До лікарні ми потрапили після профогляду в районного лора. Оформлялися в дитсадок. У черзі до лікаря сиділо близько двадцяти малят, які чхали і кашляли...
— У вас хронічний тонзиліт, — констатував вухогорлоніс. — Треба ходити на інгаляції і кварцування до поліклініки.
Три дні ми чесно ходили на процедури, а на четвертий в Анечки піднялася температура. Над ранок дитина почала задихатися. Викликали «невідкладну допомогу». Лікар поставив діагноз — стеноз і обурився, мовляв, як довели дитину до такого стану.
Доньку треба було госпіталізувати, але в лікарню класти її не хотілося... Ми увесь ранок консультувалися по телефону зі знайомими фахівцями — дитина алергик — і врешті поїхали на таксі до київської дитячої лікарні №1. Чесно кажучи, я боялася повторення нічного нападу. Лікар «невідкладної допомоги» сказав, що стеноз — це «хвороба ночі».
Під час прийому в лікарню в Ані була температура 39. У відділенні її оглянув лікар, зробив призначення і пішов. Довелося звертатися за поясненнями до чергової медсестри. Була п’ятниця, короткий робочий день. Тому з п’яти призначених процедур устигли зробити лише одну — подихати сумішшю проти набряків.
У вихідні інгаляції робили в іншому кабінеті. Вразило те, що маску для інгаляцій було зроблено з пластмасових коробочок з-під сирка «Президент». Вона дряпала обличчя, щільно не прилягала. Незрозуміло, як такий «апарат» стерилізують?
Медсестра веліла купити два шприци, сироп «Лазолван» і таблетки від кашлю. На все це витратили близько 25 грн. У лікарняній аптеці ліки коштували трохи дорожче, ніж у міській. Та у відділенні Аню нашими шприцами не кололи, використовували місцеві.
У палаті ми з дочкою були півдня самі, але пізно ввечері до нас підселили молоду маму із семимісячним малям. У нього був ларингіт. Сусіди пролежали до обіду наступного дня без огляду і призначень лікаря. Я коли це помітила, відразу сказала юній мамі, мовляв, іди, вимагай огляду. Їх привезли за швидкою допомогою. Грошей із собою не було, тому, напевно, жінка нічого і не вимагала. Потім до неї приїхав чоловік і купив потрібні ліки, ще й обурювався, що покупка обійшлася в 40 гривень.
Годували в лікарні, хоч як дивно, нормально. Але якщо не маєш свого посуду (ложки, чашки, тарілки), будеш голодний, тому що стаціонар ним хворих не забезпечує, навіть тих, хто потрапив сюди за швидкою допомогою. А наша сусідка мала проблему з годуванням маляти. Їй треба було п’ять разів на день варити для нього суміш «Малиш». Для цього потрібна плита. А вона під замком, ключ у персоналу. От і доводилося мамі бігати шукати, хто відкрив би їй кухню.
Я зрозуміла, що на вихідні немає сенсу лягати в стаціонар. Ніч пройшла нормально, а наступного дня я попросилася додому під розписку. Лікар не заперечувала. І нас відпустили з формулюванням «За настійливою вимогою мами дитину виписано в задовільному стані». Доліковувалися ми вдома.
Київ.
P. S. Від імені мами, що перебуває з дитиною в клінічній дитячій лікарні № 1, ми спробували з’ясувати, на що можна розраховувати маленькому пацієнту, який потрапив до стаціонару цього столичного медзакладу. На це запитання за телефоном міської служби здоров’я (0-83) відповідав заступник начальника ГУ охорони здоров’я і медзабезпечення Києва з лікувально-профілактичної роботи Віктор Весельський.
Як запевнив представник Міськоздорову, за законом усі ліки в лікарні мали видати дитині безплатно. Віктор Леонідович навіть запропонував свою допомогу. Мовляв, якщо вас щось не задовольняє, скажіть своє прізвище, я зателефоную головлікарю і розберуся.
На запитання, як справи з фінансуванням дитячої лікарні, пан Весельський відповів, що все в порядку. І на підтвердження своїх слів зазначив, що недавно там навіть відкрили відділення реанімації немовлят, що стало в 4 мільйони гривень.
