Закарпатець Василь Вальо дослужився до першого заступника міністра оборони Чехословаччини
...Гірка доля спіткала більшість із тисяч закарпатців, які, уникаючи знущань угорських фашистських окупантів, тікали з осені 1939-го до кровних братів у СРСР, де їх відправляли у табори, звідки повернулися одиниці. Уже після 1990-го їх реабілітували. Як правило, посмертно.
Про Василя Вальо (на знімку), котрий вижив у таборах Печори, пройшов фронт і дослужився до першого заступника міністра національної оборони Чехословаччини, — ця розповідь.
У Хустській гімназії
Навчаючись у Хустській гімназії, Василь Вальо разом із студентами-побратимами (які потім стали відомими людьми, зокрема прозаїк Іван Чендей, поет Дмитро Вакаров, науковець Кирило Галас) входив до літературного гуртка, який очолював професор Петро Лінтур. Хлопці писали вірші, збирали фольклор, багато читали, мріяли про Карлів університет у Празі. Василь Вальо виділявся з-поміж них своїм точним баченням життя. Він дописував до ужгородських крайових газет — і на гонорар за це та приватні уроки й жив. Народився Василь 24 квітня 1921 р. у селянській родині в селі Заднє (тепер Приборжавське), де мальовнича природа контрастувала зі злиднями. Батьки виховували п’ятьох синів і трьох дочок. Тож Василь надіявся лише на себе, ще й допомагав рідним. За статтю «Верховина про іспанську війну», яка здобула перемогу у журналістському конкурсі, оголошеному відомим підприємцем Яном Батею, юнак отримав 500 крон премії! Хотів стати журналістом. Писав під псевдонімом Верховинський.
«У період окупації Закарпатської України (з 15.03.1939 р.) угорським військом я навчався у реальній гімназії в Хусті... 1940 року окупанти вилучали й спалювали всі книги, які були видані до Мюнхенської змови у Чехословаччині і на території СРСР, а студентів гімназії мобілізовували. «Між ними були й мої два брати Михайло і Павло. Обидва померли на території СРСР під час війни», — згадував Вальо. Багато молоді почало тікати через угорсько-радянський кордон до Радянського Союзу, сподіваючись знайти прихисток і роботу. Але там їх сприймали як шпигунів і кидали до в’язниць. У серпні 1940-го після обшуку вдома в батьків, де поліція знайшла заборонені журнали з портретом Сталіна і його листування з висловлюваннями проти окупаційного режиму, Василя заарештували. Щоправда, після допиту відпустили. Тоді Вальо разом з товаришем Іваном Кришеником (згодом підполковником чехословацької армії) перейшов кордон. Їх затримали радянські прикордонники.
У Північно-Печорському таборі
Цих юнаків спіткала така само доля, як і всіх закарпатських утікачів до СРСР.
Спочатку — тюрма в Стрию. Суд особливої наради при НКВС СРСР 7 квітня 1941-го засудив їх до трьох років виправно-трудових робіт. Їх відправили в Комі АРСР у Північно-Печорський табір. У голоді й холоді, при непосильних нормах виробітку обоє хлопців витримали всі незгоди й вижили. У грудні 1942-го після амністії чехословацьких громадян згідно з угодою, підписаною між Сталіним і президентом Чехословацької Республіки Бенешем (основна суть якої в тому, що після війни територія Закарпатської України відійде до СРСР і що засуджені закарпатці, словаки й чехи будуть звільнені з таборів і сформують окремий військовий підрозділ), Василь потрапив у Бузулук, де під командуванням полковника Людвіка Свободи створили військову частину. Вальо пройшов у її складі довгий фронтовий шлях від Бузулука до Праги, визволяючи спочатку українське Правобережжя, потім Польщу, Дуклю і чеську столицю. Ще у березні 1943 р. у Бузулуці закінчив курси молодших командирів, а у жовтні став поручиком. За військову доблесть уже в перші фронтові місяці був відзначений орденом і медалями.
На початку січня 1945 р. Василь Вальо опинився у Хусті — місті своєї гімназійної юності. Працював у адміністрації міністра генерала Нємца і обіймав посаду команданта Тячівського округу. З виходом Закарпатської України зі складу ЧСР і возз’єднанням її з Радянською Україною чехословацька адміністрація припинила існування. Вальо повернувся на фронт і брав участь у відомій Моравсько-Остравській бойовій операції.
У Златій Празі
Війна внесла корективи у життєві плани Василя Вальо. Про Карлів університет і журналістику забулося. Він став перспективним молодим офіцером й продовжив службу у чехословацькій армії.
1947 р. закінчив піхотне училище, а через рік капітан-фронтовик став слухачем військової академії, після якої одержав призначення в Генеральний штаб. У 1957—1958 роках навчався у Академії Генштабу Міноборони СРСР.
І скрізь він був успішним. Через три роки в званні полковника його призначають командувати мотострілецькою дивізією в м. Плзень, а вже 1962-го отримав чин генерал-майора. З кінця 1964 р. працював начальником штабу, а в 1968-му став командувачем Західним військовим округом. Через три роки генерал-полковник Вальо стає першим заступником міністра оборони Чехословаччини. На цьому посту працював дев’ять років.
8 липня 1979-го В. Вальо одержав відпустку і на руках мав санаторну путівку до Криму. Дружина вийшла на якийсь час з дому, а коли повернулася, знайшла чоловіка мертвим. Інфаркт. Смерть настала миттєво. Похований у Празі.
Дружина Милуша прожила довше за чоловіка на двадцять літ. Молодший син — відомий спортивний журналіст Людвіг (очевидно, названий на честь генерала Свободи) пішов із життя у 45, а старший Михайло — дипломат, кадровий розвідник — помер, як і батько, у 58...
Закарпатська область.
Цікава деталь
Василь Вальо завжди писав в анкетах, що він українець. Тому й не став міністром оборони сусідньої держави. Ще одне — Вальо був реабілітований у СРСР за перехід держкордону лише 1990 року!
Василь Вальо (крайній ліворуч), міністр національної оборони ЧССР Мартін Дзур, голова уряду Любомир Штроугал, президент ЧССР Густав Гусак, м. Табор (1971).
Фото з архіву автора.
