Закоханість. Так лаконічно і ємно можна визначити кредо письменника й журналіста Миколи Махінчука. Закоханість у тихоплинну Рось, що мандрує з Поділля до Дніпра. У людей, котрі живуть на її берегах і бачили чимало великого й трагічного. У мешканців села Яворівки, що притулилася до заплави Росі. Тепер до річки майже два кілометри. Але зв’язок з нею не втрачено. Він підтримується маленькою Яворинкою, що жебонить через село.
Він закоханий у цих, здається, байдужих до всього, що діється у світі, забитих тяжкою роботою і тяжким життям людей. Мабуть, тому, що довгими зимовими вечорами чи на свята яворівці стають схожими на філософів і поетів. І все те в них не показне, а глибинне. А коли вони стають романтиками, захоплено розповідають, що діялося колись на берегах Росі. Гарцювали тут на баских конях князь Володимир і Богдан Хмельницький. А в кожній хаті жили куми Северина Наливайка, Івана Гонти і Семена Палія...
«На жаль, подібні хвилини, — пише Микола Махінчук у слові до читачів свого роману «Марчуківський куток», — велика рідкість тепер навіть узимку. Бо яворівці дуже зайняті викочуванням свого многотрудного життя на високу гору, що іменується Щастям».
Не вулиця, а саме цей куток починається широким вигоном, а кінчається, ніби ворочок, глухим закутнем. Ні розминутися, ні розвернутися там. Ця авторська алегорія — відображення одвічного прагнення яворівців видертися на оту гору... Складно було це робити їхнім попередникам, неймовірно важко їм і наприкінці двадцятого століття. Коли підвалини його вже тріщали під тиском давно очікуваних змін.
Змін у господарюванні, укладі життя. Але автора турбує моральний занепад, втрата сільських традицій, звичаїв, розірвання духовних зв’язків сучасної сільської молоді з батьківськими.
Один із героїв роману Буркун, завжди тверезий і поміркований, якось купив горілки і запросив бригаду теслів — синів своїх полеглих друзів. Випив чарку і попросив хлопців заспівати. А ті розгублено перезирнулися, мовляв, вибач, дядьку, не вміємо... Просить їх підтягнути, але вони не знають пісень, які співали їхні батьки. І тоді знічений, схвильований Олекса крізь зарослі бур’янів продирається до обеліска, де викарбувано імена його «безсмертних ровесників». Питає одного, а тоді другого: «Іване, ти чого не навчив свого Сашка пісень? Хіба ж так можна?... Миколо, і твій Гриша не знає, що ти співав. А чарочку любить... На кого ж ви залишили мене на цьому світі?»
Непомірно важкою була і є дорога нашого села до Щастя. Складні долі героїв цієї книги, яких з великою любов’ю і переживанням за них описує автор. Складні колізії їхніх вчинків. Це варте уваги й глибокого осмислення кожним, хто прямує сьогодні з минулого в майбутнє. Хто прагне в нього прямувати. Уже сам, не сподіваючись на чиюсь допомогу. Треба дбати не тільки про матеріальне становлення села, а й збереження і відновлення тих духовних і моральних засад, що на очах втрачаються, гинуть там.
Ось про що роман «Марчуківський куток», виданий міжнародним доброчинним фондом «Українська хата».
І кілька слів про автора. Микола Махінчук народився на Київщині, тому такі близькі йому люди цього чудового краю. Був електриком, служив у війську. За фахом журналіст. Працював у різних друкованих виданнях. Нині — перший заступник головного редактора газети «Урядовий кур’єр», заслужений журналіст України.
У творчому доробку члена Національної спілки письменників книжки: «Народження веселки», «Фрески осіннього неба», «Переяславський скарб», «Обереги нашої пам’яті», «Володька Рекс», низка оповідань, надрукованих у періодиці.
Подальших тобі, Миколо, творчих успіхів! Хай твоє влучне слово скоріше знищує у наших селах марчуківські кутки і сприяє появі там просторих вулиць, проспектів і бульварів. Щоб на них неодмінно линули пісні дідів, батьків... Неодмінно щасливих людей. І не тільки яворівців.
