У  затвердженій указом Президента України Національній доктрині розвитку освіти надто мало уваги приділено післядипломній освіті. А в розроблених Кабміном заходах з реалізації доктрини, які налічують 33 пункти, лише п. 2 стосується цього питання, та й він далекий від сподівань освітян-післядипломників.

Та й сама реалізація доктрини в нинішньому її варіанті почне давати реальні плоди нескоро.

І де гарантії, що найталановитіші випускники вузів залишаться працювати в Україні з її рівнем оплати праці, соціального захисту? А інноваційний прорив потрібен уже завтра.

За демографічними прогнозами, у найближчі 20—30 років кількість людей зрілого та похилого віку стрімко зростатиме, а отже, основним потенціалом у досягненні необхідних темпів суспільного розвитку виступатимуть саме дорослі. Недооцінка цього чинника може призвести до непередбачуваних наслідків. І щоб ці люди стали повноцінними суб’єктами інноваційного процесу, державі доцільно створити їм умови для творчого зростання, озброїти потрібними знаннями та вміннями. Тобто освіту дорослих та її різновид — освіту післядипломну — треба піднести до рівня національних пріоритетів.

На жаль, останнім часом тут нічого на краще не змінилося.

Однією з головних проблем цієї галузі є недосконалість нормативно-правової бази.

По-перше, досі немає чинного положення про післядипломну освіту. Наразі в управлінні навчальними закладами і підрозділами застосовують норми, розроблені для системи вищої освіти, які ніяк не враховують специфічність освіти післядипломної. Досі не розроблено механізм акредитації закладів післядипломної освіти, що створює додаткові труднощі у спілкуванні з різними державними установами.

По-друге, Міністерство освіти і науки України та інші урядові установи бачать нас крізь призму перепідготовки і підвищення кваліфікації вчителів, начебто інших сфер, насамперед виробничих, не існує. Навіть у структурі міністерства єдиний відділ — післядипломної та педагогічної освіти. Посаду директора інституту післядипломної освіти, в якому працюють доктори й кандидати наук, а також виконують науково-дослідну роботу, прирівняно не до науково-педагогічних, а до педагогічих працівників.

Оплата праці професорсько-викладацького складу закладів післядипломної освіти так само має відверто дискримінаційний характер. Колись ці заклади прирівняли до вищих навчальних закладів ІІІ рівня акредитації, але в ті часи диференціації в оплаті праці практично не було. Під час розробки нової сітки посадових окладів і ставок ніхто не розібрався і не виправив становище. В результаті склалась абсурдна ситуація, коли оклад директора інституту менший, ніж у рядового доцента цього інституту. Не передбачено жодних поправок в оплаті праці професорсько-викладацького складу, незважаючи на національний статус університету, в здобутках якого є і певний внесок інституту, що входить до його структури.

Тож якщо не вжити дійових і термінових заходів, над закладами післядипломної освіти дедалі більше тяжітиме загроза поступової деградації, звуження сфери діяльності. Без регулювання порушених питань та створення справді сприятливих умов для розбудови системи післядипломної освіти продекларована урядом мета — прискорення розвитку нашого суспільства інноваційним шляхом — залишиться лише красивим гаслом.

Сергій ДУДКО, директор Інституту післядипломної освіти Національного університету харчових технологій.