Саме цього дня в 1861 році домовину з тілом Кобзаря перепоховали на Чернечій горі біля Канева, виконавши його знамените заповітне про- хання: «Щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі було видно…» Ця подія стала не лише важливим моментом української історії, а й потужним символом національної пам’яті, бо- ротьби за гідність та духовної єдності українського народу.

Серце Тараса Шевченка перестало битися 10 березня 1861 року в санкт-петербурзі, лише за день після 47-річчя. Причиною смерті стали тяжкі хвороби, підірване засланням здоров’я та виснаження. Останні роки життя поет мріяв повернутися в Україну, оселитися над Дніпром і присвятити себе творчості. Спочатку тіло Шевченка поховали на Смоленському кладовищі у санкт-петербурзі. Проте друзі й однодумці поета добре знали про його бажан- ня бути похованим в Україні. Його сокровенний заповіт став дороговказом шанувальникам і палким друзям поета. Вірш «Заповіт» був написаний Тарасом Шевченком ще 25 грудня 1845 року в Переяславі. Потім він став одним із головних символів українського національного відродження. Твір перекладено більш ніж 150 мовами світу. Саме в ньому Шевченко висловив своє найбільше прагнення – спочити на рідній землі: «Як умру, то поховайте Мене на могилі Серед степу широкого На Вкраїні милій, Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно, було чути, Як реве ревучий». Після отримання дозволу царської влади друзі поета організували перевезення тіла в Україну. Труну з останками Тарас Шевченко везли потягом до москви, а звідти — кіньми через українські міста й села. У травні 1861 року жалобна процесія проходила через Глухів, Батурин, Ніжин, Чернігів, Бровари та Київ. У багатьох містах люди виходили на вулиці, ставали навколішки, співали псалми й проводжали Кобзаря як національного пророка. Для українців того часу це була не просто церемонія поховання — це був акт національного самоусвідомлення. Особливо урочисто домовину зустріли в Києві. Студенти, викладачі, представники інтелігенції та прості містяни організували прощання з поетом у храмі Різдва Христового на Подолі. Незважаючи на суворий контроль російської влади, тисячі людей прийшли вшанувати пам’ять Шевченка. Після прощання домовину перевезли Дніпром до Канева. 22 травня 1861 року Тараса Шевченка перепоховали на Чернечій горі — мальовничому місці над Дніпром, поблизу Канева, яке сам поет дуже любив. Згодом гора отримала нову назву — Тарасова. Саме тут сьогодні розташований Шевченківський національний заповідник — один із найважливіших духовних центрів України. Могила Кобзаря є місцем паломництва українців з усіх куточків країни та світу. В різні історичні епохи сюди приходили діячі культури, письменники, науковці, борці за незалежність України. Навіть у роки заборон українського слова та репресій Тарасова гора залишалася символом незламності українського духу: «Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю Волю окропіте. І мене в сем’ї великій, В сем’ї вольній, новій, Не забудьте пом’янути Незлим тихим словом». Ці слова стали духовним дороговказом для багатьох поколінь українців. Постать Тарас Шевченко займає особливе місце в українській історії. Його творчість стала основою формування модерної української національної свідомості. Шевченко не лише писав вірші — він говорив про свободу, людську гідність, право народу на влас- ну мову, культуру й державність. У своїх творах Кобзар засуджував кріпацтво, соціальну несправедливість, імперське поневолення та закликав українців пам’ятати власне корін- ня. Його поезія об’єднувала людей у прагненні до свободи та незалежності. Не випадково в різні періоди української історії саме слова Шевченка були символом визвольної боротьби. Його цитували учасники українських революцій, дисиденти радянської доби, захисники України в новітній російсько-українській війні. Хоча більшість знає Тараса Шевченка передусім як по- ета, він також був видатним художником, створив понад тисячу мистецьких робіт – портретів, офортів, пейзажів, жанрових композицій. За се- рію офортів митця удостоєно звання академіка гравюри. В художніх роботах Шевченко часто звертався до тем україн- ського життя, історії та народ- ного побуту. Його мистецька спадщина є важливою части- ною української та світової культури. Пам’ятники Тарасу Шевченку встановлені в десятках країн – від Канади та США до Казахстану, Польщі, Франції та Аргентини. Його твори перекладені багатьма мовами, а ім’я Кобзаря стало символом боротьби народів за свободу та право бути собою. Особливе значення постать Шевченка має сьогодні, коли Україна знову відстоює свою незалежність і право на власний шлях розвитку. Його сло- ва про свободу, боротьбу та любов до рідної землі звучать надзвичайно актуально й нині. 165 років тому було виконано останнє бажання Кобзаря — повернутися на рідну землю і спочити над Дніпром. Відтоді Тарасова гора є не лише місцем поховання видат- ного поета, а й духовним символом України. Перепоховання Тараса Шевченка стало історичною подією, що об’єднала українців навколо спільної пам’яті та національної ідеї. І через 165 років постать Кобзаря про- довжує надихати український народ у боротьбі за свободу, гідність і незалежність.

Пресслужба Апарату Верховної Ради України.