Петро Трифонович Мосійчук — почесний громадянин Маневицького району, заслужений працівник культури України, багаторічний керівник Колківського будинку культури театру. І хоч йому вже 83, лише нещодавно вийшов на пенсію. Бог обдарував Петра Трифоновича багатьма талантами: прекрасний художник, режисер — створив найкращий на Волині, а може, і в Україні аматорський театр, скульптор, неперевершений оповідач. Він — жива легенда Волинського краю. Та доля подарувала Петру Трифоновичу багато випробовувань. У шістнадцять він був засуджений до 25 років позбавлення волі за розповсюдження листівок, які засуджували і висміювали сталінський режим. Cім із них провів у таборах Мордовії, Караганди, Норильська.

 

Народився Петро Трифонович Мосійчук у селі Годомичі, що біля старовинного волинського містечка Колки. Того самого, що в 1943 році стало центром відомої Колківської республіки — символом нескореності українського народу тоталітарним режимам. Територія площею майже дві тисячі квадратних кілометрів, яку вона займала, була вільна від німецької окупаційної влади, тут діяли свої органи самоврядування, було створено багато структур життєзабезпечення регіону: госпіталь, хлібопекарня, військова школа, видавництво...


Проіснувала республіка з березня до 2 листопада 1943 року. Гітлерівці жорстоко розправилися з колківчанами за підтримку українських повстанців. Містечко було вщент спалено, а майже 800 жителів — знищено. Спалені були й довколишні села, у тому числі й Годомичі.


Понад сімдесят років минуло з часу трагедії, проте і досі спогади про неї зволожують очі Петру Мосійчуку.


— У мене дядько Тимофій був мобілізований у 18 років. У перші дні війни загинув. Коли везли на фронт, на їх ешелон налетіли німецькі літаки і розбили його, — пригадує ветеран. — А далі майже вся сім’я була знищена.

Разом із Колками були спалені дощенту села Старосілля, Годомичі. Повстанці пішли на схід, ми залишилися самі по собі. А потім прийшла ще одна біда.


«19 січня на саме Водохреще в село Годомичі увірвалися бійці партизанського загону Бринського і почали стріляти людей, як зайців. Якби вони вбивали якихось ворогів, то було би зрозуміло, а то стріляли, кого на вулиці впіймають. Ми жили на хуторах, вони трохи залишилися цілі, бо хати по лісі. У Годомичах було престольне свято, люди після служби в церкві сиділи і святкували. Влетів загін, я бачив все це, був очевидцем. Хлопці на конях були в білих маскувальних халатах з капюшонами, з радянськими автоматами. Забігли в хату Платона Байдака, а там був один повстанець, не знаю, чого він там залишився. Як побачив, що йдуть на подвір’я, вискочив у вікно з другого боку хати, а ці забігли в хату, застрелили господаря, господиню, сусіда, котрий прийшов набрати води до колодязя... Село недорахувалося 17 чоловік», — пригадує співрозмовник.


«В одній хаті зібралися люди святкувати, — каже Петро Трифонович. — Господар Максим Кравчук навіть комуністом був, сидів у польській тюрмі. Забігли партизани в хату: «Виходь». Вийшли. Почали їх гнати. Поставили під клуню. Десь було їх чоловік десять. Не питаючи, хто що, з автоматів... Цей Максим Кравчук вижив. Розмовляв із ним. Питаю, як вам вдалося вижити? «А я побачив, що з кожухів летить вовна, почав падати, — розповідає. — У нас під хатою йшов молодий хлопець 17 років. Крикнув партизан: «Стой!» — і вистрелив, той упав. Це недалеко, я бачив через вікно. Партизан підвів коня, перезарядив гвинтівку, дострелив його. Ось така трагедія була 19—20 січня 1944 року в Годомичах».


— Після того що? Село спалене. Ми з дідом розбирали окопи, був у нас на хуторі хлів, побудували якусь хату. Але знову ж таки в 1945-у після Дня Перемоги «істрибки» (члени винищувальних загонів) серед білого дня спалили хату. Вийшло так, що заїхав «істрибок» на коні на подвір’я зганяти людей на площу. Поставили повстанці біля церкви могилу одному з вбитих побратимів. Прибрали її квітками з акації, табличку поставили. Зараз на тому місці також є могила тільки вже з пам’ятником. І приїхали «істрибки» з енкаведистами розкидати ту могилу. Приїхали напідпитку. Ту могилу міг дядько за один день розкинути, навіть за одну годину. Звичайна ж могила, не якась там насипана. Вони ж зігнали все село. І заїхав «істрибок» на подвір’я, вискочив собака, він з автомата вистрелив у нього. Постріл налякав коня, той здибився, вершник упав, кінь теж. Усе це діялося серед білого дня, в центрі села. Лежить цей добре підпитий чоловік і кричить: «Бандеровцы коня убили из автомата». Прибігли енкаведисти і гайда палити хату. Діду одну хату спалили німці, другу — «істрібки». Діда побили.

«Будемо вивозити в Сибір, — кричать», — пригадує колишній в’язень.


«Якщо підсумувати все це, то за що мені було любити радянську владу? — розмірковує співрозмовник. — Малював листівки, в яких висміював її. Були такі «друзі», які потихеньку підкинули мені тих листівок. Пізніше арештовують, чотирьом чоловікам по 25 років дають, а одній молодій жінці — шість років. Поїздив по таборах: Мордовія, Норильськ, Караганда, Братськ. У таборі в Норильську довелося взяти участь у повстанні, воювали два місяці. Жертви були великі. Але так доля склалася, що приїхав, почав працювати. Працювати, та не платили нічого. Виїхав у Дніпропетровську область, прожив там вісім років. Добре було, але покликало назад Полісся. Попрацював завклубу в Годомичах, потім перевели директором Колківського будинку культури і очолював його майже до цього часу. Присвоїли звання заслуженого працівника культури України, звання почесного громадянина Маневицького району.


Ось таку непросту історію мені довелося почути в Колках. До речі, Петро Трифонович, двоє його синів — режисер Тернопільського драмтеатру Олег і художник Ігор — та їхні дружини — артистка Ярослава та художниця Антоніна — мають звання заслужених митців. Тож побажаємо Петру Трифоновичу Мосійчуку довгих літ життя і благополуччя.

Колки 
Маневицького району 
Волинської області.

 


На знімку: Петро Трифонович Мосійчук, окрім всього, ще й прекрасний знавець історії Колківської республіки.


Фото автора.