З істинністю думки відомого поета про те, що всі професії важливі й потрібні, здається, сперечатися важко. Додам: у цивілізованому суспільстві, а нашому до такого ще вельми далеко. От і сперечаємося. Приміром, журналістський фах в Україні давно не вважається ні потрібним, ні важливим, ні бодай корисним.
Не сприяють престижу професії ні грошові суми ставок, а тим більше гонорарів, ні ставлення з боку держави. Нікому не спаде на думку не пропустити, скажімо, продавця на роботу, мотивуючи це тим, що вона в нього вигідна. А щодо журналістів це стає нормою. Деякі київські заклади культури (йдеться, зокрема, про палац «Україна», Національну оперу, Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки) дедалі більше зачиняють двері перед представниками преси. Ні, з квитком, звісно, пропустять, а за службовими посвідченнями — спробуй пробийся. Навіть якщо у залі більше вільних місць, ніж зайнятих. Хоч у сусідніх Росії та Білорусі мені й моїм колегам не раз доводилося відвідувати вистави й концерти за українськими журналістськими посвідченнями. І в шию нас не гнали, а, навпаки, люб’язно запрошували. Вдома ж ситуація інша. Хочеш написати матеріал про виставу — плати 20—30 гривень. Тоді сидітимеш у партері й побачиш усе, як на долоні. Але на скільки таких культпоходів вистачить заробітної платні вітчизняного репортера?
Розповім про випадок, який стався зі мною недавно, під час відвідання театру російської драми імені Лесі Українки. Показували останню виставу сезону. Того липневого вечора навіть натяку на аншлаг у театрі не було: касирка, продаючи мені квитка, тримала цілу купу непроданих (а було це за 15 хвилин до початку вистави). Про те, що реалізувати їх так і не вдалося, свідчила кількість вільних місць у залі. Багато хто з глядачів вирішив зайняти «вакансії» у перших рядах партеру. Серед них була і я. Але, на відміну від інших, мене відразу впізнали (я в театрах буваю часто, оскільки пишу матеріали на теми культури) і почали активно зганяти з місця. На моє запитання, чи сюди прийшов хтось із квитком, мені не відповіли, але сказали, що за будь-яких обставин я не маю права тут сидіти.
Тим часом згасло світло, почалася вистава. Упродовж першої дії законні володарі мого місця не з’явилися. Однак коли наприкінці антракту я спробувала туди повернутися, знов підбігла схвильована працівниця і сказала, що не дозволить тут сісти. Згодом вона покликала адміністратора. Уже вдвох вони старанно пояснювали, що, мовляв, ці місця не звичайні, а броня для Управління культури. Тим складніше стало зрозуміти, хто ж із цієї поважної організації прийде дивитися драматичну виставу, починаючи з останньої дії. Проте я злощасне місце звільнила, і воно так і залишилося порожнім до кінця вечора.
Яким же було моє здивування, коли адміністратор наказав мені залишитися після вистави і зажадав журналістське посвідчення. Загіпнотизована його грізним (ну прямо як у міліціонера!) поглядом, я показала документ. Раптом обличчя мого контролера засяяло радістю: він, виявляється, побачив, що ось уже кілька днів, як закінчився термін дії мого документа. Так, перебуваючи у відпустці, я не встигла вчасно поміняти посвідчення. Та, врешті, яке значення має мій службовий документ і термін його дії, якщо я прийшла в театр за квитком, придбаним у касі, хоч за 10 років роботи журналістом заслужила право безкоштовно дивитися (читай: рекламувати) вистави принаймні столичних театрів. А якщо адміністратору так уже кортить дізнатися, чи дійсне і далі моє посвідчення, я запропонувала йому телефон керівництва видання, яке представляю. Та невблаганний судія заявив, що він посвідчення не поверне. Довелося виривати власний документ у нього з рук. Отак сходила у театр. Окультурилася. За свої гроші.
— А що, власне, сталося? — владно вимовив, вислухавши мене, художній керівник і директор Театру імені Лесі Українки М. Рєзникович. — І взагалі не розумію, чому цей інцидент так вас схвилював.
Зі свого боку хочу запропонувати Михайлові Юрійовичу провести експеримент: забути, що він діяч мистецтва зі стажем. І ходити на вистави всіх, крім очолюваного ним, театрів, купуючи на них квитки. Не видно й не чути йому буде з гальорки — пересяде на порожнє місце десь ближче. А його з залу виведуть. Ще й документ попросять. А не сподобається «корочка» — позбавлять її. Тоді, може, ситий голодного зрозуміє.
Керівників культури нашого міста й держави хочеться запитати, коли нарешті журналістам, які пишуть на мистецьку тематику, буде надано законне право безкоштовного відвідання заходів. А колег закликаю не висвітлювати життя тих творчих колективів, керівництво яких не створює нам умов для нормальної роботи. Хай на місці цих матеріалів будуть білі плями.
