Одним із перших кроків судово-правової реформи, розпочатої у 1992 році, було ухвалення Закону «Про статус суддів». Він запроваджував принципово нові критерії повноважень, обов’язків, відповідальності та незалежності суддів.

Ці критерії було виражено такими формулюваннями: судді, під час здійснення правосуддя, незалежні й нікому не підзвітні (ст. 3 Закону «Про статус суддів»); усі мають поважати незалежність судових органів (ст. 11); суддя не зобов’язаний давати відповіді по суті справ, що перебувають у провадженні (ст. 2); суддя не несе відповідальності за скасування ухвалених ним рішень, якщо закон було порушено їм ненавмисно (cт. 31). (До речі, викрити суддю в умисному порушенні закону практично неможливо); проти судді не може бути порушено дисциплінарне провадження за скаргами громадян чи публікаціями в ЗМІ тощо. Зміст наведених формулювань має право на логічність лише в разі, якщо взяти як предикат умову про непогрішимість суддів. Але... Непогрішимих людей не буває. І це добре відомо упорядникам згаданого вище закону, тому будувати закони на даному софістичному припущенні неприпустимо. Наступним великим «проколом» судової реформації стало скасування прокурорського нагляду за діяльністю судів. Це сталося в червні 2001 р. у рамках так званої малої судової реформи. Убеспечення суддів від втручання та впливу прокуратури, з одного боку, відповідало духові часу і було, на перший погляд, чинником позитивним, а з другого — усувало реальний і дієвий контроль за роботою судів.

При цьому не враховується, що корпоративна, замкнута судова система завжди працюватиме на власні інтереси, а не на інтереси громадян. Передбачений ст. 12 ЦПК України нагляд за судовою діяльністю місцевих судів з боку судових органів вищого рівня був цілком нереальний, хоча б якщо зіставити їхні штатні можливості та службове навантаження з кількістю справ, які розглядаються по першій інстанції. По-друге, ефективний саме зовнішній контроль, адже в противному разі й з’являється горезвісна замкнена самодостатня корпоративність. Судді, з одного боку, наділені всією повнотою влади. З другого — вони практично безвідповідальні за ухвалювані ними рішення.

Становище, в яке було поставлено суддю внаслідок цих заходів, дисонує із засадами ООН про незалежність суддів, схваленими Асамблеєю цієї високої організації ще 1985 року. Результати такого реформування не забарилися і знайшли свій прояв в ухвалюваних судових рішеннях, про якість яких свідчить лавиноподібний потік скарг до вищих судових органів та інших органів влади. Окрім претензій до судових рішень, по суті масового характеру набуло порушення процесуальних термінів, що їх судді розтягують у 10, 20 і більше разів порівняно з встановленими законом. Грубо порушуються терміни направлення скарг громадян до апеляційних та касаційних інстанцій. Звичайно ж, не можна скидати з рахунку дуже велике перевантаження суддів справами, їх низьку зарплату, а також те, що головно вони мають справу з юридично безграмотною клієнтурою. Реформа нічого не змогла зробити для того, щоб виправити становище саме в цьому сенсі, що пояснюється, на наш погляд, не складністю контрзаходів, а корпоративною корисністю перевантаження судів, яка побічно ніби підтверджувала потребу розширення органів судової влади. Виникла дуже безглузда ситуація: сприяючи, свідомо чи несвідомо, незадовільній роботі суддів, реформатори пішли на збільшення кількості перевіряючих інстанцій. Статтею 18 нового Закону «Про судоустрій України», окрім апеляційних, вищих спеціалізованих та Верховного Суду передбачено касаційний суд (в Конституції він не значиться). Така хитромудра система мимоволі наштовхує на думки про навмисність невжиття ефективних заходів для поліпшення роботи судів першої інстанції. Адже система, в якій вони припускатимуться помилок, а чотири найвищі — переглядатимуть їх та свої власні рішення, унікальна тим, що вона здатна безперебійно функціонувати лише за дуже поганої роботи місцевих судів! Досить тільки нормалізувати роботу судів першої інстанції, як потік скарг різко зменшиться і вищі судові інстанції простоюватимуть чи працюватимуть з надзвичайно низькою віддачею.

Отже, наявна криза реформи. Розпочинаючи її, насамперед потрібно було встановити суддям зарплату, яка відповідала б їхній ролі в суспільстві, визначити їх оптимальну кількість, маючи на увазі те нове значення, яке надається судовій владі у правовій державі, створити дієві гарантії для здійснення правосуддя, котре жодним чином не можна ототожнювати з судочинством взагалі.

Як вийти із кризи? На нашу думку, дуже повчальні досвід російських колег та практика Європейського співробітництва. Судово-правові реформи розпочалися в Україні і Росії в один рік і мали одну й ту саму мету: виведення судової влади із залежності від інших гілок державної влади. Чи досягнуто мети? Сумніваємось. Однак те, що судді стали цілком незалежні від громадського контролю, — безперечно. Але росіяни, виявивши в діяльності судових органів зростаючі порушення норм правосуддя, схаменулися і вже скоро рік, як вжили радикальних заходів. Вони в 1,6 разу збільшили зарплату суддям і внесли до Закону «Про статус суддів у Російській Федерації» низку поправок і доповнень, за допомогою яких, зокрема, визначено спеціальний порядок порушення кримінальних справ стосовно суддів будь-якого суду Росії та притягнення їх до дисциплінарної відповідальності. Порушення справ про застосування санкцій проти суддів доручено Генпрокуророві РФ, що, до речі, відповідає Європейській хартії «Про статус суддів Європи», ухваленій 1998 року в Лісабоні. Ось деякі цитати з лаконічними коментарями.

«Метою закону про статус суддів є забезпечення компетентності, незалежності та неупередженості, на які законно розраховує кожна людина, звертаючись до суду і до кожного судді по захист своїх прав» (ст. 11). Зверніть увагу, що три компоненти для досягнення правосуддя — це те, що, за законом має бути забезпечено людині, яка звернулася до суду. Персональною незалежністю судді тут і не пахне.

Далі. «Компенсація за збитки, завдані неправомірно внаслідок рішення чи поведінки під час виконання ним своїх обов’язків, гарантується державою. У законі може бути передбачено право держави зажадати від судді у судовому порядку відшкодування таких видатків, але не більш як установлених розмірів...» (п.5.2). Передбачено можливість судити недбалих суддів. «Кожна людина повинна мати можливість звернутися без особливих формальностей до незалежного органу зі скаргою з приводу судової помилки щодо конкретної справи» (п. 5.3). Це не що інше, як громадський контроль — найоперативніший і найдієвіший спосіб запобігти помилкам і свавіллю суддів та тощо.

Ви, шановний читачу, ознайомившись із наведеними цитатами із закону «Про статус суддів Європи», не без гіркоти і досади оціните, яка прірва між змістом основних положень цього закону та нашим однойменним сурогатом. Можна зрозуміти, що Закон «Про статус суддів» 1992 року, як перший млинець судово-правової реформи в незалежній Україні, мав право на недоліки. Однак сьогодні, коли минуло вже десять років, спроба залишитися на старих позиціях здається викликом. Разом з тим такий намір реформаторів має категоричний і однозначний характер. У передостанньому пункті 5 розділу VІІІ «(Перехідні положення)» нового закону «Про судоустрій України» записано: «...підготувати і подати на розгляд Верховної Ради України проект закону про внесення змін до Закону «Про статус суддів», які випливають із цього закону». А випливає з цього закону заборона на будь-яку критику судів і суддів (п.5 cт. 14). У всьому іншому старий Закон «Про статус суддів» 1992 року відповідає Закону «Про судоустрій України». Отже, розв’язання кризової ситуації у третій гілці влади не планується.

Олексій ЮЛДАШЕВ,кандидат юридичних наук;Володимир ЄВТУХОВСЬКИЙ,кандидат технічних наук.