З великим задоволенням і водночас з жалем прочитав у газеті від 22 серпня цього року інтерв’ю Анатолія Краслянського з Володимиром Яловим.
Чому з жалем? Тому, що все описане справді є в нашому житті. Ми повсякчас бачимо і відчуваємо на собі ті неподобства, про які говорив В. Яловий. Таке враження, що наші керівники всіх державних систем взяли на озброєння найгірше і тепер проводять досліди на народі України.
Володимир Борисович нічого не сказав про охорону здоров’я і освіту. Ми вже стали забувати про таке словосполучення, як народна освіта. Адже завдяки йому ми — одна з найосвіченіших у світі націй, маємо сильний науковий потенціал, високі технології, фундаментальні дослідження і не тільки. У нас була одна з найпередовіших у світі медицина.
А що тепер? Кого навчають наші школи, гімназії, коледжі, вузи? Переважно тих, у кого є гроші. Кого лікують наші медичні заклади? Також людей з грошима. Хоча, згідно з Конституцією України, медичне обслуговування у нас безплатне. І всюди хабарі як обов’язкова умова. Дивуєшся, як учителі і стражі клятви Гіппократа змушують своїх учнів і пацієнтів «дякувати». Причому не якимись там подарунками, а «зелененькими». Пам’ятаю такий анекдот:
— Це вам, — показує хворий на пакет.
— А хто вам дав право розпоряджатися моїми грішми?
Звичайно, не всі лікарі і вчителі такі, але якщо зло не присікти, всі можуть стати такими під благовидним приводом: хіба ми цього не заслужили?
Ми вже почали забувати про поняття моралі, совісті і людяності. Навіть слова ці зникають із повсякденного лексикону. Але ж все було інакше. Понад сорок років мені довелося працювати з людьми, зайнятими ратною службою. Людьми, для яких ці поняття були першоосновою життя.
Розповім про один випадок. Після звільнення з армії я працював у Київському військторгу. Якось до мене прийшла мати дівчинки, направленої до нас із технікуму, і попросила призначити її на роботу на підприємство громадського харчування. Я виконав її прохання. Наступного дня вона знову прийшла. Розмова була приблизно така:
— Я дізналася, що ви приходите на роботу на годину раніше за інших, і вирішила зазирнути.
— Щось іще треба вирішити?
— Ні, велике вам спасибі. Я прийшла подякувати, — соромлячись простягнула згорток.
Ввічливо, але твердо я сказав, що цього не варто робити, і провів її до дверей. Але наступного дня вона знову прийшла і наполегливо намагалася вручити конверт.
— Якщо ви негайно не залишите кабінет, я буду змушений викликати охорону.
У ті часи були окремі, хоча й не поодинокі випадки хабарництва, які різко засуджувалися суспільством і законом...
Читав інтерв’ю також і з задоволенням. Тому що правда звучала із вуст шанованої людини, керівника такого рангу. Правда, треба було більше поговорити про Київ. На що, скажімо, перетворили майдан Незалежності? Його нині правильніше було б назвати майданом архітектурних надлишків. А спроби удвічі збільшити плату за проїзд у громадському транспорті? Хіба це морально? Адже зарплата того таки викладача чи лікаря майже повністю піде на проїзд і мимоволі виникає думка про додаткові джерела фінансування...
Було б добре, якби на порушені в розмові з 
В. Яловим питання на сторінках вашої газети відповіли керівники країни. Але щоб відповіді були по суті.
Семен ШЕХТМАН, полковник у відставці.
Київ.