Відтоді, як пролунало перше слово Великого Кобзаря, звучить воно в серцях і душах українців і понині. Поза всяким сумнівом, Шевченко — це основа ідентифікації української нації. Безперечним також є й те, що Тарас Шевченко і його «Кобзар» — це скарбниця минулого українського народу і дороговказ для нових поколінь.

Найціннішими свідченнями життя та діяльності Великого Кобзаря є рукописи його геніальних творів. Проте не менш цінними для формування національної пам’яті українського народу є історичні джерела, які розповідають про становлення образу поета. Це документи Національного архівного фонду, що накопичилися впродовж майже двох століть і зберігаються в державних архівних установах України. В Центральному державному архіві громадських об’єднань України нараховується понад 350 документів, які стосуються Тараса Григоровича Шевченка.
До 155-ї річниці від дня смерті Великого Кобзаря в архіві відкрито документальну виставку, покликану розкрити інформаційний потенціал документів про заходи з увічнення пам’яті Тараса Шевченка впродовж ХХ століття.
У документах висвітлюються події, присвячені 125-й, 150-й та 175-й річницям від дня народження Тараса Шевченка та 90-м і 100-м роковинам з дня його смерті. В них розкриваються питання створення та впорядкування Шевченківського національного заповідника, видання перекладів «Кобзаря», спорудження пам’ятників та оновлення експозицій музеїв, підготовки художніх і документальних фільмів, присвоєння його імені населеним пунктам, установам, школам тощо. Зазначені документи ілюструють політику радянської влади в Україні щодо формування офіційного образу Т. Г. Шевченка, адже партійні керманичі, розуміючи величезне значення поета для українського народу, всіляко використовували його образ у своїй пропагандистській роботі.
До того ж позиція влади щодо постаті Тараса Шевченка була чітка і безкомпромісна. Ювілеї поета в радянському суспільстві декларувалися як «видатні події в житті народів нашої країни, народів соціалістичних країн, всього прогресивного людства». Будь-які вияви відхилення від «єдиної правильної» партійної лінії впродовж десятиліть не мали права на життя.
Проте уже з 1960-х років українське радянське суспільство поступово змінюється та відроджується. Одним із виявів цього стали перші досить масові неофіційні збори представників української інтелігенції, що відбулися в річницю перепоховання Тараса Шевченка 22 травня 1964 року біля пам’ятника поету в Києві. Як свідчать архівні документи, ця подія набула великого резонансу, збори перетворилися на своєрідну громадську маніфестацію на захист української мови, національної культури, традицій, історії тощо. У 1966 році влада змушена була визнати, що такі травневі збори стали більш масовими, а в 1967-му українська творча інтелігенція виступила з ініціативою щороку в річницю перенесення праху Кобзаря до України відзначати так званий День Шевченка. Цікаво, що ці травневі збори радянська влада розцінювала як такі, що мали «антигромадянське звучання» і використовувалися «політично обмеженими особами для розпалювання невдоволень окремих людей заходами офіційних установ із вшанування пам’яті поета». І хоча в офіційних документах говорилося про необхідність «рішучої відсічі» таким «націоналістичним виявам», а відповідні органи ретельно відстежували та збирали інформацію про їх учасників, все ж заборонити такі акції влада не змогла.
Зовсім іншою була ситуація в українському середовищі за кордоном. У документах представників української еміграції та їх об’єднань в Європі першої половини ХХ століття, а також української діаспори в Америці в повоєнний період, простежується вільне формування образу Тараса Шевченка як «ідеолога української справи», поезія якого «зробила з темної етнографічної маси націю, розбила назавжди можливість існування українського руху як «южно-руського» провінціалізму». Йшлося про те, що «не геніальний стиль та форма, але політичний зміст поезії Шевченка зробив його національним пророком... Після Шевченка українська справа стала на ясний та певний шлях, і кожний українець, свідомий свого національного обов’язку, міг бути лише патріотом-самостійником, приклонником власної незалежної держави». Це лише витяг із реферату, підготовленого у травні 1927 року невідомим автором для членів Українського республікансько-демократичного клубу в Празі. І такі думки червоною стрічкою проходять по всьому документальному комплексу української еміграції. Так, у 1939-му, до 125-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка, у виданні Українського національного об’єднання в Берліні «Український вістник» зазначалося: «У Шевченківському «Кобзарі» зосередилося не тільки те, чим жив, у що вірив і до чого змагав український народ продовж століть, але й усе те, чим має жити, у що вірити й до чого змагати обновлена Шевченком Українська Нація!».
Згадані вище документи — це тільки незначна частина історичних джерел, що зберігається у фондах Центрального державного архіву громадських об’єднань України. Вони дають змогу лише фрагментарно показати консолідуючу роль образу Великого Кобзаря у формуванні національної пам’яті українського народу. Більш детально з документами можна ознайомитися на виставці, присвяченій 155-м роковинам від дня смерті Тараса Шевченка, яка експонуватиметься у читальному залі архіву до 25 березня 2016-го.

Світлана Власенко, начальник відділу Центрального державного архіву громадських об’єднань України.

 

 

 

Витяг із доповідної записки секретаря Київського промислового обкому КПУ В. Дрозденка секретареві ЦК КПУ П. Шелесту про зібрання творчої інтелігенції 22 травня біля пам’ятника Т. Шевченку. 26 травня 1964 р.

 

 

 

Афіша-запрошення на концерт, присвячений 100-річчю від дня смерті Тараса Шевченка, проведений Лігою американських українців у Нью-Йорку 26 березня 1961 р.