У сумському видавництві «Собор» вийшла книжка віршів Ніни Гавриленко. Назва книжки коротка — «У». Втім, десь у середині є підзаголовок — вибране з невиданого.
У Сумах ця книжечка зробила тиху сенсацію. В колі тутешніх шанувальників поезії при нагадуванні про «У» ваш співрозмовник враз гордо розцвітає, навіть якщо він прихильник суто традиційного віршування й нормальних назв, а не якогось там «У». Ця поезія приворожує, і це чудово, хоч це й на грані неймовірного, адже в нашій провінції нині не до поезії, принаймні так вважають. Мовляв, час важкий, не до забав, от якби у віршах писалося, як од бідності рятуватися! Мабуть, саме в такий час сказано було «поэтом можешь ты не быть, но гражданином быть обязан!» Тобто «гражданину» дозволено зневажати поезію й писати дурниці? Скількох поетів погубила ця сентенція! Скільки гарних віршів могла написати Леся Українка замість громадянських «досвітніх огнів»? А Тичина? Чомусь і досі вважається, що грати у футбол (доміно, карти) — святе діло, а грати в слова — ні. Ніби Поет — не чарівник, не алхімік, не магістр гри?
Святі усі слова,// Та не святі контексти.// У ніч глуху сова// На зір складає тести.// Де совість нежива,// Там зайві навіть жести...
Останнім часом здається, що такі поети зникають. І ось у благословенних Сумах, у редакції місцевої газети працює коректором Ніна Гавриленко й сповідує саме таку поезію, поезію шляхетної гри. Що таке її «У»? Можливо, недовисловлена суть країни, в якій ми живемо. А ще більше — це гра Ума та Уяви:
Туман висить на кнопці ліхтаря.// І більше нічогісінько не бачу.// Тож можу замок уявить царя,// А песик — будочку собачу.// Ну а цариця, звісно, я сама.// Так личить золота мені корона!// Мій любий песику, нічого там нема.// Хіба що голе дерево й ворона.
Скільки абияких віршів громадяни написали «про суверенітет»! І як мало — про першооснову всіх інших суверенітетів — суверенітет душі.
За тебе, зайчику мій сонячний, боюсь:// А раптом ти потрапиш в тінь чиюсь?
Ця сумчанка Ніна Гавриленко — істинне диво, вона все бачить і відчуває по-своєму, вона любить екзотичні мови (скажімо, старослов’янську й санскрит), вона й нібито буденну українську сприймає як чарівно-екзотичну, а головне, вона точно знає, що справжня поезія — це рівновага слів сказаних і несказаних:
Язик у всіх, а мова — хтозна.// Коли йде сніг й пора морозна.// Плодіться, множтеся, язики,// Малі, середні і великі!// Найперша ж заповідь навчання —//мовчання.
Про цю книжку в Сумах швидше почуєш, аніж побачиш її — тираж 500 примірників розійшовся миттю. Але саме те, що про вірші говорять у місті — чудово, цінителі поезії сьогодні — так само рідкісна порода громадян, як і хороші поети.
