Торкнутися серцем кожного

Упорядниками? Ні, мабуть, таки скоріше — авторами. Бо названі томи фотознімків не сухо укладалися до купи, їх було осмислено і відчуто із сердечним болем, їх було народжено в єдиній сув’язі трепетно живого організму. І організм цей — Україна.

Огром зібраних в двотомнику фотографій може справді здатися безмежним, як безмежні лани української землі. Одначе, я певен, що кожен, хто почувається сином цієї землі, не потоне у хвилях безкрайності. Край є. Край — то абсолютно зрима даність життя, то втілена людська особистість. І тільки збагнувши її, доторкнувшись серцем до кожного обличчя, ми відчуваємо, яким він був і яким сьогодні іде у вічність наш народ.

Він не безликий.

Найперше він усміхнений. Тихо і лагідно усміхнений. Як на фотографіях, де зображені сцени з сільського життя, застільні трапези, барвисті танці. Наш народ сміявся і радів у всі часи. Навіть за найлютішої монголо-татарської навали, коли горів Київ і трупами вкривалися дніпровські схили.

Фотографії з усмішками на обличчях зворушують найглибше. Зворушують не тільки безтурботністю своєю, а й просто певністю, що завтра житиметься краще. Бачимо на знімках досить жорстокі сцени передреволюційних і революційних часів (1905 р.), бачимо зафотографовані селянські постаті, що сунуть під конвоєм жандармів і солдатів, але обличчя в них одухотворені і знову ж таки — чи мені так здається — ледь-ледь усміхнені. Може, кривдно, а, може, іронічно.

А ще читач, гортаючи сторінки фотоепопеї, помітить, як багато в Україні гарних, просто-таки вродливих людей. Ось сім’я працює в полі, і мила-мила жіночка сповиває дитинку, і чоловік її, ще геть парубок, усміхнено позиркує на молоду матір, і снопи, щойно пов’язані нею, теж здаються гарними і наче гордовитими, ніби вони пишаються тим, що вродилися на українській землі.

У своїх безсмертних щоденниках Олександр Довженко писав: «Якщо вибирати між красою і правдою, я вибираю красу. У ній більше глибокої істини, ніж у одній лише голій правді. Істинне те, що прекрасне.»

Ось чому лишають прикре, навіть болісне враження знімки з гарно вбраними, причепуреними колгоспниками, котрі возсідають на борах у сільбудах або ж вдають з себе розвеселених на танцях і святкових вечірках. Вони негарні, бо неправдиві, витанцьовуючи по суті на кістках своїх близьких і рідних. Адже всі ці фотографії, я певен, робилися десь за часів голодомору, коли такими фальшивими знімками місцеве начальство намагалося догодити кремлівським сатрапам, переконуючи їх у «всеобщем ликовании» трудящих.

Недаремно, переглядаючи фотознімки двотомника, мимоволі ловиш себе на думці про Довженка. Він немов визирає з-за кожної фотографії, немов підказує, як оцінювати ті чи ті події, чому вірити, а чому ні. Надто вражають знімки про Велику Вітчизняну війну, яка була не тільки стражданням народу, а і його безсмертним подвигом.

Воєнні знімки в більшості позбавлені жорстокого натуралізму, в них немає розритих чи незасипаних ровів з трупами, немає повішених, покалічених (чи вони не запам’яталися). І в цьому знову згадується немовби давній довженківський прийом змальовувати українця у війні не рабом люті і кровожерності, а визволителем і месником у боротьбі за правду.

А ось знімки, присвячені воістину героїчному відбудовчому часу в нашій історії. Зводяться заводи... загоюються рани землі... тягнуться до неба риштування новобудов... вирують веселощами міські майдани... А це ж ба — знайоме обличчя! Зосереджений погляд славного мудреця, письменника-філософа Івана Дзюби серед учасників Товариства української мови ім. Шевченка. Мова! Тема одвічна і болісна, вона майже на кожній сторінці, вона в фотографіях славнозвісних митців: Н. Левицького, М. Старицького, М. Кропивницького, М. Лисенка. І найперше — вона у вікопомному знімку: «Проголошення ІІІ-го Універсалу Центральної Ради на Софійському майдані». В центрі — Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Михайло Грушевський.

Ну якщо згадалися боріння за святу нашу справу — за волю і незалежність, за рідну мову, дозволю собі від повоєнного відбудовчого періоду ще раз повернутися до минулого. Звідти ж бо досі маємо немов святу еманацію, яка сповнює нас чуттям гордості, віри і, на жаль, нерозрадної гіркоти.

Таке життє! — як любив казати Михайло Стельмах. Мусимо частіше зазирати до його першовитоків, туди, куди дали собі волю зазирнути Володимир Литвин, Валерій Смолій і Микола Шпаковатий, бо, як сердечні і мудрі вчені, не могли вони не збагнути, де першопричини наших бід, наших голодоморів, розстрілів, падіння доль людських і доль народних.

Скажу чесно, що, переглянувши всі два томи фотознімків, доторкнувшись серцем до кожної особистості, я сказав собі твердо (може, й надто самовпевнено!): саме від жовтня 1917-го почалося розвалення нашої великої української душі, всього генофонду української нації (хоч, слава Богу, вчасно зупинене подіями 1991 року). І, сказавши так, подумав, що й кожен читач має це збагнути. І тому з напруженими нервами я став по-іншому гортати сторінки цієї, по-суті, апокаліптичної книги документів-доказів.

Тепер усе бачилося інакше. І відчувалося тільки серцем.

Ось моторошний за своєю фіксативно-діловою конкретикою знімок: на безкраїй рівнині трупи (тисячі й тисячі!) солдатів царської армії під Мукденом, і слова, що вперто зринають у моїй душі: «Серед них половина була рекрутована в Україні, серед них, власне, наші прадіди і діди, народжені десь біля Ворскли, Росі, Десни, були ті, котрі за велінням нерозумного московського царя були вбиті японцями за тисячі кілометрів від України!»

А ось маленькі жебраки під сільською церквою, що їм багатій подає милостиню — чи й не діти отих солдатів, які наклали головою під Мукденом.

А ще ось жінки десь під Києвом тіпають коноплі — чи й не дружини отих загиблих під Мукденом?

І ще ось селяни, яких ведуть жандарі з оголеними шаблями Богодухівським трактом, — чи не ті, котрих завтра кинуть вмирати під Мукден?

Мукден... трупи... російський цар...

Змушую себе заспокоїтись. Були, зрештою, не тільки трупи і не тільки зла воля царя. Перегортаю сторінку, і погляд лягає на світлий знімок широкого формату. На ньому довгий стіл, за столом статечні чоловіки в казенних вбраннях, кабінет урочисто-солідний, як і належить бути кабінету високого зібрання вчених. І підпис: перші випускні іспити київського політехнічного інституту. Серед екзаменаторів — знаменитий Менделєєв.

Жила, творила велика нація, народжувала мудре і прекрасне, і могла пишатися на весь світ казковим голосом своєї доньки Марії Заньковецької (знімок з її виступу в національних строях).

І сумно прощалася з державним мужем Петром Столипіним, якого застрелив терорист Багров (кажуть, за таємною вказівкою самого царя!.

І наснажувала Івана Франка, коли він (як бачимо на знімку) прибув у Львів до січових стрільців.

І піднімала селян на боротьбу з гетьманом Скоропадським (бо ж продався німцям).

І кидала катеринославських робітників в бій проти кайзерівських окупантів (за що вони й бути страчені, як бачимо на знімку).

Гортаю сторінку за сторінкою. Бачу нові фотографії. Такі маленькі, такі виокремлені від усього тодішнього життя, такі разюче не схожі між собою. То голод 1921-го року... І водночас здавання за продподатком зерна державі. То збори колгоспників у полі, то руйнування сільської церкви, то артисти «Березілля» на карнавалі в Харкові і виступ академіка Стражеска перед київськими медиками... І знову здавання зерна пролетарській державі під лозунгом — «Замість хліба куркульського — хліб соціалістичний!» І знову лютий голод 33-го...

Аж нарешті усміх. Добросердий усміх Корнійчука. Він виступає на трибуні перед випускниками інституту Наросвіти, і на обличчі в нього втуха недоторканного фаворита вождя.

А-а... ось чому таке спокійно-усміхнене обличчя метра української драматургії. Йому ж бо Й. Сталін написав особистого листа з подякою за п’єсу «В степах України». Ще й дозволив собі зробити метрові кілька скромних зауваг. Сталінські зауваги — чим не грім літавр? І розтале українське поле. І розгаслий український степ, яким чалапають приречені на загин люди. Може, той самий степ, який було обрано Олександром Євдокимовичем за арену для його п’єси?

Важко гортати далі сторінки. І все-таки гортаю їх. Я гортаю до самого початку війни. І читаю Довженкові слова, схожі на муку: «Одне мені треба. Щоб не одібрала в мене доля сліз і плачу по п’ятнадцяти мільйонах смертей мого нещасного вимученого народу. Коли подумаю, що сталося і що робиться, скільки страждань, кривди, смерті, жорстокості нелюдської, неземної, пекельних мук, нечуваної люті катувань, неправди, прихованих скорбот, лжі, заслань і розстрілів. Скільки нелюбові до народу і боязні його невсипущого духу! Боже мій! Скільки розбитих духовно й фізично сердець. П’ятнадцять мільйонів трупів і вигнанців. Я не знаю нічого страшнішого на світі.»

Слава Богу, минулося, скажемо собі. Нова Україна, новий дух волі на нашому широкому обійсті, і ми, випростані і горді, дивимося в пройдешнє як господарі. Чорним спомином лишилися знімки про ті часи, коли за саме чуття любові до України сталінська влада могла знищити людину або ж під тавром «розкуркуленого» перевести до розряду радянських рабів чи заклятих «буржуазних націоналістів», що, власне, й сталося з Володимиром Сосюрою. Володимир Миколайович хоч лишився живий. А що коїлося в 30-ті роки! Ну ось погляньмо на фотографію, яку зберіг двотомник: «судовий процес над СВУ». Бути йому чорним сном, проклятою пам’яттю минулого. Герої процесу у справі Спілки Визволення України вкарбуються в наші серця навічно своєю мужністю і своїм безсиллям перед сталінською Фемідою. І нам ще вчитися й учитися в них, істинних лицарів свободи, таких незламно гордих, якими ми бачимо їх на фотографії в залі кривавого судилища.

Ми навчилися в них. Нам таки стало снаги вибороти волю. І хоч окремі знімки мовби ще перегукуються з моторошним минулим, приміром фотографія мітингу пам’яті жертв сталінських репресій в Биковні, але вже ми твердо йдемо шляхом незалежності. Інші тепер у нас клопоти, інші радості і болі. Відвоювали свою державу, і їй віддаємо сили.

На знімках — установчий з’їзд Народного Руху України за перебудову; 71-та річниця акта злуки УНР і ЗУНР; мітинг проти атомної енергетики перед Верховною Радою.

Годі й з нас Чорнобиля! Є сонце, є океани, є шалені вітри і, зрештою, є воля, на якій виростають змучені атомними болячками покоління. Спасибі авторам фотоепопеї, що знайшли місце для такого грізно застережливого знімку.

І взагалі, спасибі їм за вагомий творчий внесок в наш процес оновлення, в нашу духовну скарбницю. Два томи фотодокументів про стражденну, мужню, нескориму Україну принесуть глибоку втіху всім чесним громадянам.