Зустрічі

Старовинний парк вигравав пурпуровими, зеленими, жовтими і червоними кольорами. Небо дарувало блакить, ставки здавалися небом. Молода осінь сяяла розкішшю.

Двоє закоханих невтомно блукали алеями, цілувалися, обіймалися. Їхні обличчя світилися радістю, щастям, ніжністю, добротою, надією.

Робітник в уніформі підрізав пломеніючі гілки клена біля високого ліхтаря. Хлопець зробив з них чудовий букет і подарував своїй коханій. Але на виході з парку молоду пару зупинив міліціонер.

— Шкідництвом займаєтеся? — показав він суворо пальцем на букет. — Доведеться вас оштрафувати!

Хлопець з дівчиною залепетали слова виправдання. Через якийсь час міліціонер полагіднішав:

— Добре, Бог з вами, вибачу на перший раз. Але букет, щоб не побачило начальство, киньте про всяк випадок сюди, —міліціонер показав рукою на урну.

Закохані вийшли з воріт парку. Яскраві барви миттю зблякли, звідусіль на них нашорошено дивилася осінь...

Головбух Ольга Альфредівна навідалася до начальника в лікарню. У нього заворушилися камені в нирках і, схоже, без серйозної операції було не обійтися. Відчуваючи, що пробуде в лікарні довгенько, Ігор Петрович напередодні підстригся.

Ольга Альфредівна, примостившись на стільчику біля ліжка, по-свійськи підморгнула йому і підбадьорила жартом: «А ви, я бачу, про всяк випадок навіть підстриглися. В разі чого — огірочком виглядатимете».

Тролейбус. Двоє чоловіків напідпитку обговорюють становище в країні. Вони оперують фактами й аргументами, перемішуючи все це соковитим матючком. Один дядько (дебелий, широкий у плечах, обличчя — кров з молоком) з розпачем вигукнув: «Довели країну до гармидеру, хоч у труну лягай!»

На що старенька бабуся, що сиділа позаду, задерикувато відрізала: «А дзуськи! Я дуже хочу дожити до того часу, коли закінчиться цей безлад! І доживу!»

Він повертався приміським поїздом. Вона увійшла і сіла навпроти, біля іншого вікна. Він зовсім розгубився від фантастично несподіваної зустрічі.

Вона дивилася у вікно, а він, намагаючись не видати себе, спостерігав за нею краєм ока. Вона сиділа нерухомо, стискаючи в руках дорогу сумочку. Одяг — пальто, спідниця, туфлі, капелюшок, рукавички — був надто вишуканий: такий побачиш хіба що в кіно. Обличчя виразне й красиве, наче й не змінилося з роками. Здавалося, їй так само двадцять. І лише щось невловиме надавало обличчю сумного виразу.

Він згадав той короткий час, коли вони були разом. Пам’ять про неї згодом переросла у незгасний біль, який жодну жінку не впустив більше в його серце...

Він поворухнув затерплими в незграбних чоботях ногами, застебнув верхній гудзик тілогрійки, глянув на жінку в засмальцьованому пальтечку, що дрімала поруч, — свою дружину. І раптом з гіркотою подумав, що в нього могло бути зовсім інше життя. З нею чи зовсім без неї...