Який то був гарний звичай! Одного погожого дня збирався чималий гурт односельців. У всіх піднесений настрій. З жартами, гумором працювали дружно і завзято. А під вечір дерев’яні зі щілинами стіни були виліплені, підлога і стеля закатані глиняною сумішшю. Висохне хата — і в ній можна зимувати. Щасливі господарі розраховувалися за важку працю подякою і щедрим пригощанням. Нараз кудись дівалася втома. Довго звучали музика, пісні, люди танцювали. І тут-таки давали обіцянку допомогти іншому забудовникові...
То були справжні свята трудової доброчинності. Крім того, така спільна і безкорислива праця ще міцніше об’єднувала і здружувала людей.
Нині такої толоки вже, мабуть, ніде не побачиш. Відпала в них потреба? Певною мірою — так. У селах будують житла переважно цегляні й лише кілька, але неодмінно висококваліфікованих майстрів. Щоправда, декотрі заміські кількаповерхові «хатинки-палаци» й інші допоміжні споруди зводять уже більше висококласних будівничих. Працюють вони не один день і здебільшого за допомогою потужної техніки. Не помітно тут того святкового настрою ні під час роботи, ні по завершенні її. А плата — неодмінна. І в основному — «зелененькими».
Змінилося життя. Втім, ми його змінили чи воно нас?
Та днями бажаною згуртованістю, теплотою й людяністю недавніх толок повіяло у самісінькому центрі столиці. Точніше — у Представництві ООН в Україні.
«Наших односельчан розбудили, мов сплячих ведмедів. Вони йдуть з молотками, сокирами й кажуть: «Ми прийшли допомагати. Що ще треба зробити?» «Ми даємо людям вудки, а не рибу». «У людей ламається психологія недовіри до результатів їхньої громадської роботи».
Такі висловлювання звучали з вуст кожного з промовців, котрі днями з’їхалися сюди, до представництва. А йшлося там про перші кроки запровадження пілотних проектів Програми розвитку місцевих громад у кількох населених пунктах, що найбільше постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.
Учасники зібрання, а це були регіональні координатори програми, лідери громад, сільські голови, не стримували захоплення, ділилися з журналістами знайомою нам усім новиною. А з чого повсюди починали?
Спочатку мешканці села чи міста визначали найгострішу громадську проблему. Скажімо, налагодження водопостачання, ремонт приміщень школи, інших об’єктів соціально-культурного призначення. Тож спочатку створювали громадську організацію з тих, хто бажає взяти участь у розв’язанні спільної для всіх насущної місцевої проблеми і вносить певну суму коштів. По кілька гривень. За домовленістю, відповідні суми на реалізацію задуму додають місцева адміністрація і Чорнобильська програма ООН в Україні.
Приміром, у селі Неданчичах Чернігівської області, що неподалік Славутича, була геть занедбана шкільна майстерня. Сформована громадська організація, лідером якої обрали підприємця, депутата Ріпкинської районної ради Валерія Швеця, зібрала 4,5 тисячі гривень. Районна адміністрація внесла майже 8 тисяч, Чорнобильська програма ООН — близько 12 тисяч гривень. У стислий термін майстерня ожила, помолоділа, посвіжіла. У ній тепер приємно буде дітям опановувати навички робітничих професій.
Що важливо? У загальному кошторисі робіт — понад 26,5 тисячі гривень — чимала частка спільної, себто безоплатної, праці громади. Тепер у цьому селі взялися за відновлення водопостачання.
У такий само спосіб на Київщині, зокрема в селі Новому Корогоді, побудували теплогенераторну для школи та теплиці, у селі Розважеві споруджують ринок, у селі Дружня ремонтують приміщення бібліотеки. А в селі Дмитрівці Київської області чотири громадські організації будують чотири свердловини-бювети.
Членами місцевих громад є окремі мешканці і родинні колективи — всі, хто проживає у будинку. Так, у Коростені, що на Житомирщині, в будівництві бювету зголосилися взяти участь більш як 900 мешканців центральної частини міста, а ринку в Розважеві — 300 будинків.
Звичайно, не скрізь одразу «валять» у громаду. Недовіра, скептицизм позначаються всюди. Але впевненість в успіхові загальної справи, казали учасники зібрання, зростає разом зі стінами, площами територій, метрами свердловин, прокладених труб. І там, де роботу завершено чи завершують, де очевидні наслідки гуртової праці, люди справді цікавляться: а що далі будемо робити? На підтвердження своєї прихильності до розпочатої справи пропонують збільшити власні внески.
Отже, відроджується наша толока — доброчинна участь населення у розв’язанні нагальних проблем свого життя. А заспівувачем і гарантом цього процесу є Чорнобильська програма ООН в Україні.
Заступник представника ПРООН в Україні Манодж Баснят і координатор Чорнобильської програми Оксана Гарнець зазначали: програму розвитку місцевих громад шляхом соціальної мобілізації було розроблено для створення сприятливих умов з підвищення активності населення у процесі прийняття і реалізації рішень, пов’язаних з необхідністю піднесення соціально-економічного рівня життя депресивних регіонів — постраждалих від Чорнобильської катастрофи.
Ця програма, до речі, вже здобула визнання у Німеччині, Польщі, Словаччині, Пакистані, Киргизстані. І ось її запроваджують у п’ятьох районах трьох областей України — Київській, Житомирській і Чернігівській. А пілотні проекти — перша спроба впровадження Програми розвитку місцевих громад у постраждалих регіонах. Вони формують соціальну базу громадських організацій для подальшого розвитку активності населення.
Чи довге їх життя, покаже час. Але справа, розпочата Чорнобильською програмою ООН в Україні, без сумніву, незвичайна. Її ініціатори заслуговують на подяку. І на визнання та поширення, певно, не тільки в чорнобильських регіонах. Але то вже, мабуть, без допомоги й підтримки з-за кордону.