Або Як Олександр Фадєєв за вказівкою «вождя народів» перейшов дорогу Володимиру Лясковському
Не раз мої журналістські стежки перехрещувалися зі стежками відомого одеського письменника Володимира Лясковського, який полюбляв подорожувати Причорномор’ям, зустрічатися з людьми, щоб потім написати цікаві, «з натури», нарис, оповідання чи повість. З особливою шаною ставився він до селян, їхньої тяжкої праці, написав про них немало книжок.
Одна з наших зустрічей з письменником відбулася в гостинах у знаменитого Макара Посмітного — в селі Розквіт Березівського району. Вже як наїздилися по полях і фермах, намилувалися тамтешніми ідеальними порядками, пройшлися ошатними вулицями справді розквітлого села, господар запросив до вечері, Засиділися тоді, пригадується: після чарки-другої Макар Онисимович і Володимир Георгійович почали згадувати фронтові будні, а я «мотав на вус».
Їм було про що поговорити, адже обидва пройшли дорогами Другої світової війни, як мовиться, від дзвінка до дзвінка. Макар Онисимович пішов на фронт з чотирма своїми синами. Вони захищали Москву, билися з ворогом під Вязьмою. Макар Онисимович був учасником пекельних боїв під Сталінградом, штурмував Берлін. Володимир Георгійович під час згадок про це раз-по-раз дивувався:
— І як це ми ще тоді з вами не зустрілися?
Так, і він був під Сталінградом. І він штурмував Берлін. Навіть напис залишив на колоні рейхстагу — ножем викарбував: «Аркадій Гайдар». У пам’ять про свого фронтового друга, з яким пройшов тисячі кілометрів війни. То йому, Лясковському, Гайдар перед тим, як піти у ворожий тил на виконання свого останнього бойового завдання, передав польову сумку і попрохав: «Потримай, Володю, до ранку...». Аркадій Гайдар поліг у бою за Перемогу, отож, вважав Лясковський, той напис на колоні рейхстагу був цілком правомірний...
Тоді у Розквіті й почув я розповідь про те, як Олександр Фадєєв, хай і не з власної волі, Володимиру Лясковському «дорогу перейшов».
...Восени 1941 року 18-та армія з важкими боями відступала на схід. У ній перебували й два військові журналісти — Лясковський і Котов. На кілька днів затрималися у Краснодоні, тимчасово оселилися в затишній кімнаті невеличкого будиночка на вулиці Садовій, 10, де мешкала вчителька... Олена Кошова з сином Олегом. Лясковському одразу сподобався не по літах серйозний юнак (утім, і йому самому тоді було лише 23 роки), в розмовах з ним провів не одну годину. А коли якось увечері Олег зібрався на збори комсомольського активу, то Лясковський і Котов не могли не напроситися піти разом з ним. Там познайомилися з Уляною Громовою, Любою Шевцовою, Іваном Земнуховим... Юнаки й дівчата говорили про одне — про свою участь у боротьбі з ворогом. Їх іще не брали на фронт — роками не вийшли. Та хіба це завадить «працювати на нашу перемогу?» (Саме так висловлювалися учасники того зібрання). Не панікуючи, припускали, що Краснодон можуть залишити радянські війська, щоб дати вирішальний бій гітлерівцям десь в іншому місці, скажімо, під Сталінградом. «Ось і маємо бути готовими заявити про себе в окупованому місті, аби вороги відчули, що з ними бореться весь народ»... Усе оте старанно заносили до своїх блокнотів військові кореспонденти.
А в лютому 1943 року Лясковський з Котовим вже не могли оминути щойно визволений Краснодон. Поспішали передусім на Садову, 10. Застали там лише згорьовану Олену Миколаївну... Вона першою й розповіла про трагічну долю багатьох членів «Молодої гвардії». Потім були зустрічі, бесіди з підпільниками, які залишилися живими, — Валентиною Борц, Радиком Юркіним, Георгієм Арутюнянцем... Військові кореспонденти взяли участь у похованні юних підпільників, тіла яких було піднято з дна шахти... По гарячих слідах, першими Лясковський і Котов розповіли про подвиг молодогвардійців у великому нарисі в газеті «Комсомольская правда». А в 1944 році видали й книжку «Серця сміливих», написану в перервах між боями, у фронтових бліндажах та окопах.
Про подвиги й трагічну долю молодих краснодонських підпільників доповіли Сталіну, поклали йому на стіл і книжку «Серця сміливих». Вердикт «вождя народів» був дещо несподіваний:
— Так, про цей подвиг повинен знати увесь світ... Але у книжки має бути знамено — маститий літератор, яким стане голова Спілки письменників СРСР Олександр Фадєєв.
Вказівка обговоренню не підлягала. Посіпаки одразу поспішили вилучити весь тираж книжки «Серця сміливих». А Лясковському й Котову наказали, щоб передали «маститому літератору» всі свої записи та документи, що стосуються діяльності «Молодої гвардії». Взамін, «аби не ображалися», запропонували «на вибір» посади у Москві, пообіцяли нагороди. Лясковський знову подався на фронт, звідки твердо вирішив повернутися до Одеси. А нагород — бойових, заслужених — у нього й так не бракувало: трьома орденами й п’ятнадцятьма медалями відзначено відвагу військового журналіста, який завжди прагнув перебувати в самому горнилі війни.
Олександр Фадєєв за вказівкою Сталіна сів писати «Молоду гвардію», яку видав у 1946 році, тобто через два роки після появи книжки «Серця сміливих»...
— Мене з Котовим у співавтори він, зрозуміло, не запросив, — сумовито посміхнувся, завершуючи свою розповідь, Володимир Георгійович.
Зате добре запам’ятала, хто першим розповів широкому загалу про подвиги молодогвардійців, Олена Миколаївна Кошова. Син Володимира Георгійовича Олександр Лясковський уже після смерті батька, розбираючи його архіви, натрапив на такого ось листа: «Мені хочеться висловити Вам глибоку вдячність за ту вічну пам’ять, якій Ви дали початок для всенародного визнання і любові до юних підпільників Краснодона. У ті грізні роки Ви першим описали патріотизм, мужність і героїчну боротьбу молодогвардійців».
Одеса.
Напередодні 209-ї річниці заснування Одеси після реконструкції відкрито Театр музичної комедії імені М. Водяного. Реконструйовано глядацьку частину театру, сцену, гримерні, театральну площу, створено музей народного артиста СРСР Михайла Водяного. В день народження міста одесити побачать тут виставу «Дон Сезар де Базан».