Герой України, генеральний конструктор — президент ДП «Антонов» Дмитро Ківа про сучасну авіацію, нові творчі пошуки, місце України в світовому авіабудуванні

 

Відтоді, як крилата машина Ан-178 стрімко прокреслила перший свій слід у київському небі, уже минув місяць. А вітання генеральному конструктору — президенту Державного підприємства «Антонов» Дмитру Ківі (на знімку) та всім творцям цієї унікальної машини і досі надходять від очільників відомих світових авіакомпаній, представників ділових і навіть урядових кіл багатьох країн світу. Вихід у небесні простори цього літака вони називають подією в авіаційному світі, перемогою конструкторської думки «антоновців» і всієї України.

 

 

Хто ж такий головний творець цієї машини Дмитро Ківа і як він ішов до цієї перемоги?


Біографія Дмитра Семеновича дуже проста і водночас насичена такими внутрішніми шуканнями, терзаннями й перемогами, яких комусь іншому вистачило б не на одне життя. Не кажучи вже про зовнішній світ, в якому кожен крок відомого конструктора не обходився без тяжкої праці й жорсткої боротьби.


Народився Дмитро Ківа у російському місті Казань, де під час війни родина була в евакуації, а потім, в 1944-му, повернулася в Україну. В 1959 році вступив до Харківського авіаційного інституту. Там він не тільки з головою поринув у навчання, а й захопився конструюванням літальних апаратів, ставши членом студентського конструкторського бюро.
Олег Костянтинович Антонов, який був професором цього інституту, одразу помітив кмітливого й допитливого студента, а по закінченні навчання запросив його до Києва, до свого дослідно-конструкторського бюро.
Так почалася біографія Дмитра Ківи на теперішньому прославленому підприємстві «Антонов».


Спочатку Дмитро Семенович працював провідним спеціалістом, конструктором у підрозділі, який займався розробленням конструкцій фюзеляжів літаків. А згодом, за кілька років, він став уже провідним конструктором, заступником головного конструктора, з 1987 року — головним конструктором, потім — першим заступником генерального конструктора, а з 2005 року почав виконувати обов’язки генерального конструктора ДП «Антонов».
З 2006 року Дмитро Ківа стає генеральним конструктором ДП «Антонов», з 2009 року —президентом — генеральним конструктором ДП «Антонов».


Не посади і не влада манили Дмитра Семеновича у житті. Палка любов до неба, до авіації, до літаків завжди були зірковим орієнтиром для цієї людини. 170 наукових праць, присвячених авіабудуванню, 16 авторських свідоцтв і патентів у галузі розроблень пасажирських, транспортних, багатоцільових літаків, дослідження і розробка літаків короткого зльоту та посадки — ось куди спрямовані всі знання і енергія визнаного конструктора. Він брав безпосередню участь у створенні практично всіх літаків «Антонов» — від Ан-3, Ан-32, Ан-74, Ан-70 до широко відомих Ан-124 «Руслан», Ан-225 «Мрія» та інших модифікацій. А ще його руками й розумом разом із побратимами по праці викреслювались і складалися Ан-140, Ан-148, Ан-158 і найсучасніший Ан-178.


Серед багатьох міжнародних відзнак, що стверджують світове визнання творчого доробку Дмитра Ківи, його авторитет у світовому літакобудуванні, є диплом, який особливо дорогий серцю конструктора, — це нагорода Міжнародної організації із забезпечення безпеки польотів (FSF), де зазначено: «Він зробив великий внесок у безпеку польотів, забезпечивши високу підтримку льотних можливостей повітряних суден ДП «Антонов». Це вплинуло на підвищення рівня авіаційної безпеки в усьому світі й стало значним прикладом, який мають наслідувати інші виробники та держави». Адже що є дорожчим для конструктора, ніж життя і безпека людей, які довірилися його дітищу?


Дмитро Ківа — Герой України, академік Національної академії наук України, заслужений діяч науки і техніки України, доктор технічних наук, професор, лауреат Державної премії України. Відзначений багатьма орденами й медалями України, в тому числі, орденом Ярослава Мудрого, орденом Держави, «За заслуги» трьох ступенів.


Далеко бачив Олег Костянтинович, вибираючи собі серед студентів талановитого юнака, недаремно його ростив і вів крізь терни нелегкого конструкторського життя.


З Олега Костянтиновича Антонова і почалася наша бесіда.


— Ось у вашому кабінеті на чільному місці висить великий портрет Олега Антонова. Скажіть, будь ласка, а які принципи літакобудування ви взяли у цієї людини для себе?


— Якщо говорити про своєрідну формулу, я б сказав, філософію літакобудування, то Олег Костянтинович виклав їх у вислові, який нерідко повторював: «Красивий літак красиво літає». І навпаки: «Некрасивий літак не буде літати».


Я справді вчився у нього все життя. І скажу, що він передусім був дуже порядною, інтелігентною людиною. Я ніколи не чув і не бачив, щоб Олег Костянтинович кричав на когось. Це попри те, що він був надзвичайно вимогливим, сильним фахівцем. З 1972 по 1984 роки я підпорядковувався йому безпосередньо, від провідного конструктора до заступника генерального. І завжди бачив, як він умів цінувати людей, піклуватися про їх долю. Він ніколи не шкодував грошей на будівництво житла для своїх працівників, будинків відпочинку, лікарень.


Олег Костянтинович дуже любив молодь, працювати з нею, прагнув забезпечити молодих фахівців усім необхідним.


А ще він був блискучим конструктором, унікальним фахівцем, організатором, талановитим ученим — годі й говорити. Дивіться: його перший літак Ан-2 досі літає — майже 70 років! Хай похвалиться хоч один інший конструктор у світі такою довговічністю свого витвору. А скільки інших, новітніх машин, сконструйованих Антоновим, і досі підкорюють небесні простори всіх континентів, включаючи Антарктиду і Арктику.


Олег Костянтинович мав унікальний талант передбачати майбутні світові тенденції в авіації. Коли йому, наприклад, давало вказівку союзне міністерство робити сільськогосподарський літак реактивним, він категорично відмовився. І хоч як тиснули на засіданнях колеги міністерства, де і я був присутній, він не поступався ані на крок. «Ще не час, казав він. І не треба на малих швидкостях і висотах ганяти реактивні, дуже неекономні для цього призначення машини».


— Я так розумію, Дмитре Семеновичу, що всі ці принципи ви взяли собі на озброєння?


— Я взяв на себе те, що мені Бог дав. І не вважаю себе обранцем Бога, яким був Олег Костянтинович.


— Але ж ви теж відомий вчений, конструктор, академік.


— Академіки і конструктори бувають різні. Я навіть не думаю ставити себе поруч із Олегом Костянтиновичем. Це постать. Це геній авіабудування. Він єдиний авіаконструктор з усього пострадянського періоду, який був занесений на Дошку пошани в Музеї авіації Сант-Дієго як видатний авіаконструктор сучасності.


— Ну, ви ще не все встигли зробити, що задумали, не вийшли з різних причин на пік своїх розробок, хоча ваше ім’я вже стало відомим у світі. І ніби врозріз із ситуацією хочу додати, що деякі «доброзичливці» справді закидають, що у ваших розробленнях не стільки літаків, як у вашого вчителя. Розкажіть, будь ласка, скільки типів літаків разом з О. К. Антоновим і вже після нього пройшли через ваші руки?


— По-перше, робота конструктора і генерального конструктора — це не тільки винахід літака. Є ще велика програма сертифікації і випробувань повітряної машини, без чого літак не здобуде небесне життя. При Олегові Костянтиновичі я вів програму тих самих Ан-2, Ан-3, Ан-14, Ан-28. Потім я вів літаки Ан-72, Ан-74. А потім, коли я вже став головним конструктором, керував усіма програмами сертифікації і випробуванням усіх літаків «Антонова». Наприклад, Ан-124 «Руслан». Мало хто знає, що йому було заборонено літати в Сполучених Штатах Америки. І ми поїхали туди, підготували необхідні документи і дали вивчати їх у Федеральному авіаційному агентстві, куди мені особисто довелося поїхати. А потім ми запросили їхніх фахівців до себе, на підприємство, де вони теж досконально вивчали документи. В цій історії були й конкурентні моменти, бо нас просто не хотіли пускати до США.


Усе-таки ми одержали сертифікат, визнання «Руслана» американцями, і ми відкрили для себе небо Америки.


А потім мені довелося працювати з Ан-225, Ан-74, Ан-72-100, Ан-32 — фактично з усіма типами літаків — аж до Ан-140 включно.


— Практично ви мали пряме відношення до всіх літаків сімейства «Анів»?


— Практично так. Хоча були й винятки.


— А Ан-148?


— І коли я був головним конструктором, і коли став генеральним конструктором у 2005 році, брав безпосередню участь у створенні цієї машини, як і згодом Ан-158, і Ан-178.


Не забуваймо, що існує ще така програма підприємства, як модифікація літаків. Що це таке? Це фактично будівництво нової машини. Ми, наприклад, модернізуючи «Руслан», довели його вантажопідйомність із 120 до 150 тонн, змінили можливості літака щодо забезпечення польотів, частково замінено прилади, обладнання. Це, по суті, вже новий тип літальних апаратів, в яких вдвоє збільшено ресурси — в часах польотів, інших характеристиках. Так з’явилися «Руслани» Ан-124-100, Ан-124-100М150. В них перебудована пілотська кабіна, суттєво модернізоване обладнання — уже з урахуванням новітніх електронних систем. Зазнав суттєвих змін Ан-70, вагу якого зменшено на 3 тонни і який завдяки новому обладнанню був прийнятий на озброєння української армії.


— Із багатьох джерел інформації відомо, що раніше, ще до незалежної України, держава виділяла на літакобудування мільярдні кошти. Та і в перші роки незалежності тодішній президент України Леонід Кравчук своїм указом підтримав літакобудування України. А зараз?


— А зараз нічого. Тоді, в ті не такі вже й далекі радянські часи держава виділяла нам на дослідні та конструкторські роботи стільки грошей, що нам вдавалося їх ледь освоювати, та й то не завжди. Щасливий був Олег Костянтинович, що зовсім не відвертав свою увагу на добування грошей, на економіку підприємства. Ми ж не маємо від держави ані копійки. Хочу вам сказати, що в зарубіжжі на розроблення проектів літаків держави виділяють від двох до семи мільярдів доларів. Ми на Ан-178, який розроблено з нуля, не одержали нічого. І це, незважаючи на те, що ми щороку перераховуємо до бюджету у вигляді податків і зборів 600 мільйонів гривень. А ми ж Державне підприємство!


Окрім того, ще — що дуже важливо, ми у вигляді зароблених грошей ввозимо для держави щорічно десь до 500 мільйонів доларів.


— Ви державі даєте, а вона вам нічого?


— Виходить, що так.


— Коли ми знайомилися з вашими цехами, нам розповіли таку цікавинку: все обладнання, яке задіяне у виробництві літаків, зроблене власними руками «антоновців». А що таке обладнання? Це основа основ створення літаків?


— Безперечно. Лабораторії, дослідна база — все це плід пошуків наших фахівців. Правда, до цього ми йшли роками, борючись за своє існування, обороняючись від тих, хто зазіхав на таке багатство. Коли нам дорікають, що нині ми мало випускаємо в світ літаків, то нехай запитають: чому? Ще п’ять років тому наш завод стояв, не платив людям зарплату, мав заборгованість понад два мільярди гривень — на той час, у 2010 році, це були шалені гроші. А ще, крім того, з цехів були викрадені сучасні верстати, у вибитих вікнах гуляв вітер.


— Хто ж довів до такого стану завод?


— Почав такий собі директор, котрий до цього був директором склозаводу на Донеччині. А за ним потягнулися інші послідовники. До речі, в такому ж стані сьогодні Харківський авіаційний завод. І те, що нам вдалося за останні роки, це була справжня відбудова заводу, відродження його потенціалу. Ми набрали додатково понад півтори тисячі людей, переважно молодь, навчили їх, забезпечили високою зарплатою. Нам довелося поступово замінити розкрадене обладнання абсолютно новим, додатково збудували стапелі для будівництва літаків. Зрозуміло, що відродити серійне виробництво літаючих машин одразу, зразу ж після роздерибанення, було неможливо. А мені дорікають, що мало випускаємо літаків у серійному потоці. І лише тепер ми плануємо виходити на «довоєнні» рівні виробництва, коли з воріт заводу один за одним будуть підніматися в небо машини, які так потрібні Україні, і взялися за підготовку й випуск новітніх літаків.


— Ну, добре. А держава? Невже їй було байдуже, що робиться на одному з найбільших, знакових підприємств України?


— Не хочеться про це говорити, але держава опинилася в ролі стороннього спостерігача, хоч наше підприємство, ще раз повторюю, державне.


— Як ще вам вдалося заробити гроші — а вони дуже великі, вкладаючи їх у розвиток підприємства, і почати працювати над новими літаками?


— Це знову ж таки розум і винахідливість «антоновців», справжніх патріотів заводу і України. Ми копійку до копійки складали у фінансовий резерв із різних видів діяльності. Це насамперед прибуток від нашої власної авіакомпанії за перевезення вантажів у міжнародному масштабі. Не розсовували його по кишенях, а вкладали все до копієчки у виробництво. Це роялті від виробництва наших літаків на заводах, з якими ми укладали контракти, — Китай, Індія та інші країни. Це доходи від підтримки експлуатації літаків, які ми модернізували. А потім, коли відродили виробництво, почали одержувати кошти й від продажу літаків.
А сьогодні, коли ми підписали контракти з Китаєм, Саудівською Аравією, Азербайджаном, Індією, ми можемо заробити і в найближчі роки дати Україні мільярди доларів. Як і за спорудження авіазаводів в інших країнах, що захотіли мати в себе такий же виробничий комплекс, як у нас.


— Оце й бісить багатьох можновладців, депутатів, які звикли думати, що державне — це нічиє, а точніше — їхнє, на якому можна поживитися, причому задарма. 


Про це говорив і Президент України Петро Порошенко у своєму Посланні до Верховної Ради. Він зазначив, що заборона на приватизацію створює імунітет для авторів корупційних схем в неефективному державному секторі. Більша частина державних підприємств за два десятки років не отримала жодної копійки інвестицій до основного капіталу та приречена на програш у конкурентній боротьбі. Петро Порошенко також послався на Лешека Бальцеровича, який назвав приватизацію однією з головних ефективних економічних реформ.


Тому і кажу: ми повинні бути корпоратизовані, акціоновані. Ми так само готові платити державі вагомі податки. Але були б ми при цьому дуже ефективними власниками. Ми за те, щоб держава тримала контрольний пакет акцій — як це робиться в Китаї. А так ми зв’язані по руках і ногах. Ось недавно партнери із Західної Європи звернулися до нас, щоб створити спільне підприємство. А закон не дозволяє.


Нам закидають, що ми стали учасниками спільних дій з компаніями «Руслан-Саліс» і «Руслан-Інтернейшнл». Мовляв, не маємо на це права. А зарубіжні компаньйони взяли та й подарували, просто подарували нам акції цих підприємств. Наша дирекція звернулася до суду, чи мали ми права на ці дії. Суд сказав: мали. Тепер же нинішні чиновники, які діють на замовлення певних хижих кіл, ставлять це нам у вину. Це при тому, що саме на основі діяльності спільного підприємства ми ввезли в Україну, як я і казав, майже мільярд доларів додатково. То кому від цього погано?


— Компетентні фахівці в зарубіжних колах стверджують таку істину: країна, яка має власне авіабудування, незважаючи ні на що, належить до передових держав. Чи зрозуміють це в Україні?


— Думаю, що ні, якщо держава мало цікавиться авіабудуванням в Україні. Коли свого часу «Боїнг» продав Еміратам літаки на 5 мільярдів доларів, цей факт оцінив сам президент Клінтон, активно сприяючи діяльності «Боїнга». Розумієте? Американський президент глянув на цю подію через призму піднесення авторитету своєї країни.


Бурхливо розвивають свою авіаційну промисловість Китай, Іран, Саудівська Аравія, Індія. Причому в більшості випадків з нашою допомогою. Що їх спонукає до таких дій? Фахівці й представники урядових кіл кажуть: скоро основні ресурси, передусім нафта та газ, вичерпаються. І щоб утриматися на плаву, треба швидко розбудовувати високі технології, зокрема, авіаційну промисловість.


У нас же все це є, але ним урядовці мало цікавляться. Якось недавній генеральний конструктор Петро Васильович Балабуєв сказав, коли ми вчили іранців будувати літаки: «Ви ж їх добре вчіть. Бо колись розвалять у нас авіацію, то щоб вони потім наших онуків учили».


— Напрошується само по собі ще одне запитання, а саме: ваша точка зору як творця, генерального конструктора на останнє ваше розроблення — Ан-178, до якого ви докладали і розум, і руки, і душу. На якому сьогодні етапі ця машина і чому такий величезний інтерес до неї у всьому світі?


— Ну, цей літак закінчує програму випробування і скоро має вийти в серію. А інтерес? По-перше, цей літак створений на основі найсучасніших технологій. Ви помітили, що на ньому, ще не пофарбованому, багато темних плям? Так от, це композитні матеріали — металопластик, вуглепластик, які в світі належать до найсучасніших технологій. Вони розроблені і впроваджені в наших цехах та одержали високу оцінку в авіаційних колах. Не буду вдаватися до технічних деталей, але це нове слово в авіабудуванні.


Окрім цих матеріалів, у нас впроваджено багато сучасних алюмінієвих, титанових сплавів, які надають особливої міцності літаку, наприклад, шасі та іншим важливим деталям.


Про технічні характеристики Ан-178 уже мовлено чимало й гідно оцінено серед авіаторів світу. Але є ще одна особливість цієї машини: вона на фоні «Боїнгів», «Ембраерів», «Сі-130» зайняла нішу, ніким не заповнену — перевезення вантажів вагою до 18 тонн. Розумієте, є літаки, які перевозять легкі вантажі, є набагато більші, а от 12—18-тонників немає. А вони якраз дуже потрібні.


Унікальна особливість Ан-178, що він може перевозити морські контейнери, це робить його незамінним транспортним засобом для сучасних логістичних потреб. Та ще, на відміну від багатьох машин, що випускаються у світі, може злітати й приземлятися на будь-яких аеродромах.


— А як же до вас ставляться конкуренти?


— А їх немає, ми поза конкуренцією в цьому класі літаків.


— Але ж не може бути, щоб у когось не виникла спокуса «позичити», перехопити ваші ідеї.


— Щоби створити сучасний літак, треба мати великий досвід і сучасні технології, а, крім цього, знати, як він поводить себе в експлуатації в різних умовах. Це все вимагає часу, великого часу і затрат. Просто скопіювати теж не вийде — всі дані літака відбиті в міжнародних сертифікатах та інших документах, і їх ніяк не обійти.


— Не можемо, Дмитре Семеновичу, не торкнутися і такої болючої теми, як війна, зміцнення обороноздатності нашої країни. Який ваш внесок у цій справі? Чи можете ви дати сучасні літаки нашій армії?


— Можемо. Ще в 2007 році ми запропоновували створити сучасний, навчально-бойовий, штурмовий літак. На жаль, нам сказали, що це не на часі. Ми ж сьогодні готові дати Збройним Силам найсучасніший літак. Але замовлень немає досі.


Однак і в цих умовах ми робимо все, що можемо, для Збройних Сил України — за власний кошт модернізуємо під спеціальні потреби Ан-26, Ан-74, Ан-32, Ан-24. Наші майстри виготовили спеціальні пічки для обігріву воїнів, які користуються особливою популярністю в зоні бойових дій. Між іншим, коли ми займалися цією справою, тодішнє Мінпромполітики говорило, що ми не маємо права робити це за власні кошти. Мовляв, ви поміняйте фінансовий план підприємства, затвердіть його, узгодьте у відповідних органах тощо. Так і війна могла закінчитись.


До того ж, ми свого часу робили і зараз готові виробляти безпілотні літальні апарати різного типу на рівні світових стандартів.


— А військово-транспортні літаки?


— Можемо, безперечно. Ми пропонуємо дати армії також патрульні літаки з озброєнням, які можуть успішно патрулювати всі кордони України.


— І що каже Міністерство оборони?


— Каже, що в цьому поки що немає потреби. Для армії міг би прекрасно працювати Ан-178, але й тут замовлень поки що немає, мабуть, через брак коштів.


— Із-за кордону замовляють, а тут немає?


— Ну, це не моя справа. Я не збираюся критикувати воєнну доктрину, стратегію наших оборонників. Там є свої фахівці й професіонали.


— Я розумію вашу тактовність, Дмитре Семеновичу. Але мене, як і багатьох інших співвітчизників, вкрай здивувала, м’яко кажучи, ситуація, що виникла з евакуацією українців з Непалу. Людям не зрозуміло, чому для цих перевезень залучили російський Іл-76, коли в нас є свої прекрасні літаки. Вони, як мені відомо, обійшлися б для нашого бюджету значно дешевше. Та й показав себе той Іл далеко не кращим чином. Ще й довго стояв поламаний в індійському аеропорту.


— До речі, росіяни вивозили своїх постраждалих на наших, українських, літаках. Якби нас попросили, ми б дали свій Ан-158 і вивезли б людей без будь-яких пригод.


— Ми почали з Олега Костянтиновича і закінчуємо бесіду за його віртуальної присутності. Ви, як і Олег Антонов, за словами ваших працівників, багато робите для соціальної підтримки людей.


— На заздрість багатьом, ми справді активно допомагаємо в цю скруту всім «антоновцям». У нас, по-перше, заробітна плата людей зросла останнім часом в середньому до більш як 7 тисяч гривень на місяць. А наш колектив — це понад 13 тисяч людей. Ось недавно ми преміювали «антоновців» за перший політ літака Ан-178. Окрім цього, звели два дванадцятиповерхові будинки для молодих спеціалістів. Квартири повністю мебльовані, з кухнею, холодильником — живіть тут собі, юнаки та дівчата, скільки хочете, доки працюєте в нас. Зводимо ще один будинок для своїх співробітників. Збудували новий дитсадок, бо в цих будинках для молоді нині більше дітей, ніж у всьому Гостомелі. На підприємстві діє цілий комплекс лікувально-оздоровчої інфраструктури. Наші люди заслужили до себе велику повагу, й ми робимо все, щоб їм комфортно жилося і працювалося.


— Які перспективи, Дмитре Семеновичу, в подальшому житті «Антонова»?


— Перспективи хороші. Ми маємо угоди на будівництво нових літаків. А ще чимало замовлень на модернізацію уже діючих моделей. Нещодавно підписали серйозну угоду з Королівством Саудівська Аравія на розробку транспортного літака Ан-132, вони інвестують його розробку. Він створюється на основі відомого Ан-32, але це практично нова машина — в Ан-132 інше крило, інший фюзеляж, інший двигун, ніж в базовій моделі.
Ми співпрацюємо з авіаторами Франції, Німеччини, Англії, Америки, Китаю — вважайте, з цілим світом. Це відкриває нам нові великі можливості авіабудування. Зрозуміло, що наша конструкторська думка наполегливо працює і над створенням нових, надсучасних повітряних машин.


Головне, що завод працює, люди працюють і добре заробляють. А наша справа — надати їм надійний соціальний захист. Ми, наприклад, плануємо — і це теж наша реальна перспектива — збільшити рівень економічних доходів у декілька разів, а разом з тим — також підвищити заробітну плату «антоновців».


Маючи багато контрактів, нам треба значно розвинути серійне виробництво літаків. Отут нам дуже знадобилася б допомога держави. Адже основні фонди — верстати, оснастка, обладнання — це ж, власне, державні фонди. Щоб нам вийти на високий, сучасний рівень серійного виробництва, треба вкласти в нього майже 200 мільйонів доларів.


Ми працюємо. Напружено й цікаво. Головне, аби нам ніхто не заважав, не тероризував колектив безкінечними перевірками й нападками.


— Отут, як казав один літературний герой, з цього місця я просив би детальніше. Ми краєм крила зачепили факт спроби рейдерського захоплення підприємства, низки кимось зрежисованих нападок, що нервує колектив, заважає йому працювати. Є кілька серйозних провокацій і нападок щодо вас особисто, Дмитре Семеновичу. Хтось, як уже стало відомо громадськості, хоче достроково, всупереч чинному контракту та законам України, провести конкурс на посаду генерального, хтось виношує ідею розділити функції генерального конструктора і президента компанії...


— Я вам скажу: все, що хотіли на нас повісити під акомпанемент безкінечних перевірок (а їх було стільки, що ми для перевіряльників виділили окремий кабінет), абсолютно нічого не підтвердилося. Як заявив недавно один із затятих перевіряючих, «у нас є припущення», тобто фактів немає, але є припущення. От вони від цих припущень і танцюють. Є в них припущення, що ми, мовляв, не всі документи показуємо, бо вони аж в Англії. То ми говоримо: їдьте, перевіряйте, ми нічого від вас не приховуємо, в нас усе абсолютно прозоро. Якщо вважаєте, що на підприємстві є порушення — доводьте, але не жонглюйте вигаданими фактами, як це було заявлено з екрана телевізії.


Якщо ви, кажемо, керуєтесь припущеннями, то чому замовчуєте, що підприємство без жодної державної копійки продовжує успішно працювати. Чому приховуєте, що навіть після останніх скрупульозних перевірок і податкова служба, і фінансисти-контролери підписали документи, що на підприємстві практично ніяких порушень не виявлено?


А нападки, частіше закулісні, тривають. Кажуть, ми завдали збитків державі. Яких? По-перше, держава ані копійки не вклала в своє державне підприємство. По-друге, ми з державою розраховуємося через податки та інші відрахування до копієчки, вносячи щороку в державну скарбницю 600 мільйонів гривень.


Я не хотів би називати якісь імена, хоч я їх добре знаю. Але все-таки це людина, яка знає, де що лежить, і до чого, мабуть, хоче дорватися. Ось такі диригенти докотились до того, що хотіли поставити на чолі підприємства людину, яка в нас колись трохи, але бездарно працювала, а потім перекинулася до російських авіабудівників. То, як ви думаєте, на кого б вона працювала, якби очолила завод? В інтересах Росії дерибанила б завод.


Цю ідею посилено проштовхували і колишні високопосадовці, які теж дивилися на підприємство як на майбутню свою вотчину.


Хочеться запитати: що це за політика урядових чиновників, які, не розбираючись у справжньому стані речей, прагнуть довести, що ми ледь не злодії?


Я ще раз публічно, сердечно запрошую до нас у гості і Арсенія Петровича Яценюка, і Петра Олексійовича Порошенка та інших високих представників влади: «Прийдіть, будь ласка, подивіться, переконайтеся!»
Вибачте, будь ласка, за емоції, але дуже хотілося б, щоб і керівники, і громадяни України знали справжню істину.


Знаєте, мені дає наснаги й сили підтримка нашого колективу, нашої команди, яка самовіддано і плідно працює. Я цю підтримку відчував і коли була спроба силою захопити наше підприємство, і коли в нинішній ситуації не припиняються намагання деяких осіб дорватися до наших багатств як земельних, так і фінансових. І хоч би які були складнощі, ми тримаємось, бо воля колективу понад усе.


У нас люди розумні, все бачать. Ви розумієте, в нас майже п’ять тисяч працівників з вищою освітою. І вони не менш мислячі, ніж депутати чи державні чиновники. Тому ми працюємо дружною сім’єю, незважаючи на те, що вже більше року тягнуться оці цькування, оці безкінечні перевірки.


Тож хто б і що б не казав, ми давали і нині даємо Україні та світу найкращі, найсучасніші літаки, за які не соромно нашому колективу і нашій країні. Авіабудівники й перевізники дуже високо оцінили найновішу нашу розробку — Ан-178. Свідчення цьому — вже укладені контракти та інтерес до цього літака з боку країн Європи, Азії, Африки.


Заради таких великих справ хочеться жити, працювати й боротися!


Вів бесіду Анатолій Краслянський.

 

Багатотисячний колектив ДП «АНТОНОВ» вітає свій новий літак Ан-178.