На знімку: 16 липня 1990 року. У Верховній Раді розглядається питання про Декларацію про державний суверенітет України.
Фото з фондів Укрінформу.
І тільки коли 12 червня 1990 року за ініціативою Б. Єльцина Декларацію про державний суверенітет ухвалила Верховна Рада російської федерації, парламентська більшість нарешті знайшла спільну мову з опозицією і 28 червня приступила до розгляду цього питання. І коли б тоді хтось сказав, що саме цей склад парламенту, ухваливши трохи більш як через два тижні цей історичний документ, конституційною більшістю постановить вважати 16 липня Днем незалежності України, в те ніхто б не повірив. Але було саме так!
«Зважаючи на волю українського народу та його одвічне прагнення до незалежності, підтверджуючи історичну вагомість прийняття Декларації про державний суверенітет України, Верховна Рада постановляє: вважати 16 липня Днем проголошення незалежності України і щорічно відзначати його як державне свято» — зазначено в Постанові «Про День проголошення незалежності України».
А через рік, під час урочистих зборів з нагоди Дня незалежності, тодішній Голова Верховної Ради Леонід Кравчук заявив:
«Уперше в своїй історії ми зібралися для відзначення свята Незалежності. Йшли ми до цього дня важко, йшли за покликом серця, за голосом громадського сумління і національного обов’язку, з великою і святою вірою у свій народ, в його право на свободу і незалежність. І цей день настав — 16 липня 1990 року Верховною Радою була прийнята Декларація про державний суверенітет».
Сказані ним слова не були перебільшенням, адже хоч УРСР ще залишалася у складі союзу, проте Декларація чітко зафіксувала верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, визначила основи її економічної самостійності, зокрема, самостійну банківську, фінансову, митну та податкову системи, право формувати державний бюджет і мати власну грошову одиницю, а також право на власні Збройні Сили.
23 липня 1990 року Леоніда Кравчука обрали Головою Верховної Ради УРСР.
Фото з фондів Укрінформу.
Тож не буде перебільшенням стверджувати, що впродовж розгляду проєктів Декларації, який тривав із 28 червня по 16 липня, обраний 4 березня 1990 року новий склад Верховної Ради УРСР здійснив стрімку еволюцію від народних депутатів союзної радянської республіки до парламентаріїв фактично незалежної держави. Адже на початку обговорення комуністична більшість парламенту не приховувала: розглядає можливе ухвалення Декларації як вимушений крок перед підписанням нового союзного договору.
І одним із важливих чинників, який сприяв ухваленню того тексту Декларації про державний суверенітет України, котрий маємо, стало відбуття 2 липня великої делегації народних депутатів на чолі з Головою Верховної Ради і водночас першим секретарем цк кпу Володимиром Івашком до москви для участі в з’їзді кпрс. 5 липня В’ячеслав Чорновіл від імені Народної ради виголосив заяву, яка містила вимогу про негайне відкликання зі з’їзду в москві всіх народних депутатів для участі в роботі Верховної Ради. В разі ігнорування цієї вимоги Народна рада погрожувала розпочати масові акції протесту з вимогою зміни керівництва парламенту. Затим Верховна Рада конституційною більшістю підтримала цю вимогу опозиції та проголосувала за негайне відкликання народних депутатів — делегатів компартійного з’їзду. Зрештою, В. Івашко вирішив залишитися в москві та надіслав 9 липня повідомлення, що складає із себе повноваження Голови Верховної Ради. 11 липня Верховна Рада заяву В. Івашка задовольнила, тож далі засідання вів перший заступник голови парламенту Іван Плющ, який належав не до суто партійної еліти, а представляв радянсько-господарський актив. Ці події значною мірою деморалізували «Групу-239», тож далі текст Декларації, попри свою меншість, фактично диктувала опозиція, переконуючи представників більшості підтримати ті її положення, які вели до унезалежнення України від радянського союзу.
15 травня 1990 року. Мітинг біля парламенту.
Фото з архіву «Голосу України» (Олександра КЛИМЕНКА).
Згадуючи, як творилася Декларація, зазначимо, що поданий на початку Президією Верховної Ради УРСР проєкт цілком очікувано відображав позицію кпу, за якою Україна розглядалася як «суверенна держава у складі союзу з іншими республіками». А для забезпечення суверенних прав УРСР у межах союзу пропонувалося записати: «Конституція союзу та закони, що вносять до неї зміни, набувають чинності на території республіки тільки після ратифікації Верховною Радою УРСР» та що будь-який нормативний акт союзного органу державної влади, який виходитиме за межі визначених союзним договором повноважень та порушує суверенітет УРСР, вважатиметься недійсним. Іншими словами, на початку обговорення проєкту Декларації тогочасне керівництво Верховної Ради взяло курс на підписання нового союзного договору.
У представників опозиційної Народної ради, яка на той час налічувала лише 125 народних депутатів (із 442), було розуміння, що їм не вдасться провести через парламент власний проєкт.
Тож внесення альтернативних пропозицій розглядалося як можливість донесення незалежницьких ідей до суспільства та, за можливості, вдосконалення запропонованого президією документа. Загалом опозиція внесла вісім альтернативних проєктів Декларації.
Наприклад, народний депутат Юрій Гнаткевич назвав свій проєкт «Ухвала про державну незалежність УРСР». Він нагадав, що Україна в своїй історії двічі — у 1654-му та 1922-му — укладала договори з росією, проте нічого доброго з того не вийшло. Відтак Ю. Гнаткевич запропонував вилучити з проєкту президії пункт про новий союзний договір та заявив, що «спочатку потрібно проголосити незалежність, самостійність української держави, а вже тоді ця держава матиме право укладати договори».
А найрадикальнішим був «Маніфест Незалежності» — проєкт народного депутата Степана Хмари, який запропонував відновити незалежну Українську державу 1918 року. До того ж, на противагу проєкту президії, в якому ритуально згадувалося, що в 1922 році Українська республіка разом із радянськими республіками (росія, білорусь та Закавказзя) об’єдналася у союз рср на основі союзного договору, С. Хмара пропонував чітко записати: «Союзний договір у липні 1922 року, який де-факто став наслідком військової анексії Української Народної Республіки більшовицькою ррфср, закріпив колоніальне становище України. Цей договір нав’язаний Україні в умовах окупації і стану війни ррфср з УНР, уряд якої усунуто від влади військовою силою.
Цей договір підписував маріонетковий уряд УРСР, який не мав уповноваження від народу України, а був створений окупаційною владою». Виходячи з цього, С. Хмара пропонував денонсувати союзний договір 1922 року, а економічні відносини з іншими республіками здійснювати шляхом укладання прямих угод. Також він закликав розпочати негайне творення власних Збройних Сил, органів держбезпеки, прокуратури, митної служби, незалежної фінансової системи, інституту республіканського громадянства. Крім того, проєкт С. Хмари передбачав зміну назви держави з УРСР на Українську Республіку та підтверджував державний статус національної символіки — синьо-жовтого прапора, герба-тризуба та національного гімну «Ще не вмерла України...».
Оскільки до 28 червня 1990 року такі виступи з найвищої парламентської трибуни не лунали, то спочатку представники комуністичної більшості сприймали пропозиції С. Хмари вкрай агресивно. Проте через деякий час ідея незалежності України вже не викликала такого не-сприйняття. Зокрема, народний депутат Володимир Шлемко заявив, що оскільки після знищення суверенної Української держави більшовики утворили маріонеткову УРСР, то замість запропонованого в проєкті президії положення про підписання нового союзного договору потрібно створити парламентську комісію, яка б детально вивчила фальсифікації під час утворення срср. «Ми повинні керуватися Четвертим універсалом 1918 року, який проголошував незалежність Української Народної Республіки», — зазначив В. Шлемко.
Розвиваючи ці тези, народний депутат Іван Заєць заявив, що включення до Декларації положення про союзний договір без ухвалення нової Конституції та утвердження України як повноправного суб’єкта міжнародних відносин, призведе до повторення 1922 року з усіма його негативними наслідками.
На тому, що союзний договір 1922 року був підписаний не з суверенною державою, а з анексованою територією, акцентував і народний депутат Левко Горохівський.
«Враховуючи історичні події 1917-1921 років, а саме те, що Україна була суверенною, вихідним пунктом Декларації повинно бути відновлення незалежності в усій її повноті», — заявив народний депутат Володимир Колінець.
Тож що довше тривало бурхливе обговорення проєктів Декларації, яке щодня біля будівлі парламенту своєю присутністю підтримували тисячі громадян, то голоснішими були заяви про неприпустимість включення до неї положення про союзний договір.
«Україна має повернути собі правовий та міжнародний статус часів УНР і вже потім вирішувати, чи варто вступати з кимось у договірні стосунки», — наголошував народний депутат Роман Лубківський.
На тлі цих заяв народний депутат Левко Лук’яненко запропонував розглянути ще один проєкт Декларації, у пункті першому якого зазначено: «Українська РСР приступає до виходу зі складу срср». Для реалізації цього рішення він пропонував невідкладно ухвалити низку законів, спрямованих на утвердження суверенітету українського народу на своїй території. На думку Л. Лук’яненка, це мало підготувати умови для проголошення незалежності та перейменування УРСР на УНР із заміною радянської колоніальної символіки на національну.
Цілком очевидно, що тогочасний склад Верховної Ради, в якій налічувалося 380 членів компартії, ще не міг піти на пропоновані представниками Народної ради радикальні кроки. Проте під час обговорення та постатейного голосування внесений президією проєкт Декларації зазнав величезних змін. Зокрема, після запальних дискусій було підтримано пропозицію про зміну в назві документа «УРСР» на «Україну». І, зрештою, до ухваленого конституційною більшістю (355 голосами) тексту Декларації було включено фактично всі атрибути державної незалежності: державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади в межах її території, верховенство Конституції і законів України, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах, українське громадянство, право на власні Збройні Сили, формування банківської, цінової, фінансової, митної та податкової систем, власного держбюджету та, за необхідності, своєї грошової одиниці. Понад те документ чітко визначав, що УРСР як суб’єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими та торговельними представництвами.
І тут саме час згадати про ще один проєкт Декларації, який спільно з Іваном Тимченком (на той час він працював як науковець в Інституті держави і права імені Володимира Корецького, а згодом був обраний Головою Конституційного Суду України) подав народний депутат Сергій Головатий. Якраз із цього проєкту до фінальної версії Декларації було перенесено понад половину положень, починаючи із запропонованої С. Головатим преамбули:
«Верховна Рада Української РСР, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України…»
Також слово в слово ввійшов перший розділ Декларації, який гласить, що Українська РСР — суверенна національна держава, що розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення, що Українська РСР здійснює захист і охорону національної державності українського народу та що будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій, інших угруповань чи окремих осіб переслідуються за законом. Крім того, з проєкту С. Головатого було дослівно перенесено розділ про громадянство та частину положень щодо територіального верховенства, Збройних Сил, майже повністю увійшли пропозиції щодо національно-культурного розвитку, міжнародних відносин, економічної самостійності.
Поряд із цим із проєкту президії поступово було вилучено всі згадки про «союзний бюджет» та «союзне законодавство», а натомість чітко задекларовано, що на території республіки діють лише Конституція та закони УРСР. Отже, на момент ухвалення в тексті Декларації залишилася тільки згадка про те, що її принципи мають використовуватися під час укладання союзного договору.
Україна ще не виходить із срср, але вилучає з Конституції усі згадки про союз
Зрештою твореній у червні-липні 1990 року Декларації про державний суверенітет України судилося стати предтечею нашої повної державної незалежності. У зв’язку з цим важливо нагадати: оскільки Декларація визначалася основою для розробки нової Конституції, то вже 24 жовтня 1990 року, тобто ще за існування срср, Верховна Рада внесла зміни до Конституції УРСР, якими було вилучено статтю 6 Конституції про керівну і спрямовуючу роль кпрс та записано, що УРСР керується виключно Конституцією та законами республіки. І, нарешті, тоді ж, у жовтні 1990 року, з Конституції УРСР було вилучено всі згадки про срср та про об’єднання УРСР з іншими республіками в радянський союз. Отже, є всі підстави вважати, що коли б не московський путч у серпні 1991 року, який був останньою спробою партійних консерваторів врятувати радянський союз, то День незалежності України ми відзначали би 16 липня. Але якраз закладені до Декларації принципи та підтвердження їх у Конституції УРСР дозволили нам вистояти після всесоюзного референдуму про збереження срср та перед загрозою «гкчп» і 24 серпня 1991 року проголосити повну незалежність України від москви.
Один із авторів тексту Декларації народний депутат Олександр Коцюба звертає увагу на розділ 1, де самовизначення Української нації закріпило принципи національної ідеї, а саме: Україна — «суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення», «...здійснює захист і охорону національної державності українського народу». «Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій, інших угруповань чи окремих осіб переслідуються за законом».
З архіву «Голосу України», із книги «30 років Незалежності».
