Без рук — стежками болю й мук

З ним мене познайомив головний редактор вінницького книжкового видавництва «Книга-ВЕГА» Михайло Каменюк. Коли Анатолій Петрович зайшов у видавництво, письменника застав зануреним з головою в читання рукопису чергової книжки. Жестом руки запропонував гостю сідати ближче до столу. Узяв папку і, не підводячи голови, став переглядати сторінки написаного. «У вас чудовий почерк», — Каменюк підвів голову і... занімів від здивування: перед ним сидів чоловік, у якого не було обох рук.

Олійник подякував за комплімент. Редактор, схоже, його не почув. Спішив вибачитися за мимовільну нетактовність: «Мабуть, дружина, чи донька старалися, бо видно — жіночою рукою писано», — вів далі Каменюк.

— Я сам писав, — ніби між іншим уточнив гість.

Німа сцена повторилася знову. Тоді Олійник дістав ручку, попросив аркуш паперу і написав: «Михайло Каменюк — поет від Бога». Відтоді вони подружилися. Книжка «Омела», з рукописом якої Олійник переступив тоді поріг видавництва, вже побачила світ. У ній понад сто сторінок друкованого тексту. Писаних, звичайно, ще більше.

Стежками болю й мук йде життєвими дорогами головний герой — людина без рук. Нарівні з іншими намагається чіплятися за кожну мить життя, бо любить його не менше, ніж ті, хто поруч, — образи декого з односельців також змальовано у збірці оповідань.

До слова сказати, це вже друга книжка Олійника. Божу іскру допоміг йому роздмухати ще один вінницький майстер слова — письменник і журналіст Леонід Пастушенко. Тонкий знавець людської душі, він благословив у світ першу книжку мужнього автора, а його самого — на письменницьку стежку. «Арматурна картка» — так називали колись особові справи бійців Червоної Армії. Звідси й назва книжки. Про що в ній розповідається — неважко здогадатися.

...Коли почалася війна, Олійнику було шість років. Через їхнє село Уладівку, що у Літинському районі, фашисти відступали на Захід. Ущент спалили частину села, нову двоповерхову школу. Листки оцинкованої жерсті під час пожежі розліталися врізнобіч на декілька кілометрів. Після орди позалишалося багато смертоносного залізяччя.

Того дня, пригадує Анатолій Петрович, вивозили гній на поле. Просто на дорозі помітив таке залізяччя. «Я взяв, щоб відкинути його...» Пролунав вибух — і пекельний біль обпік восьмирічного хлопчину, ніби вогнем. Одну руку одірвало по самісінький лікоть. Друга — трохи довша, але дуже деформована.

...Перша вчителька Любов Дмитрівна Захарчишина була не з місцевих. «Війна її погнала з голодного Києва». Усіх дітей у селі не знала. Толя з-поміж інших нічим не вирізнявся: хлопчик як хлопчик. Вчителька записала прізвище і посадила за парту. Тільки через декілька днів на уроці писання звернула увагу, що він чомусь не випускає ручку з рота. Підійшла ближче: «Хлопчику, так ти ж без рук, — сказала і заплакала, — а в мене від того ще більше стало бажання навчитися писати, як усі».

Пише Анатолій Петрович швидко. Ручку стискає обома, даруйте на слові, обрубками рук і спішить мережити рядки. Почерк у нього красивий. «Не дивуйтеся, —усміхається, — у нас у школі був урок каліграфії. З письма, бувало, навіть п’ятірки отримував. Я старався з усієї сили — не хотів бути гіршим. Дуже сутужно було з папером. На залізничній станції лежали старі паперові мішки з селітрою. Ото на тому цупкому папері вчився писати. Робив з хімічного олівця або з бузини чорнило — губи сині, лице синє — ручку в зуби і... А тут ще й мама за спиною з кописткою — щоб, бува, не заплямував тим чорнилом останню скатертину. Для однолітків то були уроки каліграфії, а для мене — уроки мужності. Коли я став писати краще від декого з однокласників, зрозумів: за життя можна чіплятися не тільки руками...»

Він довго жив один. Не мав сім’ї. Поки була жива мати, самотність не так допікала. А не стало її... У брата й сестри — свої клопоти. Він теж хотів мати власний будинок, виховувати дітей... У 1962 році відважився взяти під забудову землю. Більше тижня день при дні приходив сюди з лопатою. Самотужки посадив 56 фруктових дерев. Тільки після цього тут з’явилися будівельники.

Фундамент почали копати в понеділок. У цей день у бібліотеці був вихідний день. Усі інші — бібліотека працювала, викроїти для себе час не мав можливості. Після закінчення культосвітнього технікуму в Тульчині Олійник завідував сільською бібліотекою. Щоправда, не в своїй Уладівці, там не було місця. Спочатку — в селі за десять кілометрів, потім трохи ближче.

— Не можна нічого в понеділок розпочинати, — каже він спересердя. — Дуже довго будував хату. Здається, дотепер це роблю. Так воно, зрештою, є. Там тече, там валиться...

Бібліотекарі ні тоді, ні тим паче нині не мали й не мають пристойних заробітків. За інвалідність держава платила теж символічну плату — аж 14 радянських карбованців. Де і на чому міг заробити каліка? Інший на його місці, мабуть, здався б, не витримав боротьби за виживання: мовляв, проти долі не попреш. Олійник, повторюю, чіплявся за життя, як міг. Трохи, як він каже, виявляв спостережливості, більше — наполегливості і ще більше — працював, працював...

Кольорова фотографія на той час являла собою велику рідкість. Надто у селах. Проте бажаючих мати у власних фотоальбомах такі світлини було немало. І Олійник, після деяких роздумів, взявся за цю справу. Свого фотоапарата не мав. Позичав у майстра. Платив три карбованці за день користування. Стільки ж за фотозбільшувач, але лише за одну годину роботи. Безрукого фотографа знали по всіх близьких і далеких селах. Не відали лише, яких надзусиль коштує йому така праця.

Фотографія, каже, годувала й одягала. Дала можливість скласти грошей на будівництво. Дотепер не розлучається з фотоапаратом. На стінах у ганку в рамках під склом виставлено декілька його найкращих знімків. Сусіди, коли заходять в гості, дивуються: «Де це такі гарні місця, Петровичу?» — «Як де? —відповідає. — Хіба не бачите — ось це наша церква, а це — на березі річки, яким ви щойно йшли...»

Інколи, зізнався співрозмовник, лукаво примруживши очі, вдавалося заробити навіть на... більярді. Більярдний стіл стояв у клубі цукрозаводу. Там він і прикипів до цієї гри.

— Кращого відпочинку, повірте, дотепер не знаю. Дуже довго я примудрявся, як би це й собі потриматися за кий. Ще довше вчився грати. Неперевершеним майстром вважали керівника одного із заводських підрозділів. Коли я став гідним суперником, він частенько запрошував позмагатися. Одного разу кажу йому: годі вже грати на інтерес, давайте на щось конкретніше. Якщо виграю — за вами машина жому. З цим у селі завжди була проблема: корів багато, кожен хотів запастися такими кормами. Проте жом відпускали насамперед для колгоспної худоби. Господарям, які утримували корівок, його перепадало мало.

Тричі Олійник вигравав у того керівника. Тричі той змушений був дотримуватися угоди, укладеної перед початком гри. Власної корівки Анатолій Петрович тоді не мав. Жом продавав тим, у кого вона була.

Декілька разів він лікувався у Трускавці в санаторії «Батьківщина». Відпочивальники спеціально приходили дивитися, як безрукий грає у більярд. Чудові більярдні столи стояли і в парку. Два роки тому, коли Олійник приїхав пити «Нафтусю», на жаль, не побачив жодного з них.

Без велосипеда мандрівному фотографу важко було обходитися. Купив його на перші зароблені гроші. Приладнав до руля саморобні пристрої — і гайда в дорогу. Поки навчився їздити, не приховує, не одну гулю набив. Але то все пусте, каже цей надзвичайно енергійний чоловік. Головне — він бачив перед собою мету. І це додавало сил.

Мрію про мотоцикл він довго гнав від себе. «Ще, боронь Боже, шию зверну, ні, це не для мене.» Згодом, щоправда, відчайдух і тут виявив характер. Один з сусідів їздив на старому-старому «їжаку» —так називали в селі мотоцикл Іжевського заводу. До нього й звернувся з проханням дозволити проїхатися. Той запитав: «Як же це ти, Петровичу, собі це уявляєш?» — «Ну дай спробую». Тільки рушив з місця, не проїхавши й десяти метрів, злетів у кювет. Плюнув спересердя: не для нього цей «кінь», на велосипеді навчився — і то добре.

...Згодом і мотоцикла придбав, і їздити навчився. «Дуже наполегливий чолов’яга!» — кажуть про нього в селі. Він відчинив двері гаража, щоб показати моторизованого «коня». Триколісним мотоциклом управляти важче. Всі пристосування на ньому, не без гордості каже господар, власної конструкції. Виготовити їх допомогли хлопці із заводської автомайстерні. Спершу, щоправда, звертався по допомогу у Вінницю на ортопедично-протезний завод. Там не відмовили. Три дні мудрували. Врешті-решт  виготовили так звані подовжувачі рук. Але вони зламалися уже після перших 14 кілометрів їзди. «Ледве в аварію тоді не втрапив...»

До речі, Олійник вдосконалив ще й глушник. Усі мотоцикли їздять з таким гуркотом двигуна, що голови в людей болять. Мій працює тихіше від автомобіля. Обладнав глушник двома звукопоглинальними сітками — і жодних проблем. Які лишень вантажі не перевозить на своєму «конику»!

Вже 35 років сідлав мотоцикли. У 1996-му домігся спецавтомобіля «Таврія». Приїхав тоді Олійник до колишнього начальника обласної державтоінспекції полковника Петра Воловодовського та й каже: «Дозвольте нарешті вийти з підпілля». Просив дозволу на складання іспитів на право управління атомобілем. Полковник гадав, що це якийсь розіграш: перед ним стояв уже немолодий безрукий чоловік і говорив щось таке, що в голові не вкладалося. Усі сумніви розвіяв начальник ДАІ району, якому зателефонував Воловодовський. Той підтвердив, що Олійник, хоч і лихач, їздив усі ці роки без необхідного на те дозволу, чим додав клопотів автоінспекторам, але, до його честі, жодної аварії не скоїв.

Йому дозволили екстерном скласти екзамени на право управляти транспортом. За іронією долі, як тільки отримав права, потрапив у аварію. Що з того, що не з власної вини. Добре, що відбувся лише ремонтом автомобіля.

Коли їхав з Олійником вулицями Вінниці, не відчував жодних хвилювань: упевненість, з якою водій вів автомобіль, мимоволі передалася мені. «Ви не знаєте мою слабинку, — казав він, уважно стежачи за дорогою, — страшенно люблю велику швидкість. На трасі з Києва до Борисполя витискав 130 кілометрів, більше — боявся...»

На кожен пройдений у житті крок Олійник витрачав зусиль уп’ятеро, вдесятеро більше, ніж той, хто позбавлений фізичних вад. Головне, про це він пише у своїх книжках, — повірити у свої сили, і тоді кожен зможе здолати шлях, яким би важким він не був.» Хоч як мені важко було, я ніколи не скиглив і не просив милостиню. Вперто, як той віл, домагався того, чого хотів.»

В один з найважчих періодів він ледве не зламався. Душу відводив, що гріха таїти, за чаркою. Перед людиною з такою великою силою волі «зелений змій» — ніщо. Нині в нього все, як у людей. З дружиною Любов’ю Афанасіївною зійшлися тоді, коли вона залишилася з трьома синами. Ще й доньку йому народила. Дехто з односельців плескав язиками: як же, мовляв, той каліка думає дати раду такому кагалу? Натомість усім уже справили весілля. У них — чимале господарство: дві корови, свині, кури. «Треба ж якось дітей підтримувати».

Найбільшою мрією нашого героя є прагнення вселити у зневірений у всьому люд, особливо в серця молоді, силу духу. Його книжки, як ніколи, нині потрібні людям. «Скількох зневірених і розчарованих вони могли б підтримати», — впевнений в цьому Олійник. Однак вони вийшли дуже невеликим тиражем. Першу книжку йому вдалося подарувати Президенту держави. У Циблях на Київщині, у госпіталі для інвалідів війни керівник держави обійняв автора, вражений його подвижницькою працею, і пообіцяв посприяти у виданні «Арматурної картки». Підтримку йому обіцяли не раз. Один меценат не приховував захоплення: «Ви за силою духу не поступаєтесь Маресьєву». Але на цьому все й закінчилося.

— Не мені це потрібно, — каже спересердя співрозмовник, — державі. Я й так щасливий. Кажу це з усією щирістю...

Нині А. Олійник засів за третю книжку. Робоча назва в неї «Одержимі». У ній також йтиметься про людей, яких не можуть зігнути найважчі життєві труднощі. «Дав би Бог сили встигнути...»

 

Вінницька область.