«Таки да», як сказали б не без зловтіхи одесити, донецька Феміда встановила рекорд. На 13-му (!) році від початку судового розгляду апеляційний суд Донецької області в першій інстанції (!) виніс колегіальне рішення у цивільній справі про розподіл майна. Чи зафіксовано цей рекорд у Книзі Гіннесса? Якщо ні, у судової влади Донецька є шанс прославитися на весь світ.
А втім, вона вже «засвітилася» над планетою: «Голос України» не раз писав про безславну поразку донецьких суддів у спорі з адвокатом Сергієм Саловим, який чимало справ виграв і, сподіваємося, ще виграє.
Киянин Віктор Шалун та його сестра Юлія Литвиненко з Донецька добиваються справедливості давно, але, на відміну від Салова, поки що безрезультатно. Згаданий апеляційний обласний суд лише частково задовольнив позов брата і сестри, які, ще вірячи у правосуддя, оскаржили рішення у Верховному Суді України. Там справа, сподіватимемося, 13 років блукати кабінетами не буде.
Але чому вона так довго припадала пилом у Донецьку? Ще 1998 року автор опублікував матеріал «Донецька Феміда претендує на рекорд», в якому йшлося про те, як з розглядом справи зволікає, зокрема, суддя Ворошиловського райсуду Донецька Станіслав Кутья. Заступник голови облсуду Валентина Лісова, коментуючи ситуацію, переконувала мене, що жодного впливу на районного суддю немає, але не раз казала про його бюрократичну позицію керівництву райсуду.
Майже через рік моя колега Ліна Кущ повторила «сагу» про бездіяльність донецьких служителів Феміди, висловивши припущення, що вони заблукали в лабіринтах закону. Але справа, як і раніше, просувалася через пень колоду.
Віктор Іванович Шалун вважає, і, мабуть, не без підстав, що його із сестрою всі ці роки «брали на змор», робили все, щоб вони відмовилися від своїх законних позовних вимог.
А суть їх така. Мачуха, яка виїхала після смерті батька Віктора і Юлії до Росії, подарувала частину батьківської хати зовсім чужим людям. Чим, зрозуміло, грубо порушила інтереси брата і сестри.
— До того ж, — розповідає Віктор Іванович, —договір дарування укладено раніше, ніж документи, на підставі яких чужа сім’я одержала частину будинку, потрапили до БТІ. Тому позивачі просять суди визнати нечинним договір дарування частини житлового будинку, встановити факт прийняття спадщини, визнати право власності, стягнути матеріальну і моральну шкоду, виселити непроханих гостей тощо.
Одне слово, брат і сестра вимагали те, що їм дісталося від батька-матері, що вони багато років разом наживали, будували-прибудовували. Знати б покійному Іванові Шалуну, як вчинить з його дітьми друга дружина, котра спостерігає тепер із Росії за багаторічним конфліктом, нею ж ініційованим.
Різні судді ухвалювали до десятка рішень на користь варягів, що прикриваються договором про дарування. Обласний суд раз у раз скасовував ці рішення, направляв справу на черговий розгляд, де її ховали під сукно аж до втручання Києва. Судді виправдовуючися, казали про неявку відповідачки з Росії, неготовність експертизи, завантаженість, відсутність чогось, складність справи тощо. Відповідальність суддів? Ну, про що ви?
Коли все це дуже набридло начальству, справу зажадали в обласному суді, який, частково задовольнивши позовні вимоги, намагався розставити крапки над «і». Чи правильно розставив — судити не мені. Віктор Іванович і Юлія Іванівна, апелюючи до Верховного Суду, відзначають низку істотних, на їхній погляд, помилок, що їх припустилися в Донецьку.
— Зокрема, суд першої інстанції, обгрунтовуючи неможливість надання нам, спадкоємцям, квартир у спірному будинку, замовчує, що відповідачі забезпечені житлом, — каже Віктор Іванович. — Водночас моя родина (четверо дорослих) мешкає у двокімнатній квартирі площею 25 квадратних метрів.
Навіщо тоді напускати туману? Чому, питають позивачі, суд знехтував їхніми вимогами відшкодувати моральні, а також матеріальні збитки (за знесені відповідачами будівлі на батьківській садибі)?
... У цій історії мені вбачається щось більше, ніж суддівське зволікання під час розгляду справ (пояснень цьому ненормальному ганебному явищу — дюжина). І навіть безвідповідальність багатьох недбайливих служителів Феміди, які використовують нездорову ситуацію в системі правосуддя, вже не дивує. Поки судді, яким одного разу Верховною Радою надано право бути суддями беззмінно до енного віку, почуватимуть себе вищими за мораль і за закон, жодна судова реформа не змінить психології людей у мантії. Але це тема іншої розмови. Розмови про правосвідомість суддів, що нею вони керуються нарівні із законом, коли виносять вердикт...
Маєте що сказати, читачу?
