Розпочався сезон у наших столичних театрах. На флагманських сценах Києва майже водночас показано дві прем’єри: франківці (Театр у фойє) поставили «Трагедокомедію о воскресенії мертвих» Кониського, а Російська драма — «Хто вбив Емілію Галотті?» Лессінга. Обидві п’єси написано у XVІІІ столітті, тому вони мають очевидні ознаки суворо-наївної повчальності. Це те, на що за наших часів усі махнули рукою. Але дивна річ: обидва театри сприйняли оту просвітницьку повчальність усерйоз і навіть підкреслили її.
...П’єсу Кониського поставив Андрій Приходько. Поставив так, як це нібито робилося бурсаками Києво-Могилянки за часів Кониського: тоді акторство-лицедійство вважалося справою мало не гріховною, а тому хорошим актором був найбільш анонімний. Так це пояснює Приходько. Головне, мовляв, не себе показати, а донести до публіки думку. А думка в п’єсі проста: всі, хто на цім світі грішив, потраплять у пекло, а хто невинно страждав — будуть у раю!
Режисер Приходько дуже серйозно старався досягти цілковитої «анонімності» виконання, й це, можливо, йому вдалося б — якби у виставі не був зайнятий (аж у п’яти ролях) Богдан Бенюк. Спробуйте уявити Бенюка на сцені не те що «анонімним», а хоча б відстороненим! Не вийде. І тут не вийшло. Є такий субтропічний огірок —мамардіка — колючий, мов каштан. Але він уміє усміхатися: коли дозріє — лопається, й крізь колючки видно веселу м’яку серцевину! Огірок ніби каже: зараз я вас поцілую! Отакий у цій виставі Бенюк. Крізь дидактику старого Кониського, помножену на дидактику молодого Приходька, у Бенюка ні-ні та й проступає від вуха до вуха здивована усмішка — мовляв, а що я тут роблю?! І мене ця усмішка більше переконує у реальності воскресіння, ніж уся вистава з її нарочитою багатозначністю.
Після цього можна йти дивитися «Хто вбив Емілію Галотті?» в російській драмі. Постановку здійснено в рамках міжнародного театрального проекту «Україна—Німеччина», за сприяння Гете-інституту.
Ставили спектакль режисер Еліас Перріг та художник Вольф Гутьяр, обидва з Німеччини. У Лессінга п’єса звалася просто — «Емілія Галотті». Але тут, мов у школі, назва зробилася запитанням: ану, дітки, скажіть, хто шкоду зробив?
Очевидна спроба донести мораль Лессінга у доступному вигляді для тих, хто ходить не до театру, а на покази мод. Вистава склеєна з епізодів, які аж надто нагадують це: актори, під сучасну музику, виходять на голий подіум, відпрацьовують свої кілька хвилин з незворушністю манекенів, і по діловому повертаються за куліси. Це неймовірно — як можна наших акторів зробити отакими нейтральними! Мабуть, пан Еліас Перріг теж сповідує «анонімність» стилю (див. вище). Втім, віддамо належне німецькому гостю: наприкінці вистави Наталя Шевченко (Емілія) і Віктор Сарайкін (полковник Галотті) одержують від режисера по п’ять хвилин на те, щоб вихлюпнути справжні, яскраві й осмислені емоції. І ти полегшено зітхаєш: ну, слава Богу, а то вже думалося, що Сарайкіна підмінили!
Обидві згадані тут вистави являють собою щось несподіване — несподівана саме ота анонімність самовияву. Тим ці вистави й цікаві. Оскільки німець Перріг з нашим Приходьком змовитися не могли — значить, щось за тією тягою до анонімності стоїть? Може, театр втомився бути сам собою? Якщо так — то хотілось би думати, що це ненадовго.
