Поділля — край не тільки чарівної природи, добрих і гостинних гостей, а й унікальний своїми ландшафтними та архітектурно-історичними пам’ятками. Серед них у списку ЮНЕСКО — кам’янецькі каньйони, Товтрова гряда, чимало фортифікаційних та архітектурних споруд, що належать до ХІ—ХІV століть. Скажімо, Замковий міст у древньому Кам’янці вибудовували грецькі зодчі ще до нашого літочислення. Ще до Різдва Христового на Дністрових кручах вирували мартенівські печі, звідки метал поставляли до Риму та Візантії. Нині захована під води Дністровського водосховища древня Бакота була перехрестям торгових шляхів Китаю та Скандинавії із країнами Старого Світу. У невеличкому селі Сутківцях є єдина в Європі церква-фортеця ще часів Ярослава Мудрого. Саме на Поділлі Данило Галицький вибудовував сторожові вежі, що дійшли до нас окремими уламками. Тут кожний камінь дихає історією тисячоліть. Упродовж не одного сторіччя Поділля ставало ареною найжорстокіших визвольних змагань — тут вирували військові навали монгол, татар, турків, тут ходили литовські, польські, російські, румунські, угорські й австрійські полки, тут річки не днями, а тижнями текли червоні од крові козацької, тут гартувалася мужність і воля народу й держави.

Щоб поклонитись безіменним героям, щоб доторкнутись краєчком душі до своєї історичної спадщини, приїжджають люди з різних куточків не тільки країни, Європи, а й планети. За рік — до півмільйона. Це приємно. Та боляче дивитись, як стражі нашої історії — фортеці ХІ—XІІІ століть — стоять понівечені часом і чужинцями.
Тепер ми незалежні, то чому б не взятися належно за реставрацію подільських фортець? Не варто забувати, що ще древні казали: той, хто не береже історії, не матиме майбутнього! Та як прикро сьогодні спостерігати: не держава, а окремі історики-фанати бережуть ті прадавні мури, як власне серце.
Саме до таких належить директор Національного музею-заповідника «Меджибізька фортеця» Мирослав Пінчак. Мирослав Васильович, який володіє сімома європейськими мовами, знає історію Поділля краще, ніж свою біографію, в Україні менше знаний, ніж у Канаді, Штатах, Австралії.
Він особисто проводив екскурсії першим особам у державі, найвпливовішим політикам. І жодного разу для себе не попросив ні копійки, а тільки милостиню на реконструкцію фортеці. Та обіцянки високих гостей забувались, як тільки вони переступали за поріг Меджибожа. А ця людина, що змалечку не вміла плакати, ридала, як дитя, коли з музею забирали експонати до обласного центру. Бо експозиційні зали, сховища затоплювали і досі затоплюють проливні дощі. І лишень завдяки власній наполегливості йому вдалося-таки перекрити сторожову вежу, розпочати відновлення у ній бойових поверхів. І тепер з висоти пташиного польоту вже можна оглянути всю фортецю.
Показово, що на Поділлі таких людей, закоханих у свій край, дуже багато. І не тільки тих, що знають свою історію, так би мовити, з обов’язку. Просто є тут звичайні люди, котрі з насолодою передають свою закоханість усім нам за покликом серця.
До таких фанатів — «позаштатних екскурсоводів» — належить і колишній підприємець Ігор Майструк, що мешкає у тому ж таки Меджибожі.
Пригадую, кілька років тому до його бару завітали гості зі столиці. Коли зайшла мова про фортецю, Ігор серед ночі (!) повів людей на екскурсію. Показував палаци графинь і царівен, потаємні ходи й підземні арсенали. І вже коли завершував розповідь, з необережності злетів у фортечне підземелля. Та вижив, знайшов силу волі до життя і тепер із соломок «вибудовує» фортеці і храми, вітряки й палаци, які демонструє на виставках, що їх організовує Мирослав Васильович. І знову ж таки завдяки Меджибізькій фортеці цього майстра-самородка Ігоря Майструка тепер знають у Торонто і Варшаві, Львові і Празі... За кордоном знають краще... І це теж належить до складових наших спільних проблем — культура, історія залишаються поза увагою влади. І дедалі більше проявляються безкультур’я, невігластво, душевна пустота в тих, кому жити й будувати державу завтра. Що вони вибудують голіруч і на порожньому грунті?
Наші предки клали голови і проливали кров з думкою про країну завтрашню. То чому державні мужі сьогоднішні в мирних, не бойових умовах не думають про своїх співвітчизників і їх долю так само на день завтрашній?.. Адже культура, історія — то найміцніший фундамент Держави і її майбутнього.