Працюючи в газеті «Радянська Україна», довелося мені готувати нарис про нашого земляка з Харкова, льотчика-космонавта Валентина Бондаренка. Він був наймолодший у першій двадцятці космонавтів гагарінського набору і трагічно загинув за дев’ятнадцять днів до польоту Юрія Гагаріна на навколоземну орбіту. Спочатку в Харкові я зустрівся з дружиною Валентина та ріднею, а потім поїхав у Підмосков’я в Зоряне містечко, де у Центрі підготовки космонавтів трудився син Валентина Олександр, працювали перші космонавти, які особисто знали В. Бондаренка.
Центр підготовки космонавтів — режимне підприємство, надсекретний об’єкт. Отож, щоб потрапити у Зоряне містечко, я заздалегідь передав Олександрові відомості про себе, про газету, мету приїзду. Він замовив спецперепустку і в обумовлений час особисто зустрічав на КПП.
Від проникливого погляду чергового офіцера на КПП мене кинуло спочатку в гарячий піт, потім у холодний. Він довго і ретельно звіряв фотографію у паспорті з оригіналом. По кілька разів уточняв мету приїзду. І нарешті передав мене в руки Сашка.
Опускаю розповідь про зустрічі з космонавтами першої двадцятки, Сашкові спогади про батька. День був напрочуд напружений і плідний. Ночував я у Бондаренків, там само й вечеряли. На вечерю запросили друга сім’ї, цивільного працівника військової торгівлі — такого собі Федорова. Чарка за чаркою, слово за словом — і наприкінці вечері ми домовилися, що хлопці завтра покажуть мені Москву. «Москва купецька» — такою буде тема нашої екскурсії, — наголосив торгаш Федоров.
Ресторани, магазини, підсобки, знайомства, закріплення знайомств чарчиною... Ось що видав на-гора Федоров. День, як і попередній, також виявився напружений. Але не плідний. Близько опівночі зазбиралися ми у Зоряне. Широка душа Федорова ніяк не вгамовувалася, тож замовив таксі з Москви у Зоряне. Гуляти, так гуляти.
При під’їзді до містечка мене як обухом по голові вдарило. А перепустку-то Сашко мені не продовжив... Перспектива ночувати на лавці на автобусній зупинці не тішила. Як і зустріч вранішньої зорі у міліцейському відділку, куди мене обов’язково доправив би пильний патруль. «Не дрейф. Працівники торгівлі друзів у біді не лишають», — миттєво відреагував Федоров і скомандував таксисту повернути ліворуч, згодом праворуч. Слабенькі потуги таксиста щось заперечити Федоров вгамував фразою: «Плачу за подвійним лічильником!». Ми петляли ґрунтовими дорогами полем, перелісками, лісами, доки не вперлися в простенькі ворота із сітки рабиця, підперті дерев’яним кілком. Замка на них не було. «Приїхали», — підсумував наші мандри Федоров і відкрив ворота. І справді, через хвилин десять ми були в центрі Зоряного біля пам’ятника Ю. Гагаріну. А ще через десять — вислуховували гнівну тираду дружини Олександра про те, які ми безсердечні, черстві, невиховані й взагалі укоротили їй віку. У відповідь цивільний Федоров скомандував: «Накривай стіл!» — і дістав з портфеля все необхідне для виконання цієї команди.
Колаж Олексія КУСТОВСЬКОГО.
