Нинішній гість редакції — відомий релігійний і громадський діяч, науковець, письменник, доктор філологічних наук, професор Харківського національного університету імені Каразіна (також веде курс «Українське літературне бароко» в Національному університеті «Києво-Могилянська академія») — архієпископ Харківський і Полтавський (УАПЦ(о) Ігор (Ісіченко) (на знімку) не вперше виступає на сторінках «Голосу України». Його перу, зокрема, належить чудова стаття, приурочена 200-літтю Тараса Шевченка, «Тягар духовного лідерства» (її, до слова, передрукували й інші видання, не завжди, на жаль, посилаючись на першоджерело). Владика як науковець спеціалізується на вивченні історії української літератури Х—ХVІІІ ст., шевченкознавстві, взаємодії літератури та релігії, історії християнства.
Нещодавно відбулася презентація нового збірника літературознавчих праць архієпископа Ігоря (Ісіченка) «Духовні виміри барокового тексту». Віддаючи належне цій унікальній праці, професор Альбертського університету Наталя Пилип’юк зазначає: «Важлива риса дослідницького стилю владики полягає в тому, що таємниці текстів ранньомодернової доби він... прагне розглядати з допомогою багатого методологічного інструментарію... Автор любить ламати стереотипи, але він уникає полемічного пафосу».
Владика Ігор ламає міцно склеєні штампи не лише в літературознавстві. Він має, як колись писали, «окремішню думку» і про деякі течії церковного життя, наприклад, не поділяє оптимізму з приводу об’єднання на існуючих засадах розрізнених конфесій в єдину помісну Церкву, і доводить своїм опонентам «без полемічного пафосу», але переконливо і принципово, що ідея ця нежиттєздатна. Чому? Цю та інші важливі теми порушуємо в розмові з нашим гостем.

«Політичне православ’я» не має нічого спільного з Вірою

— Владико, необхідність створення єдиної помісної Церкви в Україні — тема не нова. Після Майдану вона в особливій, даруйте, моді, бо подається суспільству як ефективний порятунок від духовного закріпачення частини українців з боку російського православ’я. При цьому чомусь ідеться лише про з’єднання в одну крону православних гілок (колись, на початку 90-х минулого століття в певних колах галичан було популярне гасло: «Православні, за Збруч»... Тепер, виходить, знову повертаємося до розмежування українців-християн східного обряду берегами річки? Тільки вже в протилежному напрямі). Щоправда, «модну» тему поки що не реалізували — відклали на пізніше. Ви, як відомо, скептично ставитеся до штучного зшивання конфесій в помісну Церкву, вважаючи, що «шлях до церковної єдності українських християн східного обряду завжди зводитиме нас на манівці, якщо не прямуватимемо до відновлення спільної київської ідентичності...
— Коли ми шукатимемо джерела «моди» на ідею «Єдиної Помісної Церкви», то звернемося швидше не до Майдану, а до Віктора Ющенка, Леоніда Кравчука і, врешті-решт, до Йосипа Сталіна. Саме Сталін втілив цю ідею найбрутальніше. Бо ж це він організував у вересні 1943-го утворення з решток недонищених між війнами православних конфесій («сергіанської», «тихонівської», обновленської) єдиної Російської Православної Церкви Московського Патріархату, і приєднав до неї парафії УГКЦ та УАПЦ, що опинилися на окупованій СССР території. Ось цю «державотворчу» ідею підхопили посткомуністичні українські політики, найбільш залежні від авторитарної моделі, в якій церква приймалася за знаряддя втілення політичних проектів.
Революція Гідності об’єднала не церкви, а людей Церкви, незгідних зі своєю приреченістю на роль пасивних знарядь політичних маніпуляцій державної влади. Це надало національному церковному життю доцентрового імпульсу, котрого насправді бракувало раніше. Молитовне єднання, розпочате на сцені Майдану та в «молитовному наметі», триває в спільному капеланському й волонтерському служінні, реалізується у щодалі масштабніших тижнях молитов за християнську єдність, у спільному освяченні води на Богоявлення у Львові та Чернівцях.
Для церков візантійського обряду ганебна позиція «політичного православ’я» в Росії стала важким і застережним потрясінням. Адже донедавна багато для кого відродження Церкви уявлялося поверненням до далекого патріархального минулого. І ось мусимо замислитися: якого минулого? Часів Святішого Синоду, коли Церква перетворилася на царське відомство? Часів імперій, поліційного нагляду за мораллю й дотриманням церковної дисципліни? Чи таки до спільної київської спадщини? Але триста років перебування в складі Російської Церкви не залишають надії на легке відновлення жорстоко перерваної київської традиції, вони забезпечують постійну інерцію чужого культурного впливу, здійснюваного через церковний обряд.
— Уточніть, будь ласка, не зовсім посвяченим у тему, чим духовні київські традиції відрізняються від московських?
— Київська митрополія навіть за княжих часів зберігала достатню незалежність від державної влади. Коли ж Україна ввійшла до складу Польсько-Литовської держави, церква східного обряду стала головним чинником збереження тяглості власної релігійної традиції, єдиною легітимною суспільною інституцією, здатною репрезентувати національні інтереси перед чужою владою. Це обумовлювало тісний зв’язок єпархіяльних архиєреїв і парафіяльного клиру з громадою, забезпечувало активну участь громади в церковному житті. Найвідоміший приклад цього — братства.
У Заліссі, заселеному головно фіно-угорськими племенами й очоленому в ХІІ ст. князями з династії Рюриковичів, Помісна Церква від початку діяла як державна структура. Вже Андрій Боголюбський подбав про надання їй ролі конкурента Київської митрополії. Князь Василій ІІ, захопивши московський престіл і проводячи політику централізації, домігся проголошення 1448 року автокефалії Московської митрополії. За часів фактичного правління Бориса Годунова (1589) влада змусила Константинопольського патріарха Єремію ІІ згодитися на визнання московського митрополита патріархом, а з приходом на престіл Петра І патріарша влада скасовується, церква ж підпорядковується державному відомству. Це формує цілком іншу модель стосунків із владою та з народом. Прості миряни в Московському царстві лишалися мовчазними статистами в церковному житті. Запобіглива покірливість стала взірцем поведінки мирянина в храмі.
Крім того, в кожній країні візантійського кола церковний обряд видозмінювався відповідно до місцевих духовних традицій. Замість грецької мови почали використовуватися в богослужінні місцеві (грузинська, церковнослов’янська, згодом — румунська та національні слов’янські мови). Сакральне мистецтво вбирає в себе досвід локальної архітектури, живопису, музичної культури. Різниться манера читання, виголошення проповідей, покрій церковного облачення. Різними бувають освітлення храмів, кольори розпису.
Входження до іншого церковного простору вимагає змін і механізмів сприйняття мови знаків, через які промовляє до нас богослужіння. Це все одно, що перейти на іншу національну мову. Зміна обряду накладає неминучий відбиток на внутрішній світ людини. Коли закарпатець ходить до храму синодальної архітектури, розписаного в стилі суздальського лубка, де правиться за московським уставом церковнослов’янською мовою російського ізводу, його національна ментальність не може не руйнуватися.
— Отже, потрібно розмосковити наш обряд і церковний устрій, щоб об’єднавчі зусилля не зводилися до негативного варіанту — всього-на всього фіксації моделі «ісконного» російського православ’я?
— Безперечно! Творення в Україні двійника РПЦ — це прихований і дуже ефективний засіб дальшої втрати нашої національної самобутності. І проблема не лише в цьому. Саме історія московського православ’я значною мірою готувала підґрунтя для більшовицького експерименту. Адже рік у рік наростала суперечність між показною, фарисейською релігійністю та абсолютно цинічним ставленням до віри. З семінарій виходили затяті атеїсти — досить згадати самого Сталіна. В церкву ходили, доки цього вимагала влада. Досить було Тимчасовому урядові проголосити закон про свободу совісті (14 липня 1917 р.), як почався масовий відхід від церкви. А скільки мільйонів хрещених у православній церкві росіян руйнували храми, палили ікони, брали участь у «червоних великоднях»! Сьогодні кожен, хто має знайомих у Росії або стежить за тамтешніми дискусіями, знає, як стрімко губить офіційна церква свій авторитет через пропаганду «політичного православ’я». Цей негативний досвід застерігає нас від спокуси наслідувати шлях ще й досі впливової та багатої РПЦ, котра щодалі більше виглядає бовваном на глиняних ногах. Звільнення Церкви від запобігливого виконання політичних замовлень, від забобонних звичаїв на кшталт пірнання в ополонки на Йордан, від чужих українській традиції казармених стосунків у семінарії, парафії та в ієрархічних структурах, очищення обряду від московських нашарувань — ось це і є єдиний реальний шлях творення здорової Помісної Церкви.
— Ваша єпархія розпочала активний діалог з УГКЦ. Це, звичайно, важливіше для духовної єдності українців, ніж пошук розбіжностей. Що сьогодні об’єднує православних і греко-католиків?
— Нас об’єднує весь історичний досвід Київської митрополії, штучно перерваний на Наддніпрянщині й збережений у Галичині та на Закарпатті. Саме завдяки УГКЦ в загальноукраїнську церковну культуру з кінця ХХ ст. повертаються ті елементи церковного життя, котрі були втрачені або занедбані в підросійській Україні. Використовувати їх у відроджуваній УАПЦ, до речі, закликав ще митрополит Василь Липківський. Нехтувати цим щедрим даром не просто легковажно — злочинно.

Церква не музей, де припадають пилом середньовічні архетипи

— Досить поширена думка, що Схід України мало духовний порівняно з Галичиною. Це справді так?
— Можна по-різному розглядати духовність. Скажіть, хто «більш духовний»: зла бабуся, котра ревно ходить до церкви, щоб там нападати на жінок без хустки й перемивати кісточки сусідкам, чи позацерковний волонтер, який залишив свій бізнес, аби допомагати пораненим у шпиталі? Все залежить від критеріїв порівняння. Справді, на сході України набагато менше ходять до церкви, давно відвикли від колядування, забули більшість народних свят, а вишиванку зрідка одягають лише патріотичні оригінали. Але коли ми порівняємо рівень корупції, чи поширення побутової взаємодопомоги, я не певен, що Галичина помітно відрізнятиметься в кращий бік від секуляризованого сходу.
Форми духовного життя багатоманітні. І від того, що постіндустріальний світ легковажить формальною релігійністю, він не стає менш духовним. Церква — не музей, де припадають пилом середньовічні архетипи. Це вічний прочанин, який не боїться шукати нові дороги, йти вперед і гуртувати в цій ході свою паству.
— 20 січня храми Харкова розпочали Тиждень молитов за християнську єдність. У Свято-Димитрівському храмі священнослужителі УАПЦ, УПЦ КП, УГКЦ та ВАЦ (Вірменської Апостольської церкви) відправили екуменічний молебень, підтриманий вірними усіх цих церков. УПЦ МП і далі зберігає свою «канонічну цноту» чи її представників не запросили до молебня?
— Ставши єпископом ще 1993 року, я спершу намагався налагодити добросусідські стосунки з Харківською єпархією РПЦ. Але їх унеможливлювали принаймні два чинники: протегування РПЦ з боку проросійської влади й місцевого півкримінального бізнесу та страх РПЦ згубити свою ілюзорну винятковість. Зараз суспільна ситуація поволі змінюється. В Харкові - ще дуже поволі. Хоча протекціонізм уже став варіюватися: обласна адміністрація закріпила пріоритетне становище за УПЦ КП, а міська влада на чолі з Геннадієм Кернесом підтримує стосунки виключно з РПЦ. Ну і, звичайно, лишається зовнішній чинник: Росія поряд і ймовірність агресії зберігається.
Сподіваюся, що поступова зміна суспільної ситуації допоможе й РПЦ в Україні перерости свої давні страхи та підліткові комплекси, відкрити радість партнерських стосунків із братніми церквами, радість спільної молитви.
— РПЦ гучно відсвяткувала всі дати — і хрещення Русі, і тисячоліття успіння князя Володимира. Яке відношення має московська церква до цих подій?
— Якоюсь мірою має: бо ж і Володимир-Суздальська єпархія, і Московська автокефальна митрополія з’явилися завдяки праці українських місіонерів. Часто праці жертовній: на території теперішнього Підмосков’я загинув від рук поганських жерців преподобний Кукша Печерський, який проповідував Христа тамтешнім жителям, в’ятичам. Але, звичайно, в ті часи територія теперішньої Російської Федерації жодною мірою не відносилася до Русі. Для наших предків Русь закінчувалася в лісах на північ від Чернігова й Курська. Далі простягалося Залісся з власною архаїчною культурою, заселене фіно-угорськими й тюркськими племенами. Християнство там поширювалося ще довго й натрапляло на жорстокий опір. Тому було б логічним, аби, згадуючи про хрещення Русі, сучасна РПЦ з вдячністю згадувала про місію старшого брата в Христі — Русі-України. На жаль, фатальна теорія «триєдиного руського народу» продукує все нові фальшиві моделі середньовічної історії Росії. А зрада історичній правді обертається новітньою драмою народної манії величі
— Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ (о) допомагає захисникам України не лише молитвами: в усіх церквах триває збір коштів для фронту, поранених і біженців. Знаємо, що таку активну й конкретну протидію поширенню «руського міра» дуже цінують наші воїни...
— На жаль, одна наша парафія тимчасово припинила діяльність: Красний Луч окупували росіяни і священик був змушений тікати. Допомогу фронтові координує Харківське крайове братство апостола Андрія Первозваного, очолюване Вадимом Приходченком. Невтомна Ольга Бондар-Різниченко примудряється об’їхати за кожні відвідини прифронтової зони сотні кілометрів — від Пісок до Маріуполя.  Мене дуже радує, що наші волонтери не піддаються спокусам пошуку дешевої популярності, підтримки влади, пошуку нагород. Вони послідовно керуються євангельським: «Коли чиниш ти милостиню, не сурми перед себе» (Мт. 6:2). І тільки для забезпечення абсолютної прозорості фінансових операцій вони сумлінно висвітлюють свою працю на єпархіальному сайті й у соціальній мережі.
— Сьогодні Вам виповнюється 60 років. Щиро приєднуючись до усіх, хто вітає Вас із ювілеєм, зичимо наснаги у служінні Господу і терпіння у доланні важкого шляху до створення Помісної Церкви на засадах київських традицій. Нових наукових звершень, нових видань і, звичайно, міцного здоров’я для втілення усіх цих задумів!
— Дякую. Я також хочу побажати вам, вашим колегам і читачам «Голосу України», зрештою, нам усім не озиратися назад, простуючи в майбутнє. Ми зобов’язані пам’ятати про минуле, але покликані Христом сміливо йти вперед. Церква й дана нам Богом як засіб згуртуватися в цій невпинній ході. Згуртуватися в Помісній Церкві задля оприявнення себе в Єдиній Соборній Апостольській Церкві як її самобутньої й невід’ємної частини. Мужності й витримки всім нам у здійсненні цієї величної християнської місії — єднатися самим і єднати довкола себе наш народ!

З гостем спілкувалися Людмила КОХАНЕЦЬ і Сергій ЛАВРЕНЮК.

Фото з архіву архієпископа Ігоря.