Пружинні матраци, що дістають підлоги, засмальцьована від бруду білизна, одне ліжко на двох пацієнтів-візочників, та менше 6 гривень на харчування на добу — у таких умовах коротають вік (бо життям це назвати ніяк не можна) люди, що вимушено перебувають у психлікарнях та психоневрологічних інтернатах України. Чимало з них по кількадесят років не виходять на вулицю і не бачать сонячного світла. А у тих, хто таки вибирається на повітря, акцент робиться на трудотерапії — утриманні гектарів городу чи догляду за свійськими тваринами. Це — не рядки із нової книги жахів, а факти, виявлені моніторами Національного превентивного механізму (НПМ) під час відвідин кількох подібних закладів у Чернігівській області. «Але це не означає, що проблеми тільки там. Подібна ситуація може бути у багатьох інших областях України. Мова йде про загальну картину, у яких умовах перебувають майже 60 тисяч підопічних 144 психоневрологічних інтернатів і 70 психлікарень», —- пояснює Тетяна Печончик, моніторка НПМ, ГО «Центр інформації про права людини».

 

 

Із побаченого


Левоньківська психіатрична лікарня та Любецький психоневрологічний інтернат. Обидва заклади знаходяться у Чернігівській області. «Левоньківська психіатрична лікарня — чоловіча. Вразили бруд і неохайність. Подушки — просто чорні, засмальцьовані від бруду. Чи не єдина, якщо це так можна назвати реабілітація, — трудотерапія: гектари городу, корівник... Парадоксальна ситуація: люди тут (у лікарні) перебувають по 20—30 років.

Щороку на них заводяться нові картки... Пацієнтки Любецького психоневрологічного інтернату, точніше — відділення для лежачих, роками не бачать сонячного світла. На вході до відділення немає жодного пандуса і багато людей фізично не можуть потрапити на вулицю. Навіть у СІЗО та колоніях є право на прогулянки... Ще одна проблема — у відділенні для лежачих не використовуються памперси. Вони є, лежать на складі, але використовують їх дуже рідко. В основному, коли везуть на обстеження. А так, щодві години за підопічними доглядає молодший та середній персонал: змінює білизну, пере...» -розповідає Тетяна Печончик.


Ще одна зупинка моніторів — Городнянський психоневрологічний інтернат для жінок з психічними та фізичними вадами здоров’я. «Перше враження від інтернату — страшний сморід. В одній із кімнат, розміром до 10 квадратних метрів, були дві жінки-візочниці і лише одне ліжко. Одна із пацієнток, як з’ясувалось, у своєму візку... живе. Каже — її це влаштовує, і вона звикла. Але: так бути не повинно. Це мають розуміти освічені реабілітологи і щось із цим робити... Лежаче відділення -це 36 жінок, прикутих до ліжка. У першій же кімнаті, розгорнувши ковдру, на ліжку побачили нігті, що відпали самі собою... Ще у двох підопічних — були пролежні. Але перегорнути їх не змогли і ми: у старих ліжках сітка прогнулась майже до підлоги. Жінки лежать без білизни, без памперсів...» — описує побачене Сергій Буров, монітор НПМ, ГО «Март».


Активісти пояснюють: свідомо йшли на відвідини найпроблемніших місць у закладах. Відділення для складних хворих часто вибиваються із загальної картини. Мовляв, люди зазвичай покидають ці місця тільки зі смертю, а тому і ставлення до них специфічне.


Усі виявлені факти порушень прав людини — зібрано, узагальнено у звіті і на їх основі буде підготовлено спеціальне подання Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. За словами учасників моніторингу, зазвичай після цього життя підопічних у подібних закладах таки починає змінюватися.


«Для того, щоб виправити ситуацію, звичайно, потрібно збільшувати фінансування цих закладів. Але справа не тільки в грошах. Передусім потрібно, аби змінювалась свідомість тамтешнього персоналу. Щоби у всіх підопічних, навіть в найнеперспективніших, вони бачили перш за все Людину. Часом навіть питання «а чи зробили б ви так зі своєю мамою чи бабусею?» уже змушує їх подивитись на своїх підопічних по-іншому», — каже Тетяна Печончик.


Факт оприлюднення — уже перемога


Маленькою перемогою є уже той факт, що про проблеми в таких закритих закладах — говорять публічно, — переконаний психіатр, представник Департаменту з питань реалізації Національного превентивного механізму Володимир Шурдук. За його словами, молодший та середній персонал там виконує справді дивовижну роботу, яку складно переоцінити. Та проблема в тому, що у своїх підходах вони, як і вся вітчизняна система, застрягли у позаминулому столітті. «На одному із тренінгів показували фільм про роботу психоневрологічного інтернату у Відні. Там, приміром, лежачих пацієнтів на багатофункціональних ліжках вивозять у парк, поряд з ними сидять волонтери і просто тримають їх за руку. Наші санітарочки, у переважній більшості, такого і не бачили... Тому нам потрібні системні зміни: від перегляду нормативно-правової бази до трансформації свідомості.

Роботу розпочато. Усе менше ставляться до цих людей як до проблеми, яку потрібно сховати. З’являється розуміння, що подібні заклади повинні, перш за все, виконувати функції соціалізації та реабілітації. Зі свого досвіду можу сказати: постійних стаціонарної допомоги та стороннього догляду потребують відсотків 20 з тих, хто зараз їх отримує. Значна частина підопічних цих закладів можуть жити серед нас. І все, чого вони потребують, це — соціалізації», — переконує психіатр.


Громадські активісти запевняють: оприлюднюючи факти подібних «психіатричних» жахіть, чекають не на показові покарання, а на якісні комплексні зміни в системі. Та розуміння людей, що так бути не повинно.

 

Довідково 

 

Національний превентивний механізм (НПМ) — це незалежний національний орган, який створений і діє відповідно до Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань, спрямований на регулярний моніторинг усіх місць несвободи з метою попередження у них жорстокого поводження з людьми, які там утримуються. Головна ідея — запровадження системи регулярних, незалежних відвідувань будь-якого місця, що перебуває під юрисдикцією та контролем держави, де утримуються чи можуть утримуватися особи, позбавлені волі, за розпорядженням державного органу чи за його вказівкою, або з його відома чи мовчазної згоди. Ці відвідування здійснюються незалежними моніторами разом із представниками офісу Уповноваженого Верховної Ради з прав людини з метою посилення, за необхідності, захисту таких осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання.

 

КОМЕНТАР

 

«Проблема психіатрії — не відсутність коштів, а їх неправильне використання», — Семен Глузман


Те, що люди роками перебувають у психлікарнях, свідчить про те, що ми продовжуємо жити у Радянському Союзі, переконаний Семен Глузман, лікар-психіатр, президент Асоціації психіатрів України:

 


— По-перше, ми не вміємо рахувати гроші платників податків. По-друге, робимо все можливе, щоб кількість психічно хворих, які потребують підтримки, не зменшувалась. Спробую пояснити. Увесь цивілізований світ уже усвідомив: чим менше психічно хворі перебувають у закритому закладі — тим більше у них є шансів прожити достойне життя. Вони, найімовірніше, не стануть пілотами чи професорами права, але можуть жити більш-менш нормально. При цьому фінансова допомога від держави менша, аніж обходилося б їхнє утримання в лікарнях чи стаціонарних інтернатах. У нас кількість хворих значна, сенсу тримати майже 40 відсотків із них у замкненому просторі немає. Ті, хто може дати собі раду, мають перебувати в якихось гуртожитках, сестринських будинках, у нас же нічого такого немає. Утримання в інтернаті коштує великих грошей, але, перебуваючи там в умовах, наближених до тюремних, хворий втрачає соціальні навички. Та мова не йде про зловживання в психіатрії, як це було за радянських часів. Йдеться про безладність та відсутність реформ.


У нас з часів СРСР залишилась абсолютно розрізнена система: інтернати живуть своїм життям — у них свій міністр, психлікарні — абсолютно іншим, зі своїм... У всіх психлікарнях є категорія людей, які є хворими, але їм нікуди подітись. Інтернати їх не беруть, тому що там черги, і чекають, поки помруть ті, хто там займає місця. Хворі, самі того не знаючи, увечері виписуються і зранку знову оформлюються до лікарні. Це обман системних наказів, про який усі знають. І це, насправді, прояв гуманізму...


Бруд та сморід у психіатричних закладах — це специфіка самих хворих, їх поведінки... Звичайно, це свідчить і про те, що не вистачає грошей на персонал, на інші речі... Та найголовніше: ніхто у нашій країні ще не порахував, скільки коштує психіатрична допомога для одного хворого. Перший і, мені здається, останній міністр, хто сказав, що це потрібно зробити, була Раїса Богатирьова. Сподіваюсь, перші особи країни таки зрозуміють: проблема психіатрії не в тому, що немає грошей. Фінанси є, але вони використовуються неправильно, — переконаний психіатр.