Як засвідчують історичні джерела, гетьманські повноваження Богдана Хмельницького не раз порівнювалися із князівськими, а влада гетьмана означувалася не інакше як князівська. Зокрема, хронікер Натан Гановер так описав в’їзд гетьмана до Києва та прийняття його місцевим людом і духовенством у грудні 1649 року: «Вони благословляли його на князя та провідника над ними та їхніми дітьми. І вони казали йому: «Ти князь Божий і визволитель»...». «Князем Русі» величав Б. Хмельницького єрусалимський патріарх Паїсій, називаючи його іllustrіssіmus prіnceps («ясновельможний князь»). Вищий православний ієрарх прирівнював українського гетьмана до сусідніх князів-господарів Молдавії та Волощини, тобто залежних володарів «малих» держав під протекторатом великої держави.
Відомо, що члени польського посольства Адама Кисіля стверджували про величання гетьмана «князем Русі і Молдавії», адже Б. Хмельницький намагався добитися зовнішньополітичного визнання через оформлення династичного шлюбу свого старшого сина з донькою правителя Молдавського князівства Василя Лупула Розандою. Але в цьому разі, зважаючи на тогочасні політико-культурні традиції, лише сини Тимоша й Розанди Хмельницьких-Лупулів вважалися б «принцами крові» й могли здійснювати свої владні повноваження щодо тієї чи іншої території.
Сучасники також порівнювали політико-правовий статус гетьманської влади в Україні з повноваженнями курфюрста Бранденбургії, який хоча й був у ленній залежності від польського короля, але при цьому правив «осібно». Протягом кінця 1640-х років серед людей постійно ширилися чутки, що Б. Хмельницький «князем київським і руським титулується». У «Дискурсі про сьогочасну війну Козацьку або Хлопську», яка була написана невідомим польським шляхтичем протягом 21 травня — 23 вересня 1648 року, відзначалося: «...Козаки тим небезпечніші і зухваліші будуть, коли виб’ються з підданства Корони Польської і собі Річпосполиту нову Козацьку або Князівство Руське (яке, мабуть, хтось нав’язує) утворять».
Потрібно відзначити й таку важливу ідеологічну складову політичного правління Б. Хмельницького та його наступників — не раз за певних обставин апелювали до історичної спадщини «великих руських князів» або ж «руських княжат». Не викликає сумніву, що за допомогою такого «пригадування старовини» правителі Українського гетьманату хотіли бачити свою владу більш легітимною  в очах не тільки підвладного їм населення, а й іноземних володарів.

У Березневих статтях 1654 року йшлося про те, щоб «Царська Величність пожалувала права, надані з віків від Княжат», тобто не окреслювалося, що ж то були за «княжата» — руські, литовські чи ще якісь? Однак уже після того, коли у Гадяцькому трактаті 1658 року між Чигирином і Варшавою увиразнювалося як політичний елемент «Велике князівство Руське», в документах перемовин між Українським гетьманатом та Московським царством з’являється концепт про «великих князів руських» давньої доби. Зокрема, в так званих Жердівських статтях, які в 1659 році були надіслані гетьманом Юрієм Хмельницьким (на знімку) московському князю О. Трубецькому для затвердження царем Олексієм Михайловичем, в окремій, десятій, статті вказувалося, що «непорушні» права «старих» станів «нової» України, які колись надавалися не тільки польськими королями, а й великими князями руськими: «Права і вольності і надання від Великих Князів Руських і Їх милостей, Королів Польских і Панів благочестивих, усякому стану духовному й світському здавна і тепер дані, аби свою вагу мали і ні від кого, як світські, так і духовні непорушні були». Натомість у тексті затверджених Переяславських статей 1659 року такий пункт був відсутній.
Припускаємо, що в уявленнях гетьманів та їхнього оточення про стародавніх правителів Русі поряд із великими руськими князями ХІ—ХІІ століть (найбільш згадуваним серед козацької верхівки був «святий рівноапостольний великий князь Володимир»), все-таки більшою мірою увиразнювалися «княжата» не такого вже й давнього Київського/Руського князівства, коли воно у вигляді автономного адміністративно-територіального утворення існувало в межах Великого князівства Литовського та було скасовано лише в 1471 році.
У контексті дослідження проектів впровадження князівської влади в Україні важливою проблемою залишається розгляд намагань козацьких інтелектуалів втілити ідею Руського князівства в Гадяцькій угоді 1658 року між Українським гетьманатом та Короною Польською, яка була ратифікована сеймом Речі Посполитої вже 1659 року. Історикам ще потрібно дослідити мотиваційний механізм «винайдення» в середині XVІІ століття начебто такого не-природного та несподіваного для козацького «плебсу» проекту «Велике князівство Руське» та відповісти на запитання, що це було: намагання використати позитивний досвід автономного перебування у складі Речі Посполитої сусіднього Великого князівства Литовського чи все-таки творці цього ранньомодерного політичного конструкту опиралися на історичну пам’ять про існування давньої княжої Русі або ж традицію великокнязівської влади в Києві протягом XV століття?
Ще під час україно-польського переговорного процесу щодо укладення Гадяцького трактату 1658 року керівник посольства Корони Польської Станіслав Беньовський висловив таку думку під час своєї доповіді в сенаті: «Самоуправління Русі як окремого князівства також довго не протримається. Козаки, які нині про це думають, вимруть, а їхні спадкоємці вже не так гаряче будуть це обстоювати, й поволі все вернеться до колишнього стану».
Песимістичні передбачення польського дипломата майже здійснилися б (адже князівські претензії гетьманів І. Виговського та П. Дорошенка так і не набули свого логічного завершення), якби з 1676 року за допомогою турецького султана Мегмеда ІV Авджи, по суті, не розпочалася реанімація Гадяцького проекту в його османському варіанті.
Князювання сина Богдана Хмельницького на території Правобережної України відбувалося згідно з положеннями міжнародних договорів між Османською імперією та Річчю Посполитою (Журавненського миру 1676 року та Константинопольських угод 1677—1678 років) і рішень Високого Дивану, протягом 1676—1681 років. Проголошення Ю. Хмельницького у столиці Османської імперії князем України-Русі відбувалося за всіма канонами тогочасної політичної культури. При цьому султан Мегмед ІV Авджи пристосовувався до «європейсько-християнських» церемоніальних традицій, про що свідчила участь у звільненні молодшого сина Богдана Хмельницького вищих православних ієрархів — єрусалимського патріарха Досифея ІІ Нотара та константинопольського патріарха Парфенія ІV Могилала.
Як засвідчував секретар французького посольства у Стамбулі де ла Круа, саме константинопольський патріарх після отримання на початку 1676 року звістки про зречення П. Дорошенка від гетьманської булави запропонував турецькому урядові призначити новим гетьманом Правобережної України Ю. Хмельницького. Усі свої універсали до українського населення Ю. Хмельницький підписував титулом, який розпочинав з означення «Милостю Божою», що прямо свідчило про легітимацію його світської влади тогочасними церковними ієрархами.
Світська процедура призначення Ю. Хмельницького на князівство в Україні відбувалася за участю великого візира Османської імперії Фазиля Агмеда Кьопрюлю-заде (за іншими даними — Кара-Мустафи-паші Межифонлю) — другої особи в османській політичній ієрархії. Саме за його наказом, як свідчать джерела, молодшого сина Б. Хмельницького було звільнено з ув’язнення (де ла Круа: «...Перший міністр наказав негайно звільнити того й поновити його панування у своєму князівстві»). Великим візиром Фазилем Агмедом Кьопрюлю-заде було вручено Ю. Хмельницькому владні інсигнії від імені султана Мегмеда ІV Авджи: булава, бунчук, корогви, бубон, а також письмовий привілей на право володіння правобережною частиною України. Можна говорити про схожість процедури становлення османами на господарство в Молдавії та Валахії місцевих правителів, а також князя в Трансільванському князівстві.
Слід відзначити, що один із важливих владних атрибутів Хмельницького — печать/печатка — значно відрізнявся від клейнодів попередніх гетьманів. На ній зображувалася постать кінного вершника з булавою в піднесеній руці; над кінською головою, оздобленою пір’ям, було яблуко з мечем, а біля вершника стояв козак з мушкетом і напис навколо: «Печать князівства Малоруського». Згідно з повідомленнями польського резидента в Стамбулі С. Процького, на цій печатці був такий напис: «Юрій Хмельницький Князь удільний Руський». Очевидно, що розробники печаті 
Ю. Хмельницького, розміщуючи на ній вершника з булавою (замість меча чи списа), опиралися не так на «пригадування» давньоруської старовини, як на більш сучасну для них «литовську» та «русько-князівську» сфрагістичну традицію, до якої сміливо впроваджували козацьку «новизну». Як відомо, князівська печать Хмельницького якимсь чином у 1682 році потрапила до військової канцелярії Івана Самойловича.
Дивним чином ідея утвердження Українського князівства відродилася на початку 1690-х років, коли з Батурина на Запорозьку Січ втікає опозиційно налаштований до політики гетьмана Лівобережної України Івана Мазепи писар Петро Іваненко (Петрик). Частина запорожців, які не погоджувалися з діями центрального гетьманського уряду, за підтримки Селім-Гі-
рея І обирають його за свого гетьмана. 26 травня 1692 року він підписав із Кримським ханством двосторонній військово-політичний договір, який мав назву «Статті Вічного миру із ясновельможним ханом і з усією державою Кримською удільного Київського та Чернігівського князівства і всього Війська Запорозького Городового і народу Малоросійського».
Власне, згадка у назві цього договору про «Київське та Чернігівське князівство» переконливо засвідчувала не лише про «пригадування старовини» колишнім козацьким канцеляристом Петриком, а й його політичні претензії на великокнязівську спадщину давньої Русі, а отже, «удільне» (тобто самостійне) управління всім Військом Запорозьким разом із «народом малоросійським». Ця ідея була записана не лише в назві, а й у першій статті договору. До речі, в історії вітчизняної політичної думки означення «удільне князівство» вперше вживалося в тексті міжнародної угоди.
У шостому пункті договору 1692 року так і писалося: «Війську Запорозькому і всьому народу Малоросійського Князівства удільного Київського та Чернігівського». До того ж підконтрольна владна територія цього «уявлюваного» Українського князівства мала поширюватися не лише на землі Київщини та Чернігівщини, а й на «обидві сторони» Дніпра, тобто на весь обшир Правобережної та Лівобережної України в межах «поки Хмельницький завоював з ордами від ляхів». Очевидно, найбільш вражаючим для сучасників був дев’ятий пункт угоди, де нарешті відверто (чого не дозволяли собі всі попередні гетьмани у стосунках з іноземними володарями) було проголошено прагнення стати незалежною державою: «Малоросійському князівству і усьому Війську Запорозькому, коли дасть Господь Бог вільну державу, щоб було вільно учинити собі природнє право і порядок, який полюбиться».
Історики вже не раз звертали увагу на той факт, що під час повстання гетьмана І. Мазепи у 1708—1709 роках проект впровадження князівської форми управління набув нового звучання. Власне, більшість із них цитували відоме висловлювання московського царя Петра І про бажання українського гетьмана стати «великим князем» і в такий спосіб відірвати Україну від Московського царства: «...Учинить Княжество особое под властию его [Мазепы], в котором ему быть Великим Князем...».
У контексті політичних планів Мазепи утворити «особое», тобто «удільне», князівство необхідно звернути увагу на той факт, що ще за кілька років до укладення україно-шведського договору, у 1707 році, австрійський імператор Йосиф ІІ за сприянням московського двору надав українському гетьману титул «князя Священної Римської імперії німецької нації». Відомий також тогочасний лист 
І. Мазепи до імператора Австрійської імперії, підписаний як «Війська Запорозького князь і вождь». Цікаво, що в цьому разі можна простежити схожість із титулуванням Ю. Хмельницького протягом 1676—1681 років як «князя і вождя» Війська Запорозького.
Прагнення до утвердження князівства в Україні на початку XVІІІ століття можна також пов’язати з планами І. Мазепи та генеральної старшини відновити положення Гадяцької угоди 1658 року з Короною Польською про утворення в межах Речі Посполитої національного князівства на зразок Великого князівства Литовського.
Бачити свою владу спадковою, а отже, монархічно-князівською, хотів не тільки Богдан Хмельницький, який ще за життя передав свою булаву молодшому сину Юрію, а й його наступники — Іван Виговський, Петро Дорошенко, Дем’ян Ігнатович (Многогрішний), Іван Самойлович, Іван Мазепа та Кирило Розумовський. Власне, претензії на династичну «монархічну» гетьманську булаву і стали тією остаточною краплею, яка переповнила чашу терпіння російської імператриці Катерини ІІ, та змусили її скасувати автономне гетьманське правління на Лівобережній Україні у 1764 році. Цікаво, що у так званій Глухівській петиції, де козацька старшина заявляла про свої права на політичну самостійність у межах Російської імперії, в пункті про вимогу спадкового обрання після смерті К. Розумовського на гетьманський уряд України його сина, згадувався давній прецедент 1657 року з наслідуванням молодшим сином Юрієм Хмельницьким булави від свого батька Богдана.
Як бачимо, що навіть через такий великий історичний проміжок часу у 106 років політична еліта України-Гетьманщини не тільки добре пам’ятала про запровадження (хай і короткочасне) монархічної форми політичної системи країни, а й намагалася її запровадити у практику політичного життя та одну з головних ознак своєї окремішності у взаємовідносинах з центральною імперською владою протягом другої половини XVІІІ століття.
Отже, князівський політичний проект проіснував понад століття, з кінця 1640-х до 1760-х років, та був частково втілений за гетьманування Богдана Хмельницького (1648—1657), його сина Юрія Хмельницького (1676—1681), а також правління гетьманів Івана Виговського (1657—1659) та Івана Мазепи (1707—1709). Цікаво, що ідею побудови власного князівства в Україні намагалися відродити козацькі інтелектуали під час повстання Петра Іваненка (Петрика) у 1692 році та гетьманування Кирила Розумовського впродовж 1754—1764 років.

Тарас ЧУХЛІБ, доктор історичних наук.