Через законодавчу невизначеність та відсутність економічного прогнозування головним рушієм перетворень у профтехосвіті і надалі виступатиме Мінфін
Скандал довкола «бюджетної ночі», коли ухвалений державний кошторис та зміни до Бюджетного кодексу фактично паралізували фінансування системи профтехосвіти (ПТО), може мати продовження. Адже досі всі спроби реформувати систему підготовки робітничих кадрів в Україні наштовхувалися на відсутність стратегічного бачення розвитку країни — і в освіті, і в економіці.
Профтехосвіті закидають невідповідність переліку спеціальностей, кількісних та якісних показників підготовки кадрів вимогам ринку праці. Утім, через значне поширення тіньової зайнятості проаналізувати цей «відрив» надзвичайно складно. Набагато легше розпочати реформу галузі з банального скорочення видатків на професійно-технічні навчальні заклади (ПТНЗ).
Задекларовані урядом перетворення в освіті нагадують танцювальні рухи: крок уперед і два назад. Так було і у випадку з профтехосвітою: спочатку уряд подав до парламенту новий проект закону про професійну освіту, який передбачає фінансування ПТНЗ з різних джерел, зокрема, за рахунок освітньої субвенції з державної скарбниці, а потім, під ялинку, Мінфін поклав нам держбюджет, який ліквідував таку можливість. Опіку над ПТНЗ повністю переклали на місцеві бюджети. Такі мегаполіси, як Київ, мовчки взяли під своє крило усіх учнів профтехучилищ, а от дрібні міста обласного підпорядкування просто не мали на це ресурсів. Деякі з них були готові відмовитись оплачувати навчання дітей, що приїхали з інших населених пунктів.За визнанням МОН, 78 закладів профтехосвіти у 33 містах взагалі опинилися без перспектив фінансування.
Зрештою ситуацію виправили: парламентарії внесли зміни до державного кошторису і Бюджетного кодексу, повернули фінансування ПТУ на рівень областей, поновили освітню субвенцію на підготовку робітничих кадрів... Проте закладених коштів вистачить менш ніж на півроку. Потім місцева влада буде змушена або скорочувати мережу ПТНЗ, або знаходити внутрішні ресурси для їх фінансування. Адже цього року субвенції на згадану освітню ланку становитимуть майже 2 млрд. грн. проти торішніх 5,8 млрд.
Демографічна та економічна криза призвели до збільшення кількості малокомплектних навчальних закладів, де держава фінансує здебільшого «стіни», опалення і колектив викладачів. На одному із засідань профільного комітету Верховної Ради голова Державної інспекції навчальних закладів України Руслан Гурак навів таку статистику: собівартість підготовки одного учня в системі ПТО сягає 18 тисяч 700 гривень, тоді як в системі вищої освіти (у закладах 3,4 рівня акредитації — університетах, інститутах та академіях) — 24 тис. грн. на рік. Чи виправдані такі видатки? Не завжди. Приміром на Львівщині, яка має 114 машинобудівних підприємств, за словами Руслана Гурака, за рік місцеві заклади профтехосвіти не підготували жодного фахівця такого профілю! Схожу картину можна спостерігати і в деяких інших областях.
Серед 1,3 млн. осіб, які щороку офіційно реєструвалися в Україні як безробітні, приблизно 34 % мали професійно-технічну освіту. Високу, майже стовідсоткову, зайнятість випускники ПТНЗ демонстрували хіба що протягом першого року після завершення навчання, кажуть у МОН.
Водночас на нашому ринку праці все одно більше вакансій для робітників, ніж для «білих комірців». Тому в Міністерстві освіти вважають за необхідне припинити «поголівну» роздачу дипломів про вищу освіту і переорієнтувати молодь на свідомий вибір робітничих спеціальностей.
І тут є одне «але»: в уявленні більшості наших співгромадян вища освіта — це краще майбутнє для їхніх дітей. Навіть тоді, якщо чаду все життя доведеться працювати не за фахом.
Вступати до ПТУ дітей змушує здебільшого бідність та низький рівень знань, які заважають потрапити до вишу. Як з’ясували під час соцопитування фахівці Інституту демографії і соціальних досліджень ім. М. В. Птухи НАНУ, переорієнтувати молодь на свідоме отримання робітничих професій за наших умов надзвичайно важко, якщо взагалі можливо.
Романтичний ореол навколо робітничих професій, створений радянськими ЗМІ та кінематографом, розвіявся ще наприкінці минулого століття. Якщо в СРСР ставали зірками після ролей безтурботних «монтажників-висотників», то на пострадянському просторі «секс-символами» визнавали акторів, які зіграли силовиків, бізнесменів або бандитів. Сьогодні ЗМІ вже не розповідають про стахановців чи інших рекордсменів, зате повідомляють про робітників, які загинули внаслідок нещасного випадку на будівництві, «зварилися» в окропі під час ремонтування теплотраси чи живцем згоріли в шахті під час вибуху метану...
Практично повне руйнування системи охорони праці на підприємствах, зведена до демонстраційно-мітингувальної роль профспілок, мала зарплата, низька виробнича культура, застарілі технології, незадовільний рівень автоматизації виробництва не сприяють популяризації професійно-технічного навчання. А відсутність достовірної статистики і стратегічного прогнозування в економіці не дає можливості дізнатися, які саме професії будуть затребувані в Україні завтра чи післязавтра. Можливо, саме тому наука майже не залучається до реформування галузі. На цьому тлі будь-які перетворення в системі ПТО виглядатимуть непослідовно, а їхні наслідки зможуть передбачити хіба що екстрасенси.
ТРОХИ ОПТИМІЗМУ
Випускники столичного ПТНЗ босими не залишаться: за словами заступника директора Державного навчального закладу «Центр професійної освіти технологій та дизайну м. Києва» Лариси Степанової, тут готують фахівців з шести спеціальностей, від взуттєвиків до касирів, а найбільший попит серед роботодавців мають кухарі. Центр створили торік шляхом об’єднання двох навчальних закладів — Київського вищого професійного училища технологій та дизайну виробів зі шкіри та Київського професійного ліцею сфери послуг. Нині тут здобувають професію 600 учнів.
На знімку: старший майстер виробничого навчання Вадим Степанчук.
Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА (з архіву «Голосу України»).
