Укр | Рус
Бокс. Україна – найкраща команда чемпіонату Європи в Харкові! Український підліток розробив прилад, який відокремлює воду від нафти Американського волонтера до України привело бабусине коріння На Рівненщині поліцейські в авто волинянина виявили 8 кілограмів бурштину Випускний –2017 у Рівному: чарівні випускники та батьківський флеш-моб Футбол. Польський оборонець усе ближче до переходу в «Динамо» За 2 тижні безвізу до ЄС не пустили 33 українців ООН: кількість хворих холерою в Ємені перевищила 200 тисяч Вітання Президента з нагоди Дня молоді У Китаї після зсуву 118 людей зникли безвісти СЦКК: Торецьку загрожує техногенна катастрофа У РФ пропонують дзеркально відповісти на пропозицію Турчинова У Пакистані загорілася цистерна з нафтою: загинули не менше 123 осіб У Німеччині випустили купюру номіналом нуль євро Зведення прес-центру штабу АТО за минулу добу станом на 06.00 годину 25 червня 2017 року
загрузка...
Голосування
Чи підтримуєте ви квоти на українську мову в ЗМІ?

Голосувати
На головну
01.06.2016

Усвідомлений вибір

Ольга ВІТЕР.

Чугуїв у Харківській області ще з радянських часів був відомий як місто льотчиків. Тут і нині розташована льотна частина й дислокується 92-га окрема механізована бригада ЗСУ. Але крім військових це містечко стало притулком для тих, хто змушений був рятуватися від війни й «русского мира», що ввірвалися у будинки мирних українців на Донбасі влітку 2014 року.

У Чугуєві 33 тисячі населення. Із травня позаминулого року тут офіційно було зареєстровано понад 5400 внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Нині у місті постійно проживає приблизно 330 родин переселенців.

Для них проблема житла, як і роботи, — найгостріша

У рамах проекту Міжнародної організації з міграції «Всебічна стабілізаційна підтримка ВПО та постраждалого населення в Україні», який фінансується ЄС, у Чугуєві відремонтували Будинок культури (у минулому — Будинок офіцерів). Рішення обновити саме цей об’єкт інфраструктури приймали спільно переселенці й місцеві, об’єднавшись в ініціативну групу. У такий спосіб, вважають ініціатори проекту, у громаду інтегруються вимушені переїхати на нове місце люди.

— Як змінилося життя міста із прибуттям переселенців? — запитую секретаря Чугуївської міської ради Наталю Нежид.

— Спочатку було складно. Ми не очікували такої кількості людей з Донбасу, які приїжджали практично в чому були. І жителі, і місцеві органи влади надавали їм допомогу, підтримували, як могли. Розселяли по будинках, дачах, базах відпочинку, — каже співрозмовниця. — Сьогодні вже проблема не є такою гострою. Усі переселенці якось улаштовані. Багато хто працює у наших медзакладах, у сфері освіти, у міськраді є дівчата-переселенки. Діти всі ходять у школи й садки. Але багато хто поїхав. З п’яти тисяч залишилося приблизно тисяча.

...Володимир Іванович — один з них. Разом із дружиною й сином пенсіонер змушений був залишити рідний Стаханов (Луганська область), де вісімнадцять років пропрацював на шахті, коли там почали встановлювати свої порядки проросійські бандформування. У липні 2014-го почалися активні бойові дії.

— Узяли запас продуктів і виїхали спершу на дачу під містом. Думали, там перечекаємо... Але коли поруч почали бомбити феросплавний завод, рішення прийняли швидко: у чому були вскочили в старенький «Жигуль» і — у сусідню область. Там залишили все нажите, та й частину життя, — Володимир  розповідає тихо. Робить великі паузи. Його погляд спрямований не на мене, а кудись убік. Він дивиться у своє минуле, озвучуючи кадри з фатального документального фільму, статистом якого його зробила російська агресія...

Володимир часто згадує свій дім, але повертатися в окупований Стаханов не збирається. Родина обживається на новому місці. Жалкує тільки про те, що не може продати своє житло на Луганщині й купити квартиру в Чугуєві. Для переселенців зі сходу проблема житла, як і роботи, — найгостріша.

За два роки родина шахтаря-пенсіонера змінила п’ять «орендованих площ». Одне із приміщень, яке винаймали, господарі продали разом з постояльцями, нічого їм про свою угоду не повідомивши... Нині платять за «двушку» + «комуналка» 3100 гривень. Роботи Володимир і його дружина на новому місці не знайшли. А з лютого їм припинили виплачувати пенсії, посилаючись на боротьбу нашого уряду із лжепереселенцями. Обіцяли всіх перевірити на предмет законності одержання соціальних виплат з українського держбюджету й поновити їх. Такими методами «пошуку справедливості» багато переселенців поставлені на межу виживання. У родині Володимира сьогодні єдиний годувальник — син. Завдяки проекту МОМ у відремонтованому Будинку культури, який тут називається комунальна установа «Культурний центр «Імідж», він одержав роботу техніка звуку.

Незважаючи на всі випробування, переселенці зі Стаханова повертатися під «ЛНР» не збираються. Нема куди. Володимир каже: всі, хто хотів, виїхав, а ті, хто залишився, — зомбовані «русским миром». У розмові згадав про родичку — учительку. Років десять тому вона возила учнів у Донецьк на якийсь зліт молоді. І тоді там їм подарували прапорці... «ДНР».

— Коли «усе це» почалося, вона впізнала їхню символіку й відшукала в старих паперах ті сувеніри. Тож до цих подій українців Донбасу «російський брат» готував дуже давно. От тільки не знали, чим все обернеться, — зітхає Володимир. — Ми вибрали Україну. От тільки б пенсії повернули... Тоді виживемо.

Якщо вирішили почати все спочатку, склавши руки не сидітимуть

...Сергій Сафронов з родиною змушений був залишити малу батьківщину — місто Антрацит (Луганщина) у серпні 2014 року. Осіли в Харківській області в Ізюмі.

— Там, удома, дружина була на держслужбі, я — начальник ділянки на шахті. Ми люди активні. Як і більшість тих, хто виїхав з Донецької й Луганської областей. Якщо вирішили почати все спочатку, склавши руки не сидітимуть. Намагаємося брати участь у всіх можливих проектах і тренінгах з адаптації ВПО, — каже Сергій. Його дружина Наталя виступила координатором проекту МОМ, а він очолює громадську організацію «Центр із питань захисту прав людини, запобігання корупції й оргзлочинності».

Співрозмовник зізнався, що іноді інкогніто буває в рідній домівці. Їздить відвідати маму, тата (вони не захотіли їхати) і сходити на два цвинтарі, де поховані родичі. Під час таких вилазок на малу батьківщину намагається нікому не потрапляти на очі. Мовляв, там закону немає. Хто зі зброєю — той закон.

— Враження таке, що Луганщина відкотилася років на 40 назад у СРСР. Усе якесь загальмоване, людей на вулицях мало, машин практично немає. Принаймні, у моєму місті, — ділиться враженнями переселенець.

Київ—Чугуїв—Київ.

 

 

Секретар Чугуївської міської ради Наталя Нежид.

 

 

Костюмер Чугуївського КП «Культурний центр «Імідж» Оксана Сапелкина демонструє костюми, придбані у рамках проекту МОМ за фінансової підтримки ЄС.

 

 

Переселенець Володимир.

 

 

Переселенець Сергій Сафронов.

Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.

Всі статті рубрики На головну