Дистанція у 22 роки віддаляє від смерті Висоцького. Того олімпіадного літа населення колишнього Союзу сприйняло відхід 42-річного менестреля як найбільшу в світі несправедливість.
Після скупого повідомлення у «Вечірці» про цей фатальний інфаркт кожен, хто вміє тримати ручку, взявся виливати на папері своє сприйняття актора, поета, співака. Неспокійному за життя Висоцькому не давали спокою після смерті.
«Как умел, так и жил, а безгрешных не знает природа», — ніби захищаючи Висоцького, співав Окуджава. Як співвідносяться особистість та ходульна мораль — те, що мучило обивателя всіх часів. Та й філософи дозволяли собі категоричні пасажі, мовляв, не буває двох талантів — для життя і для творчості. Мовляв, одного має вистачати на все... Таке максималістське прагнення плакатності, жага універсального героя зіпсували чимало незрілих умів.
Та коли вже завели мову про чиюсь недосконалість, не поспішаймо називати її невмінням жити. У Висоцького це дещо інше. Відштовхнемося від припущення, що життя —це довгий ланцюг дій, які не хочемо робити. Висоцький весь був НАПЕРЕКІР, він робив лише те, що хотів. Героя своєї пісні про іноходця він писав із себе («Я скачу, но скачу я иначе»). Як, утім, і всіх інших своїх маргіналів — канатоходців, альпіністів, моряків... Інший біг — відмінність харизми від сірості.
Фривольне поводження зі своїм життям часом заважало не так йому, як його оточенню. Один мій друг спересердя різонув: «Він був просто... болом, він звик, що йому все пробачалося». Думку друга я ціную. Та водночас упевнена: засуджувати — справа людей, які не спроможні на творчий політ, на вчинок, навіть на помилку.
На противагу таким Висоцький — об’ємний і водночас різновеликий. Свій серед чужих, чужий серед своїх. Його Гамлет, Лопахін, Дон Гуан, Жеглов, Свидригайлов (до речі, саме його грав у переддень смерті) перетворювали глядачів на кроликів, загіпнотизованих могутнім удавом. Але докорів стосовно того, що актор повторює себе, не бракувало. Йому заздрили поети, увішані партійними нагородами за уславлення Кремлівської стіни та БАМу. А Висоцький тим часом співав свої повноводі вірші, прості за формою та багаті на образи й метафори. Деякі його пісні, ввійшовши у фільм чи виставу, потім переростали дійство та йшли у своє життя.
Володимир Семенович передбачив величезну кількість посмертних друзів. Недарма, як заклинання, колись написав: «Не надо подходить к чужим столам и отзываться, если окликают». Свого часу автор цих рядків взяла цю цитату за життєве кредо. У мого покоління було особливе ставлення до Висоцького. Здається, у тих, хто на ньому виріс, був шанс відбутися.
Висоцький, який робив у житті те, що хотів, був уособленням свободи, неприхованого дисидентства. Збірка «Нерв» (вийшла 1981 року) — книга нашої отроцької міфології. Її власноруч передруковували на машинці — наклад був замалий...
Володимир Семенович передбачив і власний відхід у світ інший. Незадовго до смерті він написав пророчий вірш «Пам’ятник», де читається острах бути всадженим у звичайні рамки та триває бій з вітряками за право бути таким, яким був.
Ставши пророком своїх останніх днів, Висоцький все одно не міг би уявити триденної людської стихії, що затопила всі підходи до Театру на Таганці. Олімпійська Москва йшла до свого кумира (труна стояла на сцені). Усю Таганку було очеплено за кілька кварталів, прощальна черга тягнулася на кілометр, охоплювала сусідню вулицю та поверталася назад до метро, так, зрештою, ніде й не фінішувавши.
Цей акт поклоніння Висоцькому повторюється з року в рік на Ваганьківському кладовищі в зимовий день народження та літній день смерті. Там ті, для кого Висоцький релігія, слухають «захриплий його баритон». А потім повертаються у своє життя, намагаючись далі робити лише те, що хочеться.
