще були залишки застави, де влітку 1940-го жив кілька днів і батько, намагаючись потрапити в Радянський Союз. А далі за кілометр-півтора від цих руїн уже на території Львівської області на лісовій галявині ми натрапили на військове кладовище. На дощатих обелісках з п’ятикутними зірками були переважно написи: «Невідомий солдат». Та на одному прочитали незабутні рядки: «Лейтенант Третьяков Владимир (г. Москва, 1925 — 10 октября 1944). Хтозна, можливо до наших днів родичі вічно молодого офіцера не знають, де місце його останнього спочинку.

Готуючись до 20-річчя Великої Перемоги, трудові колективи тодішніх Міжгірського лісокомбінату, колгоспів імені Леніна (села Пилипець і Розтока), імені Кірова (села Верхній та Нижній Студений) ініціювали спорудження скромного пам’ятника-обеліска на могилі червоноармійця. Тут щорічно 9 Травня збиралися не лише закарпатці з Міжгірського, Воловецького, Мукачівського, Свалявського районів, приходили й сусіди зі Львівської та Івано-Франківської областей. Усі радо приймали воїнів-визволителів. Зустрічі 1965—1985 рр. залишилися в пам’яті як переконливе свідчення добросусідства, спадкоємності поколінь та патріотичних традицій.

Тому й треба було б до закликів сучасних політиків до порозуміння, толерантності, миру, поваги один до одного додати корисні справи й ініціативи, пропаганду благородних стосунків і вчинків.

Є достатньо аргументів, щоб стверджувати: українці досягли злагоди й порозуміння в пам’ятні 70—80 роки минулого століття. Та й мало хто сумнівається, що завдяки цьому вони успішно відбудували зруйновану війною Україну, здолали неймовірні труднощі та налагодили мирне співжиття.

В далекому 1975-му пощастило бути гостем на весіллі курсанта Київського військового училища в одному з великих сіл Івано-Франківської області. За святковими столами зібралося майже все село, яке за кілька років до того повернулося з виселення в Казахстан. Це були переважно жінки — бабусі, матері, сестри. Не одна з них у серці носила біль та горе: в невідомих обставинах вони втратили близьких людей. Сліди загубилися. Де їхні могили, ніхто не знає. Та горе, співчуття, прощення об’єднало всіх. Жінки доброзичливо розповідали про своїх чоловіків, синів, братів, щиро раділи, що життя налагоджується. Що діти без жодних обмежень здобули освіту, мають гарну роботу і повагу в суспільстві. Що багато галичан добре облаштувались і в Україні, і в Росії. До речі, той колишній курсант уже в часи незалежності України завершив службу полковником російської армії, нині з сім’єю живе в Санкт-Петербурзі. Два його сини також стали військовими в Росії. Старший Станіслав уже підполковник, кандидат військових наук. Таких прикладів — тисячі. Та що казати, коли навіть віце-прем’єр уряду Росії — виходець з Івано-Франківщини, а голова Федеральних зборів РФ — українка з Житомирщини Валентина Матвієнко.

Так сталося, що восени минулого року зміг реалізувати давнє бажання побувати на Бескиді, в місцях своєї юності. Як змінилося ставлення до священних реліквій за часи незалежності? З обеліска на могилі невідомого солдата, що його у 1965-му спорудили вдячні земляки, якийсь вандал (не віриться, що він був з мого чи сусіднього закарпатського села) нахабно зрізав червону зірку, намагався пошкодити пам’ятну дошку, за могилою ніхто вже десятиріччя не доглядає. Піонерів і комсомольців немає, а місцевій владі до цього байдуже, незважаючи на чинні закони України.

Принагідно не можу обійти увагою питання: чому зрізали зірку на могилі червоноармійця і на щоглі Верховної Ради України? Адже це не символ тоталітаризму чи пережиток радянської ідеології. І в релігійній свідомості, і в людській уяві вона тисячоліття була і є символом віри, добрих надій та оптимістичних вістей. Згадаймо: «Звізда їм ся об’явила» — це в колядці про народження Ісуса Христа. «Гори, гори, моя звезда», — рядки з пісні співачки Анни Герман. Зірки є на прапорах багатьох країн, в тому числі Сполучених Штатів Америки. То чому ж їх зневажають в Україні? То, може, зірка стає жертвою дрімучого невігластва?

Інакше як інтригами навколо святинь і реліквій Великої Перемоги не назвеш заяви, що, мовляв, Обеліск Слави, так само, як і могили воїнів-визволителів Закарпаття та антифашистів у центральній частині Мукачевого (дослівно), «заважають масовим зібранням у центрі міста, дискотекам, феєрверкам, концертам заїжджих зірок, іншим розважальним заходам». Так описувала ситуацію 20 липня 2013 року мукачівська газета «Панорама» в редакційній статті «Перепоховати або не святкувати». Начебто руйнування пам’ятників є більш нагальною проблемою, ніж безробіття у місті, стан ЖКГ, розбиті вулиці та неможливість добратися до сіл, злидарювання та знищення лікарень, закладів освіти, культури, спорту. Автор і не подумав про те, що якби не було подвигу визволителів, то навряд чи була б нинішня Україна. Для тих, хто не хоче знати історії та її уроків, нагадаю, що це вже втретє намагаються перепоховати жертви фашизму, переступивши будь-які моральні й християнські заповіді. 

Словом, усе це стосується минулого і трагічних сторінок нашої історії, яку не зміниш. Маємо віддати шану Героям, котрі захистили Вітчизну і здолали супостата-загарбника, без чого не було б сучасної України. А віруючі нехай помоляться за спасіння душ усіх, хто брав участь у цій жорстокій боротьбі. Й усім нам треба йти далі, розбудовуючи і зміцнюючи свою незалежну державу.

Ужгород—Київ.