Хоспіс — це заклад для приречених, переважно неоперабельних ракових хворих. Це останній прихисток перед вічністю на час від кількох днів до кількох місяців. Допомогти прожити останок життя достойно, звільнити людину від болю, дати їй можливість примиритися з собою, а також знайти сенс свого життя... і смерті — така мета Харківського обласного медико-соціального центру.
З історії
Етимологічно слово «хоспіс» не пов’язане зі смертю. Означає «гостинний до подорожніх». Вперше вони виникли на шляхах до Святої Землі у перші віки християнства. Адже, власне, спасіння християни вбачали в тому, щоб «нагодувати голодного, напоїти спраглого, прихистити подорожнього, одягнути його, відвідати хворого чи в’язня». Ранньохристиянські хоспіси піклувалися передусім про спокій душі своїх гостей, але не забували також і про тіло людей, виснажених дорогою та хворобами. І хоча хоспіси тоді не призначалися для догляду за помираючими, проте пацієнти були оточені піклуванням до кінця. В ХІХ столітті в Європі почали виникати заклади для помираючих. Сучасний хоспісний рух пов’язують з ім’ям доктора Сесілії Сандерс. Доглядаючи хворого на рак польського льотчика, вона дійшла висновку про необхідність створення хоспісів нового типу.
В українській історії прикладів милосердя до немічних також багато. Згадайте запорожців, які останні дні проводили в монастирях, доглянуті ченцями.
«У смерті, як і в народження, однакова ціна»
Це слова відомого лікаря-анестезіолога Віталія Екзархова. Колись в одній із газет він прочитав статтю колишнього нашого співвітчизника Віктора Зорза про хоспісний рух у Європі. Такі заклади потрібні й в Україні! Ідею Екзархова про створення в Харкові медико-соціального центру підтримав колега-лікар Марко Воронов. Тоді ще не було ні відповідного законодавства, ні досвіду. Тож, щоб зрушити справу з місця, потрібно було шукати фінансової підтримки. Її надав тодішній голова міськвиконкому Євген Кушнарьов.
Спочатку здавалося: ну що там складного? Адже Екзархов працював у лікарні швидкої допомоги — одному з улюблених пристанищ смерті. Але ті схеми, що діють у лікарні швидкої допомоги, в хоспісі не спрацьовують. Тут доводиться вирішувати чимало проблем, що медицини не стосуються: соціальні питання, спадщина, доля дітей.
Мешканці
Як, скажімо, у 38-річної Тетяни Бєлєвцової. У дитинстві тяжко захворіла. Спочатку, здавалося, що все минулося. Закінчила інститут громадського харчування, працювала. Але хвороба знову нагадала про себе. До того ж померли батьки. Поки могла доповзти до ванної, прала, доглядала себе. Потім її забрала до себе тітка. Мовляв, твоя квартира нікуди не дінеться. Тітка провідувала її в лікарні «Турбоатому», а потім і в хоспісі. Але лише доти, коли Тетяна підписала документи на житло. Як квартиру було продано, відвідини припинилися.
Але Тетяна Бєлєвцова — не характерний для хоспісу пацієнт. Вона житиме ще довго. Вона мала б уже жити вдома, під наглядом соціальних працівників. Але хто їй купить житло? Тетяна збирає обгортки від «Нескафе» і сподівається, що їй поталанить виграти квартиру...
— Як деградує наше суспільство, — каже Віталій Екзархов. — Родичі продають квартири, підкупають нотаріусів. Спочатку ми були недосвідчені: траплялося, що залишать на нас немічного, а паспорт заберуть. І шукай вітра в полі...
Утім, поруч із негідним ходить і високе. Чимало родичів не забувають про рідних, провідують ледь не щодня. Іноді працювати доводиться не лише з пацієнтами, а й з їхніми родичами.
...і господарі
Серед лікарів теж трапляються різні люди. Спочатку хоспіс був оточений легендами, що закордонна допомога пливе річками, а зарплату видають доларами. А насправді медсестри отримують 150—200 гривень. У лікарів платня не набагато вища. Якось протягом місяця Віталію Олександровичу довелося змінити чотирьох заступників. Тепер працюють лише ті, чий сенс життя —милосердя.
Сьогодні у хоспісі на 70 хворих 14 лікарів — два кандидати наук, п’ятеро мають вищу категорію. Щоправда, чиновники вирішили, що одна медсестра має бути на 12 хворих, тоді як у світі — на п’ять. Екзархов також прагне створити на базі хоспісу центр для підготовки фахівців і співпрацювати не лише з академією післядипломної освіти, а й з політехнічним університетом, де готують інженерів для медицини.
— Іноді ми стикаємося з нерозумінням: мовляв, навіщо нам черговий лікар у штаті, хірург, психотерапевт вищої кваліфікації — наші бабусі та дідусі й при сестрах помруть, — говорить Віталій Екзархов. — Вибачте, але ми їх не помирати беремо, а пожити й потім прийти до згоди з собою і Богом...
Братство сповідника Луки
Традиційно хоспіси не мислилися без монастирів, храмів. Тут діє церква на честь святителя й проповідника Луки. А також відомого професора хірургії і архієпископа Симферопольського й Кримського Валентина Войно-Ясенецького. Він — автор дослідження «Дух, душа, тіло». Не раз сидів за свої переконання в сталінських концтаборах. Під час війни був призначений головним консультантом сибірських евакошпиталів. Коли Сталіну доповіли, що в хірурга з-під халата виглядає підрясник, той наказав пошити довший халат... Але головне, він поєднував православну віру з медичною практикою. Якось Валентин Войно-Ясенецький дискутував у тридцяті роки з атеїстичним професором.
— Я провів безліч операцій, бачив, як б’ється серце, але душі там не побачив, — сказав атеїст.
— Я проводив трепанацію черепа... Бачив сіру речовину, але інтелекту не бачив, — сказав священик-хірург.
Віталій Екзархов теж стоїть на цьому шляху. Його висвячено на диякона церкви святителя Луки.
Скільки людей, стільки й світів, зазначив поет Рождественський. От лише б не зникли вони безслідно...
Харків.
Фото автора.
