Адреса 37-Б на вулиці Богдана Хмельницького — одній із центральних у столиці України — навряд чи добре знана більшості її мешканців. До того ж «прописаний» за нею будинок схований у дворі і мало чим вирізняється серед інших. Тим часом саме через нього проходить передова лінія боротьби за здоров’я, а досить часто й життя киян і гостей міста. Саме тут розташований столичний Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф, куди щодоби надходять тисячі телефонних звернень із проханням негайно направити бригаду «швидкої», допомогти, врятувати...

 

Візитівка Центру: історія і сьогодення


Чи замислюємося ми, побачивши на вулиці автомобіль «швидкої допомоги», скільки їх у цю хвилину одночасно мчить за адресами викликів? Їх рух, схожий на невпинну течію великої річки, можна побачити на електронній карті, розміщеній у головній диспетчерській Центру. Та, на відміну від водної артерії, чітко спрямованої в певному напрямку, транспортні засоби екстреного медичного призначення, наче десятки струмків, розливаються по столиці, поспішаючи на допомогу тим, хто її невідкладно потребує. Диспетчерська (на знімку) — мозок Центру. Спостерігаючи за роботою її фахівців — чергових медиків, мимоволі відзначаєш їхні злагоджені дії, мобільність, вміння миттєво приймати рішення.

 


— Наша постійна налаштованість — на випередження часу, якого в підсвідомості наших працівників нам постійно бракує. Адже за встановленим нормативом шлях від моменту прийняття виклику до прибуття за потрібною адресою не повинен займати більш як 10 хвилин, — розповідає заступник директора Центру Ляна Божко. — І це свята справа всіх: від диспетчера, якому надійшов сигнал «sos», до кожної бригади, які завжди перебувають в режимі постійної готовності на виїзд. Удень їх 194, вночі — 114. Щодоби вони здійснюють від 1500 до 1700 виїздів до пацієнтів з інфарктами, інсультами, травмами, отруєннями, на пологи тощо.


— Зародження нашої служби сягає в далекий 1902 рік, коли в Києві розпочала свою діяльність Рятувальна станція, — продовжує Ляна Божко. — Тоді в її складі був один лікар—завідувач станції і вісім чергових лікарів.

Для надання допомоги 300-тисячному населенню міста станція мала чотири санітарні карети і вісім коней та виконувала щорічно майже 5000 викликів. Зрозуміло, що все це не йде в порівняння з нинішніми масштабами.

Адже мешканців у столиці держави нині вдесятеро більше. На варті їхнього здоров’я стоять майже три тисячі співробітників нашого центру, в тому числі 400 лікарів. Щорічно кількість екстрених виїздів перевищує 500 тисяч.

У складі Центру — 16 відділень екстреної медичної допомоги, відділ медицини катастроф та відділення екстреної психіатричної допомоги, які розташовані в усіх районах столиці. Тільки торік у приймальні відділення лікарень було доставлено понад 200 тисяч пацієнтів. Поряд із цим бригади екстреної медичної допомоги забезпечують медичний супровід спортивних, культурно-масових та державних заходів, чого, звичайно, не було на початку минулого століття.


На запитання, чи змінилися відтоді підходи до організації і забезпечення «Швидкої допомоги», заступник директора Центру хитає головою. Зрозуміло, що зовсім інший тепер потенціал служби, її технічна оснащеність. Усе решта — практично те саме, відповідає вона. За її словами, місія «швидкої» — рятувальна. Це виїзди в разі трагічних ситуацій, де потрібна негайна допомога, де рахунок іде на хвилини життя. Це наші громадяни мають розуміти і не завантажувати службу неекстреними викликами. Сьогодні виїзди здійснюються практично на всі виклики, бо ми доступні, безплатні.


«Погоду» диктують серцево-судинні захворювання


Пальців обох рук, напевно, не вистачить для перерахунку різновидів патологічних загострень та наслідків надзвичайних ситуацій, що змушують «швидку» чимдуж летіти на виклик. Та все-таки є у цьому переліку причини, що особливо непокоять екстрених медиків. Це серцево-судинні захворювання, які небезпідставно займають перше місце у статистиці світової і вітчизняної смертності і які практично щодоби ставлять серйозні виклики перед бригадами «швидкої» у вигляді інфарктів та інсультів.


— Ми закупили для наших бригад 200 сучасних апаратів для зняття кардіограм, у тому числі і електрокардіографи з функцією телеметричної передачі електрокардіографічного сигналу. За сьогоднішню добу в консультативний телеметричний центр їх уже надійшло 55, кваліфікованими кардіологами центру виявлено сім інфарктів плюс порушення серцевого ритму в багатьох пацієнтів, долучається до спілкування директор Центру Анатолій Вершигора (на знімку). Біда в тому, що люди переносять цю серйозну патологію на ногах, зазначає він. І це в Києві. Мешканці вчасно не звертаються по допомогу, бо не мають коштів.

 


— Але ж неважко зрозуміти, що в більшості випадків наслідки незвернень плачевні. То який вихід?


— На наше переконання, він у тромболізисі — методиці із застосування лікувального засобу для розчинення тромбу і відновлення нормального кровотоку в судинах серця. Краще негайно вдатися до нього, давши тим самим пацієнту можливість оговтатися, спробувати знайти кошти. Адже в разі інфаркту потрібне стентування, яке вартує до 70 тисяч гривень. Пацієнт опиняється, по суті, перед вибором — помирати чи жити? А якби ми на 100 відсотків були забезпечені тромболітиками, проблема не була б така гостра. Тим паче що безплатних стентів наразі немає.


— А як справа з тромболітиками?


— Ми нині їх закуповуємо. Та й вони дорогі — один флакон для одного пацієнта коштує 26 тисяч гривень. До того ж Київ закуповує мало — в масштабах країни він відстає.


— Чи приймають від вас тяжких хворих інститути кардіологічного профілю, яких у столиці кілька?


— Це погоджується з ними в телефонному режимі. На жаль, тут знову-таки визначальними є фінансові можливості пацієнтів та їхніх родин. Загалом кардіологічних ліжок у місті сьогодні достатньо. Але не всі міські стаціонари належно оснащені. Тому повинен бути один «диригент». Тим паче що проблема не лише в інфарктах, а й в інсультах. Інфарктів у нас щорічно майже 4000, а інсультів — 16000. Отож треба створювати судинні центри.


Раз проблема, два проблема...


Як з’ясувалося, поряд з доброю оснащеністю і досконалою організацією роботи Центр має багато проблем. Найгостріші з них пов’язані з відсутністю достатньої кількості підстанцій. Будуються нові масиви, а от про «Швидку допомогу» у столиці дбають не завжди. Зокрема, досі лише одна підстанція на Троєщині. На Оболоні вона з’явилася тільки через 20 років після забудови масиву. А в Голосіївському районі підстанція розташована у пристосованому приміщенні на першому поверсі житлового будинку, якому 55 років. Одна в Києві і лікарня «Швидкої допомоги», тоді як за нормативами вона має бути на кожні 500 тисяч населення. За таких умов вимоги будуть реальні: 10 хвилин — доїзд бригади на виклик, 5 хвилин — постановка попереднього діагнозу і надання догоспітальної допомоги і 10 хвилин — дорога до лікарні. Нині останній відрізок часу займає часто до 45 хвилин. Причина — в часом великій відстані до лікувального закладу. І це тоді, коли кожна з цих хвилин — на вагу життя. Одне в столиці і опікове відділення. Як і лікарня «Швидкої допомоги», розташоване воно на лівому березі. Тому всіх хворих, які потребують негайної допомоги, бригади «швидкої» везуть туди з усього Києва.


— У людини 70 відсотків опіків. Це шок. А дороги часто забиті, «швидка» стоїть у заторі, — розповідає Анатолій Вершигора. — Водночас на правобережжі столиці є Київська обласна лікарня, де є опікове відділення. Чому б не долучити її? Те саме з нейрохірургією.


— Затори на дорогах дуже дошкуляють екстреній медицині?


— Дуже. Навіть при тому, що ми «ведемо» кожну бригаду і в разі потрапляння її в глухий затор оперативно долучаємо на виклик найближчу до його адреси вільну бригаду, а іноді й кілька: час грає проти нас і хворих. Ще одна біда — несанкціонованими, невпорядкованими парковками перекриваються заїзди у двори, під’їзди до будинків, навіть виїзди з підстанцій. Бригади стоять, ми можемо просто не доїхати. Повинна бути повага до ШД. А нам не лише не поступаються дорогою, а навіть ускладнюють рух. Відповіді на наші листи — «все законно». На вул. Електротехнічній на проїзній частині дороги 15 років діє базар. Ні рятувальна служба, ні ми виїхати не можемо. Нам кажуть, у тому числі депутати: «Це ж робочі місця для киян!». А скільки різних випадків, що викликають одночасно і душевний біль, і подив. Привозимо до лікарні пацієнта в тяжкому стані, а нам кажуть:

«Пацієнт не наш — везіть його кудись». А ми: «Так такого відділення «кудись» немає». Або уявіть: велика лікарня з усіма основними відділеннями не має МРТ і КТ. Приміром, пацієнт з гострим інсультом, який буває двох типів — ішемічний і геморагічний. Точно визначити можна лише з допомогою КТ і МРТ. Від цього залежить тактика лікування — вона зовсім різна. Отож пацієнта спочатку доводиться везти туди, де є такі томографи, а потім уже доставляти до спеціалізованої лікарні. Це час, протягом якого стан хворого може ускладнитися. Візьмемо Олександрівську лікарню — найстарішу в столичній сфері охорони здоров’я. Вона була одна з кращих, і сьогодні є базовою для багатьох кафедр медуніверситету. Але вже понад 10 років тут немає ні КТ, ні МРТ. Розвалили тут, до речі, і кардіологію, яка була найкращою в місті.


Реформи «просяться» самі


— Анатолію Васильовичу, наскільки гостро відчувається необхідність у реформуванні медицини, включаючи і ваш її сегмент?


— Реформи просяться самі. Ось, здавалося б, така дрібниця. Як свідчить статистика, багато наших громадян мало того, що не готові надати першу допомогу потерпілим, а й байдужі до них. Бачив на власні очі: маршрутка збила велосипедиста, він лежить, а всі стоять фотографують. Необхідно змінювати психологію, запроваджувати навчання і тренування. Насамперед для поліцейських та пожежників. Якщо сталася надзвичайна ситуація, неважливо, хто приїде перший. Головне, щоб цей перший почав надавати медичну допомогу. За висновком фахівців, щоб мати навички здійснення, скажімо, серцевої реанімації, її потрібно відпрацьовувати кожні півроку.

Водночас варто застерегти: не може реформуватися одна «Швидка допомога» — має реформуватися вся система. Нещодавно, приміром, я побував у Казахстані. Там що вирішили — обов’язково зробили. Уже давно, зокрема, працює електронний запис до лікаря. Інформація про пацієнтів — в єдиній базі даних. «Швидка допомога» оснащена відеореєстраторами і навігаторами. Тобто, коли надходить виклик, водій елементарно обирає найоптимальніший шлях. А ми про перейменування вулиць дізнаємося з газет. Раніше нам повідомляли про введення нових будинків і кількість там мешканців — тепер про нові будинки дізнаємося з викликів за їх адресами. Зверну увагу і на такий момент: кількість непрофільних викликів пропорційно залежить від роботи сімейного лікаря. Де він працює — загострень немає. Де ні — викликають ШД мало не щодня. Або такий нюанс.

У Києві з 1949 року діє система дорослої і дитячої невідкладної допомоги. На чергуванні там завжди лікар. Але люди викликають «швидку».


— А як у Центрі сприйнято заяву Уляни Супрун щодо намірів реформувати «Швидку допомогу» по-своєму?


— Це щодо парамедиків? Вона її начебто відкликала з коментарем, що це завчасно для України. І справді, куди подітися лікарям, куди подітися фельдшерам. Є лікарі медицини невідкладних станів, яких у нас підготовлено чимало і які можуть працювати на «Швидкій допомозі» і у відділенні невідкладної допомоги. І бути в тому числі ще й психологом. Як казала одна з моїх відомих попередниць Наталія Ленгауер, «кожен виклик — це окремий спектакль, і наше завдання — зіграти в ньому так, щоб і допомогу надати, і підтримати хворого морально».

 

Бригада «швидкої» — водій Володимир Краюхін, лікар Олександр Гончаренко та фельдшер Світлана Кондрацька перед виїздом на виклик.


Фото Олександра КЛИМЕНКА.