Після прочитання матеріалу нашого власкора одразу постає запитання: у якій столичній інстанції держави знають про цей «фатальний котлован»? Де можна дізнатися більше і головне — хто й що робить для знешкодження небезпечних відходів у хвостосховищах?
Це Державний комітет ядерного регулювання України. Завданням якого саме і є реалізація державної політики у сфері використання ядерної енергії та забезпеченні додержання вимог ядерної та радіаційної безпеки. Тож там знайшли не лише порозуміння. Інформаційна підтримка потрібна й цьому комітетові, на «плечі» якого держава поклала таку важливу й відповідальну місію. Бо він уже не один рік марно стукає в різні двері.
Мій співрозмовник завідувач відділу комітету, кандидат технічних наук Віктор РЯЗАНЦЕВ.
— Промислову переробку уранових руд та іншої урановмісної сировини на території України було розпочато в 1948 році в Дніпродзержинську, — починає здалеку і уточнює Віктор Федорович. На створеному там виробничому об’єднанні «Придніпровський хімічний завод» (ВО «ПХЗ») переробляли також уранову руду із НДР, Чехословаччини та деяких інших країн. Отриманий урановий концентрат потрібен був для оборонної промисловості, а в подальшому — і для виробництва палива для атомних станцій. Також на цьому підприємстві, яке працювало в умовах особливої таємності, виробляли рідкоземельні метали.
— А відходи далеко не вивозили...
— Відходи цього небезпечного виробництва складували в прилеглих до території об’єднання ярах та балках. Без дотримання елементарних природоохоронних вимог. Що, зрештою, й призвело до накопичення великої кількості твердих і пульпоподібних відходів, котрі містять значну кількість радіоактивних речовин природного походження. Ці високоактивні речовини, а їх близько 42 мільйонів тонн, створюють значну небезпеку для довкілля, здоров’я людей, що проживають там. Виявлено витікання радіаційно забруднених підземних вод до річки Коноплянки і Дніпра, що неподалік. Через аварійний стан інженерних споруд хвостосховища «Західне» в 2000 році сталося розмиття захисного шару грунту і винесення радіонуклідів у бік зливної каналізації Дніпродзержинська. Виникла реальна загроза забруднення Дніпра. Врятували термінові відновлювальні роботи, на виконання яких було надано із резервного фонду Кабміну 2,3 млн. гривень.
— Відомо, що уранове виробництво в Дніпродзержинску припинено. На базі виробничого об’єднання «Придніпровський хімічний завод» створено кілька спеціалізованих підприємств різного профілю. Хто тепер господар тих сховищ? Хто відповідає за їхній технічний стан?
— У 2002 році всі хвостосховища було підпорядковано новоствореному державному підприємству «Бар’єр» Мінпаливенерго. Воно мало здійснювати не лише контроль за станом сховищ і їх впливом на природне середовище, а й здійснювати заходи з його ліквідації або рекультивації. Державна комісія з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій зобов’язала це міністерство розробити відповідну програму. Але через відсутність належного фінансування її не виконують.
— Ваш комітет було створено згідно з указом Президента України у грудні 2000 року. Яких заходів він вживав, щоб домогтися виконання згаданої вами програми?
— Ці питання порушувала ще наша попередниця — Державна адміністрація ядерного регулювання. Ми настійливо ставили питання про необхідність проведення комплексного обстеження, розробки проектів рекультивації та ліквідації радіаційно небезпечних об’єктів ВО «ПХЗ», отримання ліцензій на проведення цих робіт, визначення джерел фінансування. Після наполягань вже нашого теперішнього комітету Міністерство палива та енергетики України розробило відповідну державну програму. Проте затвердження її затримується, що унеможливлює початок робіт у наступному році. Головна причина —відсутність фінансування.
— А чи є у світі досвід ліквідації таких сховищ?
— 1946 року на території НДР було створено спільне рядянсько-німецьке Акціонерне товариство «Wіsmut Gmbh» для видобування і переробки уранових руд. До 1990 року воно виробило майже 220 тис. тонн товарного урану. Там також не дотримувалися елементарної екологічної безпеки. Відходи скидали у 14 сховищ, яких накопичили понад 160 мільйонів кубометрів. Відвали стали джерелом виділення в атмосферу радіоактивного газу радону, а також забруднення підземних вод та прилеглих водоймищ.
1990 року в Німеччині було ухвалено спеціальний закон, яким визначено правові та фінансові засади проведення робіт з ліквідації та рекультивації радіаційно небезпечних об’єктів. На ці заходи надано 13 мільярдів марок терміном на 15 років. За ці кошти на першому етапі — в 1990—1996 роках — провели загальне і детальне радіаційне обстеження території площею понад 1700 квадратних кілометрів, більш як 800 різноманітних об’єктів. Розроблено низку різних програм, проекти рекультивації відвалів, сховищ, будівель, споруд, очищення шахтних і дренажних вод тощо. Більшу частину проектів уже здійснено, інші — на різних стадіях виконання. Уже витрачено близько 60 відсотків наданих коштів.
— Отже, нам також треба розпочинати з ретельного обстеження?..
— За результатами його проведення потрібно створити єдину базу даних з використанням геоінформаційних технологій, програму чи стратегічний план дій. А вже потім можна розпочинати розробку проектної та кошторисної документації. Ще один важливий крок першого етапу — створення законодавчої бази програми та плану конкретних дій. На нашу думку, потрібен закон України «Про ліквідацію та рекультивацію об’єктів колишнього ВО «ПХЗ». І ще одна наша заувага — Мінпаливенерго України не спроможне самостійно розв’язати таку складну проблему.
— Вікторе Федоровичу, ви наголосили «на нашу думку», «наша заувага». Кого ви, крім себе, маєте на увазі? Це не лише ваше бачення?
— Так. Такі погляди на шляхи розв’язання проблеми ліквідації передумов екологічної небезпеки під Дніпродзержинськом сформульовано групою фахівців у складі Олега Войцеховича з Науково-дослідного гідрометеорологічного інституту Мінекоресурсів України, Володимира Голубєва з нашого комітету, Юрія Сороки з Інституту «Стратегія» м. Жовті Води, Олександра Скальського з Інституту геологічних наук НАНУ, Івана Лося з Інституту гігієни і медичної екології ім. О. Марзеєва АМНУ.
Наостанок мій співрозмовник зауважив ще таке. Окремі попереджувальні або аварійні заходи на радіаційно небезпечних об’єктах ВО «ПХЗ» призводять лише до відкладання в часі комплексного розв’язання накопичених там проблем. Зволікання збільшує витрати на проведення реабілітаційних робіт, а головне — не вирішує в цілому питання приведення цих хвостосховищ в екологічно безпечний стан.
Розмовляв Яків ГАЛЬЧЕНКО.
