Коли минув перший шок після побаченого по телевізору страшного видовища на Скнилівському летовищі, я задзвонив на 09, щоб дізнатися, де можна здати кров для постраждалих. Дали телефон станції переливання крові на Пекарській, 65. На тому кінці лінії стомлений чоловічий голос сказав: «Приїжджайте, вхід з двору».
Біля реєстратури на першому поверсі скупчилось два десятки осіб різного віку. Приймав лише один медик. Напевне, саме той, котрий і розмовляв зі мною по телефону. Він заносив дані чергового добровольця до комп’ютера, видавав картку з наклеєними на ній талонами на 400 грамів крові, а потім біг до кабінету терапевта, щоб опитати попередніх та виміряти їм тиск.
Збиралось на дощ, і в приміщенні стояла страшенна духота. Люди терпляче чекали, обливаючись потом. Жінки вголос жаліли єдиного лікаря, який розривався між двома кабінетами, не забуваючи вибачатись за затримку.
Говорили мало. Що казати, коли серце кричить?
Мало не плачучи, ішла додому якась жінка, котра, вистоявши чергу, довідалася від лікаря, що кров їй здавати не можна. Решта людей вперто стояла, очікуючи на свій вердикт. За півгодини з’явилася літня терапевт, і справи пішли швидше.
Після вимірювання тиску потрібно було піднятися вузькими сходами на другий поверх і зайняти чергу до скляних секцій, де три медсестри проводили забір крові. Людей тут було ще більше. З пробірками в руках вони купками стояли в коридорі, сиділи на кушетках і підвіконнях. Як нам сказали, пробірки потрібні були для аналізів крові на предмет СНІДу, сифілісу, гепатиту і тифу. Їх мали робити вже опісля — станція працювала в режимі форс-мажору.
Тут люди, котрі простояли в чергах уже більше години, були говіркіші. Лаяли владу, військових. «Скільки ж можна? — з розпачем запитувала худенька жіночка, з вигляду далека від повнокровності. — То наші ракети в будинок чи літак летять, то наш літак людей косить...»
— Мені соромно за нас — за армію і тих, хто нею керує, — раптом тихо сказав чоловік у військовому однострої з кінця черги. — Повірте, соромно. У коридорі запала гнітюча тиша...
Відстоявши півтори години, я здав своїх чотириста грамів крові. Як і всім, хто прийшов цього трагічного дня в пункти переливання крові, мені хотілося вірити, що це хоча б якось допоможе тим, хто ще мав шанси вижити після скнилівської катастрофи.
Проходячи повз чергу до виходу, я почув чиєсь роздратоване запитання: «Якщо сьогодні Президент сказав, що такі шоу нікому не потрібні, то чому ж раніше все це не заборонили?» Відповідей збурених людей можна було не слухати — вони і так зрозумілі.
Надворі вже стояв пізній вечір, а добровольці до станції переливання крові підходили і підходили. Здавалося, що цей страшний день не закінчиться ніколи...
До вечора кров здали 250 військових і майже 400 цивільних добровольців. Цього, за словами в. о. головного лікаря обласної станції переливання крові Ігоря Горбаля, цілком достатньо.
Юрій ВОВК,журналіст.
