Як уже повідомляв «Голос України», в Кам’янець-Подільському на Хмельниччині відбулась дводенна XXІV науково-практична конференція за участю зарубіжних фахівців, на якій розглянуто актуальні проблеми сучасної кардіохірургії, широке коло питань, пов’язаних зі станом та перспективами цієї без перебільшення дуже важливої для охорони здоров’я населення галузі. Кореспондент газети попросив прокоментувати подію співголову оргкомітету, директора Інституту серцево-судинної хірургії імені М.М. Амосова НАМН України, члена-кореспондента НАМНУ Василя Лазоришинця.

— Василю Васильовичу, насамперед про мотив вибору місця проведення конференції та її значення для наукової та практичної медицини?
— Це данина поваги Хмельницькому кардіологічному центру, який належить до кращих у нашій країні. Однозначно безсумнівними є і злободенність та значимість нашого зібрання, адже кардіохірурги сьогодні — часто останній рубіж порятунку життя тисяч хворих. Як відомо, смертність від серцево-судинних захворювань у світі, і в Україні в тому числі, найвища. Свідчення гостроти проблеми, зокрема, — велика кількість хворих, допомогти яким може лише хірургічна корекція серцевих вад. Приміром, у рамках конференції відбувся круглий стіл із хірургічного лікування ішемічної хвороби серця. Наш інститут представив розробки європейського рівня. Це операції на працюючому серці, тобто без застосування штучного кровообігу. У цьому контексті обговорювалося питання, як усе-таки краще вчиняти — здійснювати такі хірургічні втручання на працюючому серці чи із застосуванням штучного кровообігу? І чому віддавати перевагу — шунтуванню чи стентуванню? Було також проведено телеміст: у Києві в нашому інституті здійснювалась операція зі стентування коронарних артерій двом пацієнтам, і учасники зібрання, яких було понад 200, мали змогу спостерігати за нею на 400-кілометровій відстані, обговорювати послідовність дій, тактику хірургічних втручань і оцінити це все.
— Чи дійшли висновку, що ж таки краще?
— Усе залежить від хірурга, ступеня захворюваності. Звичайно, кращий варіант — стентування. Але робити його можна за умови, коли вражено не більш як три судини. Важливо й те, які це судини за анатомічною формою — ширші чи вужчі. Тобто тут залежність від багатьох чинників. Але, зрештою, повторюся: рішення приймає фахівець, який цю операцію виконує.
— Скільки таких операцій в активі колективу інституту?
— Щорічно у нас здійснюється майже 1000 шунтувань із летальністю 0,8 відсотка. Це дуже пристойні, європейського рівня результати, бо загалом по Україні означений відсоток становить десь 1,3. І досвід у нас унікальний, тому що тільки ми серед вітчизняних і європейських хірургів оперуємо на працюючому серці. Це прийнятніше і для пацієнтів, і в економічному плані. 
Щодо стентувань, то раніше їх виконували 600—700 на рік. Нині менше, оскільки істотно зменшено фінансування інституту і стенів просто немає. Але водночас нині ми спільно з департаментом охорони здоров’я Київської області проводимо роботу з гострого коронарного синдрому, і практично щотижня 5—7 таких пацієнтів потрапляють до нас в інститут. Цілодобово чергує бригада. І ми оперуємо абсолютно всіх цих хворих, запобігаємо інфаркту.
— А якщо говорити про інші вади серця.
— Одна з найскладніших — патологія аорти, аневразматичні її розширення. Цим недугом страждають в Україні приблизно 4000 пацієнтів, і майже 300 із них щороку потрібно оперувати. Торік в інституті зроблено 199 таких операцій з летальністю 2,7 відсотка. Це в тому числі і розшаровуюча аневризма, тобто така, за якої аорта лопається і її треба міняти. Із 199 операцій десь 70 були саме з приводу розшаровуючої аневризми. Тобто це екстрені операції, спричинені необхідністю замінити і клапан, і дугу аорти. Загалом таких операцій в Україні виконано приблизно 260, із них 200 — саме в інституті Амосова. Так, у принципі, і має бути: підкреслю ще раз — це надскладна патологія, з приводу якої пацієнти мають звертатися до головного наукового закладу, де розробляють і впроваджують новітні технології хірургічного лікування.
Не меншої уваги потребують також вроджені вади серця. Ми виконуємо майже 700 таких операцій. І 35 відсотків із них здійснюється ендоваскулярним методом — без хірургії, без розрізів. Це дуже високовартісна технологія. Приміром, один оклюдер для перекриття дефекту міжпередсердної перетинки коштує від 3,5 до 4 тисяч доларів. В Інституті Амосова ми оперуємо абсолютно всі вади серця, крім трансплантації. А вроджених вад серця загалом є 160 видів і 210 методик операцій, які в таких випадках виконуються.
Інститут має також унікальний досвід в хірургічному лікуванні інфекційного ендокардиту. Виконано майже 4000 операцій, до того ж із летальністю 2,2 відсотка. Це також є світовим рівнем, тому що в європейських центрах такий показник сягає від 5 до 15 відсотків. Наші високі результати пов’язані з наявністю власних ноу-хау. Це насамперед гіпертермія, коли кров пацієнта під час операції нагрівають. Особливо ефективно цей метод зарекомендував себе під час ліквідації бактеріального ендокардиту в дітей, за якого клапан або перегородка повністю вигнивають. Це абсцес усередині серця, і його треба повністю прибрати. Якщо цього не зробити, пацієнти найчастіше, на жаль, помирають. Особливо велика небезпека для дітей, в яких у наших постчорнобильських умовах знижений імунітет. Тому всі втручання треба виконувати дуже акуратно. Цю свою доповідь, яка представлялась на конференції, ми вже подали на наступний всесвітній конгрес дитячих кардіохірургів.
— А яка ситуація з набутими серцевими вадами, наскільки вони підвладні кардіохірургам?
— Тут мова про заміну «спрацьованих» клапанів. Торік ми виконали 1100 таких операцій з хорошими результатами — летальність була менш як 2 відсотки. Це і заміна клапанів при бактеріальному ендокардиті, і пластичні операції, сутність яких полягає у збереженні рідного клапана. Це дуже важливо, бо в пацієнтів відпадає потреба приймати антикоагулянти, а жінки в репродуктивному віці можуть навіть народжувати дітей. Пластичних операцій торік було виконано десь 150.
Слід зазначити, що під час конференції обговорювали дуже широкий спектр проблем — практично всю сучасну кардіохірургію. Крім тих, які ми вже зачепили, це і акушерська кардіологія, яку ми розвиваємо, і фетальна кардіохірургія — хірургія на серці у плода. Ми до цього йдемо, команда вже підготовлена. Ще важливе питання — порушення ритму серця. Була ціла пленарна доповідь, на яку приїздив представник Європейської асоціації аритмологів Міхаел Худзік. Ми доповідали про наші досягнення, застосування радіочастотних технологій. Торік ми зробили 760 операцій. Далі йде кардіостимуляція, ресинхронізаційна терапія. Йшла також мова про трансплантацію серця. Своїм досвідом ділився, зокрема, Маріан Зембала із польського Забже. Першу трансплантацію там виконали у 1985 році. На сьогоднішній день здійснено вже 1140 пересадок. Виступав і наш білоруський колега головний кардіохірург Білорусі академік Юрій Островський: першу трансплантацію вони здійснили у 2007-му, а нині в їхньому активі таких уже майже 250. Білорусь сьогодні є однією з найпрогресивніших країн у плані трансплантації органів загалом і серця зокрема. А ще у 1996 році я особисто їздив у Білорусь і вчив тамтешніх колег оперувати на серці. Спільно з американцями. І коли я знову приїхав туди через 20 років, то це небо і земля. По-перше, збудовано нові добротні сучасні кардіохірургічні центри. Сучасне обладнання. Нормальні умови. І сучасне достатнє забезпечення. Президент сказав — парламент проголосував: там діє презумпція згоди. Більше того, діє навіть така норма: якщо лікар знав, що пацієнт помирає і його серце чи інші органи можна використати для трансплантації хворим, але не повідомив в Координаційний центр трансплантації, то він несе кримінальну відповідальність. Отож білоруси роблять щорічно 60—70 трансплантацій серця. А ми для того, щоб пролікувати одного пацієнта, переказуємо в Білорусь від 105 до 120 тисяч доларів. На ці гроші, і це казали на конференції наші кардіохірурги, ми могли б виконати в себе 10 трансплантацій серця.
— Тобто українські фахівці готові це робити?
— Інститут наш до трансплантації готовий. Навіть усі ті трансплантації, які виконували в Білорусі, відбувалися за присутності наших фахівців, які пройшли там стажування. Скажу більше: минулого літа ми готувалися до трансплантації серця, був донор, родичі якого погодилися на вилучення органу, але поки з Одеси доїхали до Києва, передумали. У нас є підготовлені хірурги, анестезіологи, реаніматори, гістологи. Водночас потрібне законодавче забезпечення розв’язання проблеми.
— Якщо поглянути на неї в соціальному аспекті?
— Щороку нам потрібно виконувати приблизно 1000 трансплантацій і рятувати тим самим тисячу життів.
— Значить, глухий кут? І ми відкочуємося ще далі?
— Є прийнятий у першому читання закон. Якщо буде воля наших народних депутатів, то це стане початком розвитку трансплантації в Україні.
— Але ж у цьому законопроекті презумпції згоди знову не передбачено?
— Ні. Але треба працювати. Не лише з депутатами, а й із громадянами. Із суспільством. Виходити на телебачення, радіо, роз’яснювати в друкованих ЗМІ, інтернет-виданнях, що забір органів у разі смерті рятує життя іншій людині. Скажімо, після трансплантації серця вона може жити в середньому 15—20 років. А за цей час багато чого поміняється. Я казав і кажу: майбутнє за штучними серцями. Якщо до них ще підібрати ефективні препарати проти згортання крові і запобігти в такий спосіб утворенню тромбів — це кардинально змінить ситуацію в кардіохірургії. Уже сьогодні, наприклад, є деякі штучні серцеві елементи. Зокрема, шлуночки. Вони, на жаль, поки що не довговічні — кожен підтримує життєдіяльність серця десь протягом місяця. Та вже сьогодні їх називають містком до успішних трансплантацій, адже часто пацієнта треба підтримати в очікуванні донорського органу. Це можна робити і рік, і два. У нас, до речі, один такий пацієнт був — боєць АТО. Він потерпав від міокардиту, і ми його місяць «тримали» на штучному шлуночку. І це дало йому можливість видужати, а нам переконатися і ще більше повірити в реальність такого шляху.

Розмовляв Віктор КОЛОМАК.

 

 

Василь Лазоришинець у реанімаційній.

Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА.