Закарпатці, котрим нині за шістдесят, жартують, що за свій вік встигли побути громадянами 

чотирьох держав, навіть не виїжджаючи зі свого села чи міста: «Народився при мадьярах, вчився при чехах, працював при руських, а пенсію дістаю в Україні». Такий владний вавілон не знівелював і не розчинив поміж іншими закарпатську народну пісню. Щоб упевнитися в цьому, досить побувати навіть не на весіллі — на звичайному концерті будь-котрого з фольклорних ансамблів. Бо у краї ревно ставилися і ставляться до фольклорних першовитоків, і тому вони незглибимі. І завдяки їх дослідникам та збирачам, зокрема.
Таким, як Володимир ГОШОВСЬКИЙ — учений-слов’яніст, етнограф, спеціаліст з арабістики, гітарист-віртуоз, диригент, музикознавець, етномузиколог. Громадськість нещодавно відзначила 80-річчя від дня його народження, а Ужгород вніс прізвище дослідника і вченого до списку громадян міста, котрі залишили пам’ятний слід в історії краю.
«Моєю фольклорною базою було Закарпаття»
Володимир Гошовський народився в історичній частині Ужгорода в будинку, що притулився біля мурів древнього замку. Закінчив гімназію, де під впливом відомого етнографа Івана Панькевича у хлопця пробудився інтерес до етнографії. В період угорської окупації сім’я Гошовських переїхала до Праги. У Карловому університеті Володимир вивчав етнографію, музикознавство, слов’янську філологію, європейські та східні мови, брав приватні уроки у відомого віртуоза-гітариста Анхела Іглезіо. 1944 року він захистив докторську дисертацію «Етнографічний аналіз творчості Миколи Гоголя» і здобув ступінь доктора філософських наук. Протягом двох наступних років працював у Празькому інституті слов’яністики. Та його тягнуло додому. В 1946 році молодий вчений повернувся в місто своєї юності. Завідував етнографічним відділом Закарпатського краєзнавчого музею, викладав в Ужгородському музучилищі та музичній школі, де відкрив відділи народних інструментів, започаткував клас гітари, домри та балалайки, організував оркестри народних інструментів. Усерйоз зацікавився народною піснею.
Для того, щоб мати кошти на проведення експедицій, Володимир Гошовський заробляв їх і власною кров’ю, ставши донором. «З перших кроків на ниві фольклористики я зрозумів, — писав він згодом, — що без фольклорних експедицій, без власного пісенного матеріалу не зможу не тільки ефективно досліджувати народну музику, але й мати об’єктивну картину сучасного стану музичного фольклору в селах Закарпаття».
Оскільки празький диплом доктора філософських наук важався тоді «буржуазним», вчений спочатку закінчив екстерном музучилище в Ужгороді, а 1953 року — Львівську консерваторію. Із 1955 року Володимир Гошовський фундаментально взявся за дослідження музичного фольклору краю, бо за сталінських часів йому, й так «неблагонадійному», робити це було ризиковано. За хрущовської ж відлиги одна по одній виходять його праці «Музыкальная культура Закарпатья», «До питання про музичні діалекти Закарпаття», «Коломийка у слов’ян та сусідніх народів», «Деякі особливості історичного розвитку української пісні на Закарпатті», «Музичні архаїзми та їх діалектні особливості на Закарпатті», «Чеські і словацькі пісні в українському фольклорі Закарпатської області УРСР», «Фольклор і кібернетика», «Семіотика на допомогу фольклористиці», «Спроба генези одної лемківської весільної пісні» та інші. Охопивши майже всі жанри народних пісень краю — колядки, веснянки, музику весільного та хрестинного обрядів, а також зразки голосінь, учений став ще й першовідкривачем унікальних пісень-діалогів регіону, в тому числі своєрідних трудових пісень — пастуших «гоєкань» та «копаньовських» пісень, що спроводжували роботу на підгортанні картоплі.
— В історію світової фольклористики Володимир Гошовський увійшов найперше як дослідник музичної діалектології народних пісень, як яскравий учений-слов’яніст і як один із зачинателів кібернетичної музикології. Він розробив систему універсального комп’ютерного аналізу та каталогування народних пісень, —розповіла науковий керівник Центру вивчення народної музичної культури Карпат Ужгородського державного училища імені Дезидерія Задора Віра Мадяр-Новак, котра нині продовжує цю подвижницьку справу, бо ж саме Володимир Гошовський ще за свого життя, 1990 року, зініціював створення такого центру в Ужгороді.
— Людина європейської ерудиції, вчений-новатор, він успішно поєднав з фольклором досить-таки незвичні галузі науки: семіотику , генетику , статистику , лінгвістику й навіть кібернетику! — продовжила Віра Василівна. — Не кажу вже про те, що саме Гошовський дав друге життя працям Климента Квітки —одного з найвидатніших українських етномузикологів початку двадцятого століття. Його блискучі коментарі до наукових публікацій Квітки у двотомному виданні вибраних статей залишаються взірцевими. Як висловився з цього приводу проректор Львівської державної музичної академії імені Миколи Лисенка Ярема Якуб’як , «навіть якби Володимир Гошовський не написав нічого іншого, а тільки видав оті два томи, йому б, мабуть, було забезпечене місце в історії нашої фольклористики».
Сам же Гошовський неодноразово підкреслював, що його фольклорною базою для всіх подальших досліджень стала народна музика Закарпаття. У його житті були і єреванський, і московський, і львівський періоди, проте вчений ніколи не забував про Закарпаття. Переїхавши 1961 року до Львова, він продовжував музично-фольклорні експедиції на Закарпатті , піклувався про подальший розвиток музичної фольклористики в краї. Кінцевим результатом тривалих діалектологічних досліджень стала монографічна антологія «Украинские песни Закарпатья», що вийшла 1968 року в Москві. Тут зафіксовано понад 250 народномузичних творів. При цьому Володимиру Гошовському першому за роки радянської влади вдалося відтворити особливості місцевої вимови, уникнути олітературень, відродити традиції запису закарпатських пісень першої половини ХХ століття. Останньою подією, пов’язаною з іменем видатного вченого і Закарпаттям, стала перша літня міжнародна школа кібернетичної етномузикології.
Як та чайка при дорозі
До честі нинішніх закарпатських збирачів музичного та епічного фольклору вони, попри злидні наших непростих у розвої культури (та й не тільки культури) часів, краплинку за краплинкою, немов бджоли, збирають цей безцінний нектар, маючи самовідданий приклад попередників. Зокрема, Віра Мадяр-Новак уклала й опублікувала коштом сімейного бюджету двотомний «Збірник закарпатських народних пісень». До нього ввійшло 227 творів з нотами, й він слугує як шкільний посібник. Готовий до друку ще один збірник — «Скарби наших предків». Він увібрав 332 фольклорні твори, які ще не публікувалися. Укладено й каталог народних пісень сучасної території Закарпаття. Проте видання збірника й каталога сімейному бюджетові не під силу, а меценати, здається, перевелися... Не кажу вже про те, що нагального перепису на надійніші від магнітофонної плівки носії потребують майже 5 тисяч зібраних, оброблених і систематизованих нею закарпатських народних пісень, що зберігаються у фоноархіві пані Віри. Магнітна плівка, на жаль, має нехорошу властивість розмагнічуватися. Мине ще кілька років — і втрати ці стануть непоправними, бо не буде вже від кого ще раз записати народні пісні ...
— Як не прикро, — розмірковує Віра Василівна, — але в Україні нема Державного архіву музичних народних творів. Не має їх і жодна область. Найбільший фоноархів, а це близько двадцяти тисяч творів, є у Львівській державній академії імені Миколи Лисенка. Мають свої фоноархіви й деякі музичні заклади. А тому фольклорне багатство розпорошене, та й умови його зберігання не надто надійні. Хоча б з огляду на те, що такі речі викликають жвавий інтерес за рубежами України. Якщо вже Якутія спромоглася на державний архів народної пісні, то нам зробити це сам Бог велів... Японські фахівці, приміром, їздять записувати український народнопісенний спадок до сусідньої Румунії, де компактно проживають українці і де наша пісня ще не асимілювалася. Саме такою, неасимільованою, зберегло її і Закарпаття. Без усіляких коментарів назву дві цифри. За приблизними підрахунками, у нашому краї є понад шістдесят тисяч народно-пісенних творів, а опубліковано навіть не півтори тисячі...
З-поміж збирачів пісенного фольклору знаю і водіїв автобусів, і навіть міліціонера. І це тішить. Проте рівень цей —аматорський.
На професіональну основу ставлять справу музикознавці , і насамперед — Ужгородського музучилища. Ось і нещодавно побачила світ монографія викладача цього училища Тетяни Росул «Музичне життя Закарпаття». За оцінкою фахівців, після «Українських пісень Закарпаття» Володимира Гошовського це друга спроба концептуально осмислити музичну реальність минулого і спростувати думку про те, що Закарпаття до 1994 року було «краєм темряви» і не жило активним музичним життям.
Фольклор має два рівноцінні пласти — епічний та музичний. Їх продуктивно підіймають у краї Юрій Чорі, Іван Хланта, Федір Куля, Іван Сенько, Юрій Туряниця, Михайло Тиводар, Степан Пойда, Оксана Мельник, Людвіг Пал, Віктор Шостак . Збірку закарпатських народних пісень-балад видала нещодавно відома в краї співачка Віра Баганич.
Тішить те, що небайдужою до скарбів народних є й молодь. Свої дослідження вже мають як нещодавні випускниці музучилища Катерина Оленич, Ольга Маркуш, так і студентки — Віталія Тюпа, Катерина Жданович... Це дає підстави для оптимізму — на Закарпатті ні слово, ні пісня не стануть чайкою при дорозі.