Якщо людина не здатна створювати, вона руйнує. Чужі долі, чужі країни, а заодно і свій світ. Це доля ізгоїв, карликів з купою комплексів і безумців кремля. Але — поза сумнівом — усі злочини товариша путіна розгляне Гаазький трибунал, під яким би гібридним «русским миром» у рутині брехні, залякування і зомбування російського народу не подавалося знищення сильної української нації. Можна скільки завгодно «страчувати» продукти, спалювати «неправильні» книжки про істину, топтати світовий устрій життя, прищеплювати великій частині збожеволілої ватної зграї, що потрібно «за віру путіна!» йти до кінця. Але! Альтернатива абсурду все-таки є — це чесні патріоти, які, слава Богу, в Росії ще є. І віра в те, що ЗАВТРА має бути у всіх!

Анатолій КОЛКУТІН (Москва, 63 роки):


— Усією душею переживаю за Україну. Захоплююся стійкістю українського народу. Упевнений, що всі тимчасові труднощі Україна здолає й стане міцною цивілізованою європейською країною. Росія переживає нині дуже важкі часи. Побудовано страшну тоталітарну державу. Увесь світ відвернувся від Росії. Неможливо дихати в цій задушливій атмосфері неправди, ненависті, агресії до братнього народу.


Андрій ДАРКЛАЙТ (Москва — Воронеж, 27 років):


— Військове вторгнення в Україну — нелюдський акт путінського режиму, який показав свою «демократію» ще на Болотній площі 2012 року.


Коли українці обрали шлях європейського розвитку, Путін скомандував «Стоп! Поверніться до стійла!» — і цій команді підкорилася і «душевно» сприйняла найбільш маргінальна частина населення України. Команда була підкріплена російським озброєнням, яке забирає життя кращих українців. Я, як громадянин невільної Росії, не вибачу обдурювання населення і геноцид колись братнього народу.


Ірина СКЛЯР (Краснодарський край, 44 роки):


— Для мене ця війна розпочалася набагато раніше, ніж для інших. Пам’ятаю, як я раділа, коли мій син потрапив служити на флот, та й ще за фахом: він вчився на штурмана цивільного флоту. Увесь світ ще дивився Олімпіаду, а війна вже стояла за спиною... Вона прокралася тихо і непомітно, але вона вже почалася.


Малий протичовновий корабель, на якому служив син, терміново знявся з рейду на підходах до Сочі й був відправлений із завданням через Керченську протоку, а куди, команда ще не знала. Потім син зателефонував і з ентузіазмом повідомив, що планується якась операція в Криму. Отоді мені стало все зрозуміло, а мій хлопчик, захлинаючись, по телефону мені розповідав, що «Крим же ж наш, то ми ще на Аляску, то ми тут усі на контракт!!!»...


І отоді почалися наші з ним довгі розмови: поки він стояв на вахті, годинами я йому розповідала, що там, у Криму, такий же точно безтолковий хлопчисько, який нічого поганого нікому не робив, а вдома на нього чекає така, як я, мама, чекає живим і плаче і молить Бога зберегти її дитя. Пересилала йому статтю професора Зубова, читав — не читав, не знаю... Але, мабуть, читав, та ще й усією командою. Просто одного разу сказав, що в них наказ, і вони присягу давали. На це я його попросила процитувати мені текст присяги, а потім запитала, на чиїй території він перебуває. Більше в нас суперечностей не було. У квітні 2014 року сина демобілізували, контракт він не підписав, не пішли на контракт й інші хлопці з команди, а малий протичовновий корабель став на прикол. Це була моя перша перемога в цій страхітливій, несправедливій братовбивчій війні.


Мій син нікого не вбив, повернувся живим, повернулися живими ті хлопчики з його команди, не знаю, чи зрозуміли їхні матері, з якої м’ясорубки повернулися їхні діти, але я за них спокійна: вони живі. А потім я зустріла свою знайому, і вона з радістю розповіла, що її син підписав контракт і перебуває ТАМ. Не знаючи, що їй на це сказати, я тільки запитала, чи розуміє вона, що її сина можуть вбити. Відповідь її мене просто вбила... Вона сказала, що від долі нікуди не подінешся, а загинути можна і вдома, варіантів безліч. Не знаючи, що на це відповісти, я лише сказала, що перш ніж його там уб’ють, на його совісті будуть смерті ні в чому не винних людей, які ні йому, ні їй нічого поганого не зробили. Як вона із цим потім житиме? Знайома пішла замислившись...


Я одного не можу зрозуміти, чому ніхто не замислюється над тим, що немає жодної причини для того, щоб ваша дитина йшла на цю війну? За що він воює? Навіщо потрібно йти на чужу територію зі зброєю, убиваючи своїх побратимів? За яку ідею? За які високі ідеали?! Якби кожний перейнявся цим питанням, можливо, можна було б хоч щось змінити.


Роман МУРАШОВ (Москва):


— Вважаю, що конфлікт в Україні потрібен росвладі у період падіння рубля. Росіяни із задоволенням затягнуть паски через ненависть до українців, яку прищеплюють по ТБ. Але є більш серйозна причина війни в Україні, і вона має геополітичний характер, простими словами — десь хтось із кимось не домовився (по Ірану, по Сирії) — не знаю. Захопили Крим, домовленостей так і не досягли, отже, розпалили вогонь на сході України. Плюс Кремль втратив важелі впливу на Україну — горезвісний людський фактор. Росвладу серйозно це дратує. Я — пацифіст, усі сучасні війни — це вирішення проблем політиків, а народу — лише пудри підкинуть для мізків.


Ольга КОРНЄЄВА (Кубань, 64 роки):


— Коли тільки-но розпочалася ганебна окупація Криму, я бачила розгубленість Українського народу, ми підло вставили ніж у спину саме тоді, коли їм необхідна була підтримка. По нашому телебаченню йшла тотальна пропаганда неправди, і я почала шукати хоч якісь альтернативні джерела правдивої інформації. Знайшла блог Олексія Заводнюка, затим — переписка із Зотовим Костянтином з Києва, зі Львова Богданом Гуком, і вже поступово додавалися до мене українські друзі — Івано-Франківськ, Харків, Запоріжжя. Я просила у них пробачення за цей страшний кошмар, який ми принесли на їхню землю, я їх підтримувала, знаходила якісь слова — «Ваша справа справедлива, ви переможете, ви зможете, ви пройшли Майдан, ви найбезстрашніші, я вами захоплююся».


А тим часом моя країна божеволіла разом з нашим вождем недофюрером, в екстазі патріотичного угару: КРИМНАШ, православні ідіоти Дугіни, Вассермани просували проект Велика Новоросія, розробляли план зі знищення країни Україна. Я це розуміла, у розпачі я звернулася до ясновидиці, вона закрила очі й після тривалої паузи сказала: «Бачу багато крові, трупи, страшний час на нас чекає...».
І розпочалося: Одеса — пожежа, Харків — вибухи...


Я одразу зрозуміла, що це справа рук ФСБ: ми вже проходили теракти, улаштовані цієї конторою.


Після «Гіркін у Слов’янську» знайшла його сторінку ВКонтакті, написала йому: «Для чого тобі потрібна ця авантюра з Новоросією? Невже тобі не зрозуміло, що тебе використовують як корисного ідіота для цієї провальної й ганебної війни?» Він погодився з моїми доводами, але потім заблокував, зрозумів, що я не із числа тих, хто співчуває, а із тих, хто засуджує, і моя позиція розходиться з генеральною лінією партії.


Я відчувала моральне безсилля: вплинути на ситуацію я ніяк не могла. Телевізор усі 24 години на добу розповідав про українських фашистів; у суперечках і розбіжностях я втратила друзів; я, співчуваючи Україні, перейшла в розряд фашистів і зрадників. Я не розуміла на той момент, що триває дебілізація мого народу... Кисельову, Соловйову і Мамонтову це вдалося. Я читала історика професора Андрія Зубова. Його статтю про нацистську Німеччину 30-х років про те, як німецький народ фанатично підтримував свого улюбленого фюрера. І, проводячи паралелі з нинішніми подіями, я зрозуміла весь той жах, який чекатиме нас попереду. Нас очікує свій рашизм. Зараз ми маємо країну без майбутнього, попереду репресії.


В Українського народу, незважаючи на війну, ідуть реформи, народ став єдиною нацією, як моноліт.


Тому я упевнена: українці, у вас буде все добре. Майдан був недаремно! Схиляю голову перед загиблою Небесною Сотнею і перед Українськими солдатами, що загинули, і тими, хто зараз захищає свою волю і єдину Україну...


Прошу вибачення! Вибач нас, Україно! Український народе!


Очевидно, нам доведеться пройти шлях німецького народу, міжнародний трибунал і повне каяття нашого народу перед вами.


Ірина ХОЛОДЦОВА (Москва, 53 роки):


— Що я думаю про війну з Україною? Те саме, що думає нормальна, не зомбована, така, що вміє аналізувати, людина. Про початок війни — Путлер побачив, що Януковича вигнали, що Україна подає нам приклад, що його може спіткати така сама доля — він, чи його радники одразу знайшли вихід — Крим, коли ейфорія від Криму ще не минула, одразу попер на Україну, таємно пославши свої війська (усе таємне стає явним). Нормальні люди не хочуть війни в Україні, он скільки нас вийшло на марш проти війни, але це не справило на монстра видимої для нас дії — він обізлився ще більше. Я народилася в Росії, росіянка, я уболіваю за Україною, щодня плакала, коли почали гинути хлопці на Майдані, плачу, коли бачу портрет Сергія Нігояна, коли у Фейсбуці викладають фото гарних українських хлопців, які вже вбиті чи стали інвалідами. Плачу від злості й безсилля. І дуже радію, коли в Україні подихають ці тварі, які вважають себе пупом землі, які прийшли в чужу країну вбивати за гроші, коли у своїй — розруха і убогість.
Слава Україні! Героям Слава!


А ще, я вивчила перший куплет і приспів гімну України! Постійно його співаю пошепки, як молитву, напевно.


Підготували Ольга БАРГІЙ та Наталя ЯРЕМЕНКО.


Фото Валентина НІКІТЧЕНКА.