Я зустріла цю жінку в концертному залі й відразу впізнала одну з легендарних сестер Байко, адже зростала на піснях цього славетного тріо. Ми сиділи майже поруч на творчому вечорі Михайла Ткача, присвяченому 70-річчю поета. «А ви хіба не заспіваєте Ткачевих пісень, адже маєте їх чимало у своєму репертуарі?» — поцікавилась я в Ніни Яківни Байко. «Ми вже припинили виконавську діяльність», —відповіла вона. На мою пропозицію написати матеріал про тріо артистка й педагог відгукнулася привітно: «Приходьте, є приводи для зустрічі: незабаром ювілей і нашого колективу, і мій особистий».
Переступивши поріг двокімнатної квартири на Оболоні, я не побачила надсучасних меблів та інших атрибутів заможного життя, натомість потрапила у справжнє царство народного мистецта: милували око вишиті різними орнаментами гуцульські рушники, скатертини, серветки, подушки, прекрасні гердани — з них можна робити виставку. У колекції писанок господиня показує і виконані нею. «Люблю вишивати, робити писанки, плести з бісеру, — зізнається Ніна Яківна, це заспокоює, покращує душевний стан».
П’ємо каву зі смачними цукерками, які передала учениця Ніни Яківни з Італії, і переглядаємо телевізійний фільм Олега Бійми з циклу «Немеркнучі зірки», присвячений сестрам Байко.
«Як я си заспівам трьома голосами», — чарівно виводять лемківську пісню жінки з натхненними очима. Важко розрізнити, де чия партія: три голоси зливалися в один — надзвичайно широкого діапазону, багатий на тембри та інтонації, чистий, немов життєдайна, джерельна вода. Про феномен народних артисток України, лауреаток Національної премії України імені Т. Шевченка — Ніни, Марії та Даниїли Байко написано книги й статті, створено фільми й передачі, проте пояснити його ніхто так і не зміг. Це зветься природним відчуттям гармонії і витоки має в дитинстві.
— Ми росли у співучій родині, гарний голос нашої мами Магдалени добре знали у селі, — розповідає Ніна Байко. — Зрештою, все оточення було музичне. Молодь постійно збиралася у центрі села, недалеко від нашої хати, і співала. Від того гармонійного співу (ніхто не викрикував) не можна було заснути. І хоч село лемківське, з діалектною мовою, надзвичайно популярними були пісні великої України, про яку ми мріяли. Козацькі, стрілецькі пісні я пронесла через усе життя. Коли на початку 90-х ці твори почали широко виконувати, мені не треба було шукати їх по збірниках, бо знала їх напам’ять. Дочка Леся часто згадує, як я співала їй стрілецьких пісень на прогулянці в лісі. Так, одне виховання було для школи, друге — домашнє.
У 1945 році сім’я Байків опинилася серед інших депортованих лемківських родин, які зазнали утисків польської влади (батько був українським активістом). Довелося залишити рідне село Яблониця Березівського району на Львівщині (тепер це Польща) і переїхати до Буська. На польско-радянському кордоні почули звичне: «Зброя є?» «Немає», — не вагаючись, відповів глава родини Яків Байко. «А золото?» Хвилинку подумав і сказав: «А золото маю». І, піднявши ковдру, показав прикордонникам своїх п’ятьох донечок.
Нова сторінка життя почалася з навчання сестер у Буській середній школі. Далі були музично-педагогічне училище і консерваторія в загадковому місті Лева. Сестрам пощастило потрапити в добрі руки: їхнє творче становлення відбувалося завдяки викладачеві з вокалу Одарці Бандрівській, проректору Львівської консерваторії Арсенієві Котляревському. Він, до речі, послухавши студенток лише на одному концерті, зрозумів, що народжується унікальне тріо, і дозволив їм навчатися за індивідуальною програмою.
«Не забудьте ж написати і про Романа Романовича Кокотайла», — кілька разів нагадала мені Ніна Яківна. Справді, на вічну пам’ять і вдячність заслуговує цей чоловік — диригент, керівник міжвузівського студентського хору у Львові, в якому співала юна Ніна. Саме він вгадав талант у сором’язливій сільській дівчині, змусив її повірити у себе. А коли Ніна готувалася вступати до консерваторії, допомагав літературою, консультаціями, і все це безкоштовно. «Я вам віддячу»,— схвильовано сказала абітурієнтка. Він відповів: «Та нічого, дитино. Коли будеш кимось, допоможи іншим». Ці слова стали життєвим кредо Ніни Яківни.
Перший професіональний виступ тріо сестер Байко відбувся у вересні 1953 року. Тоді Львівська консерваторія святкувала 50-річчя. Проходили концерти, присвячені цій події. Якою ж радісною несподіванкою стало те, що разом з професіоналами запросили співати їх — першокурсниць, які лише півтора місяця перебували у консерваторських стінах! Відтоді не втомлювалися три кришталевих голоси нести у світ пісенні перлини — народні й авторські, написані найкращими українськими композиторами: Анатолієм Кос-Анатольським, Станіславом Людкевичем, Євгеном Козаком, Платоном Майбородою, Олександром Білашем.
У 1961 році тріо опинилося перед загрозою розпаду: з колективу пішла Марія. Упродовж семи років її заміняла найстарша сестра, Зеновія, жінка без вищої музичної освіти, але з природною музикальністю.
У них не було прощального концерту. Востаннє тріо виступило у 2001 році, коли Львівська консерваторія вітала з 70-річчям свого професора Марію Байко. «Чому не можна спинити літа?» — з сумом запитує моя співрозмовниця, дивлячись на давні телевізійні кадри.
Крім спільної — творчої, є в кожної сестри і особиста доля, свої діти, онуки, турботи. Марія та Даниїла живуть у Львові, Ніна вже 20 років у Києві, викладала вокал у Національному університеті культури і мистецтв та бандуру і вокал у Вищій школі кобзарського мистецтва в селі Стрітівка на Київщині. «Тепер я на пенсії, нарешті займуся вишиванням та плетінням з бісеру», — планує Ніна Яківна. І віриться, досягне успіху, бо від батьків успадкувала, як і її сестри, працелюбність, терпіння, вміння долати перешкоди.
