«Мені моя Вітчизна сниться щоночі...»

4 жовтня 2016 1856

До 110-ї річниці з дня народження Івана Багряного

«Я хочу бути тільки людиною, яких так мало на світі, я хочу бути тільки нею», — так писав у 1929 році в передмові до поеми «Аve Маrіa» український письменник, публіцист, громадсько-політичний діяч Іван Багряний, 110-та річниця від дня народження якого виповнюється в цьому році. Його ім’я довгий час було більш відоме за кордоном, ніж на Батьківщині, й лише після здобуття нашою державою незалежності про Івана Багряного дізналася вся Україна.

Іван Павлович Багряний (справжнє прізвище — Лозов’ягін) народився 2 жовтня (19 вересня) 1906 року в селі Куземин (нині село Охтирського району Сумської області). Отримав художню освіту — закінчив Краснопільську художньо-керамічну школу та впродовж 1926-1928 років навчався в Київському художньому інституті, якого завершити йому так і не вдалось. У 1928 р. він переїхав до тодішньої столиці радянської України м. Харкова. В 1929 р. вийшла перша за підписом І. Багряний збірка поезій під назвою «До меж заказаних», а перший вірш під цим псевдонімом побачив світ ще в 1926 р. А ще молодий поет активно залучився до життя творчих об’єднань (спілка «Плуг», літературне об’єднання МАРС «Майстерня революційного слова»), що з’явилися на хвилі українізації; працював та друкувався в популярних журналах «Глобус», «Всесвіт», «Життя й революція», «Червоний шлях», «Червоні квіти» та інших.
Поступово Іван Багряний, як сам він зауважував, перетворився з «колишнього комсомольця» на «націоналіста». Як наслідок, вже на кінець 20-х років він потрапив у поле зору спецслужб, а його твори підпали під жорстку цензуру. В 1929 р., відразу ж після появи, була заборонена та вилучена з книготоргівлі поема «Аve Маrіa». В 1930 р. нищівної критики зазнав роман у віршах «Скелька» — критичну статтю під заголовком «Куркульським шляхом» письменник пізніше назвав такою, що «підвела підсумок всій його літературній діяльності до 1930 року і поставила пробу як «контрреволюційному, антирадянському, націоналістичному поетові». Також із «міркувань політичного порядку» не побачила світ його книжка «В поті чола», яку йому вдалось частково відновити пізніше.
У 1931 р., немовби провокуючи чи передбачаючи неминуче, вийшла друком збірка його оповідань під назвою «Крокви над табором». А 16 квітня 1932 р. Івана Багряного було заарештовано за звинуваченнями у злочинах, передбачених статтями 54-11 та 54-6 Кримінального кодексу УСРР, суть яких полягала у «всякій участі в контрреволюційній організації» та «шпигунстві».
Про перебіг подій, пов’язаних з арештом та перебуванням Івана Багряного у внутрішній тюрмі Державного політичного управління (ДПУ) в Харкові, свідчить слідча справа, що зберігається в Центральному державному архіві громадських об’єднань України. Вона, поруч із процесуальними документами, містить досить велику кількість заяв арештованого, власноруч ним написаних свідчень тощо. Об’єктивну оцінку наданим Іваном Багряним свідченням скласти дуже важко, оскільки сьогодні вже відомі методи роботи органів ДПУ/НКВС УРСР. Проте, очевидним залишається те, що він визнавав себе націоналістом, зазначав, що його місія полягає в тому, щоб, «бувши українським письменником, залишитись ним до кінця, дбаючи про поширення національної свідомості своєю творчістю».
Знайомлячись із заявами Івана Багряного, періодично наштовхуємося на прохання одного характеру — «прошу дозволити мені читати» (29 квітня, 3 та 7 травня, 9 липня, 10 та 17 серпня тощо). Але найбільш вражаючою є заява матері про дозвіл на зустріч із сином, датована 31 травня 1932 р.: «... Прошу повідомити про участь мого сина і, якщо він знаходиться в Харкові, дозволити з ним побачення. З дня обшуку пройшло півтора місяці. Мій син не взяв з собою ніяких речей, навіть шапки. На ньому лише одна зміна білизни. Прошу дозволу на передачу білизни та харчів ... За неграмотну Євдокію Іванівну Лозов’ягіну розписався брат Івана Лозов’ягіна Федір Лозов’ягін».
Після довгих місяців перебування під арештом Івана Багряного було звинувачено в «контрреволюційній агітації, що виражалась у систематичному протягуванні контрреволюційних шовіністичних творів, тобто у злочині, передбаченому статтею 54-10 Кримінального кодексу УСРР» — антирадянська пропаганда і агітація. 25 жовтня 1932 р. постановою особливої наради при Колегії ДПУ УСРР Івана Багряного було позбавлено права проживання в Україні терміном на три роки. 27 жовтня він був звільнений з-під варти й відправлений до спецпоселень на Далекому Сході, де йому довелось пробути аж п’ять років (за спробу втечі було присуджено новий термін). Звільнившись у 1938 р., він не затримався на волі й був знову заарештований, довгий час просидів у Харківській тюрмі, звідки вийшов лише в 1940 році.
Під час арештів Іван Багряний втратив найцінніші для письменника речі — рукописи своїх творів. Під час першого арешту загинув конфіскований рукопис історичної поеми «Маруся Богуславка» і поем «Мулярі» та «Мисливська соната», а під час другого — твір «Золотий бумеранг» і поема «Гомо Сапіенс». Частину з них письменникові вдалося відновити після війни.
Роки поневірянь по тюрмах, таборах та спецпоселеннях назавжди закарбувалися жахом у пам’яті Івана Багряного. Пізніше, вже перебуваючи далеко за межами Союзу, він, попри любов до Батьківщини, пояснював: «Я не хочу вертатись на ту «родіну». Нас тут сотні тисяч таких, що не хочуть вертатись. Нас беруть із застосуванням зброї, але ми чинимо скажений опір, ми воліємо вмерти тут, на чужині, але не вертатись на ту «родіну». Я беру це слово в лапки, як слово, наповнене для нас страшним змістом, як слово чуже, з таким незрівнянним цинізмом нав’язуване нам радянською пропагандою. ... При одній думці, що вони таки спіймають і повернуть, в мене сивіє волосся і вожу з собою дозу ціанистого калію, як останній засіб самозахисту перед сталінським соціалізмом, перед тою «родіною».
У роки Другої світової війни, проживаючи в окупованому німцями рідному містечку Охтирка, Іван Багряний працював декоратором у місцевому театрі, писав п’єси, був редактором газети «Голос Охтирщини». В 1943 р. виїхав до Львова, де взяв участь у створенні політичного центру українського підпілля — Української Головної Визвольної Ради. Саме тут у 1944 р. він написав свій відомий роман «Тигролови» (спочатку під назвою «Звіролови»). Згодом емігрував спочатку в Словаччину, потім до Австрії й нарешті до Німеччини, де й мешкав до кінця своїх днів. Помер Іван Багряний 25 серпня 1963 р. і похований у містечку Новий Ульм.
Перебуваючи в еміграції Іван Багряний вів активну громадсько-політичну діяльність в українському середовищі, прагнув до його консолідації. Разом з однодумцями він заснував і згодом очолив Українську революційно-демократичну партію, був заступником голови Української Національної Ради та очолював її Виконавчий орган, організував і заснував Об’єднання демократичної української молоді, був одним із засновників об’єднання українських письменників «Мистецький український рух» тощо. Працював на ниві публіцистики — в 1945 р. заснував газету «Українські вісті», в 1946 р. написав лист-памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?», який був перекладений кількома мовами й ще більше посилив його опалу на Батьківщині; мав здобутки на писемній ниві — в 1950 р. вийшов друком його роман «Сад Гетсеманський», у 1957 р. «Буйний вітер», у 1965 р. «Людина біжить над прірвою» та ін. У повоєнному творчому доробку Івана Багряного переважали твори, що викривали перед усім світом тоталітарну систему в Радянському Союзі та трагічну й водночас героїчну долю окремої людини, як втілення всього українського народу, в цій системі.
Так склалося, що творчість Івана Багряного аж до здобуття Україною незалежності залишалася невідомою широкому читачеві. Його твори піддавалися нищівній критиці, були заборонені, й навіть демократичні зрушення в СРСР кінця 1980-х років не повернули ім’я письменника. Його знаменитий автобіографічний роман «Сад Гетсеманський», написаний у 1950 році, для українців став доступним лише в 90-ті роки. Сьогодні його художні твори перевидані в Україні, окремі - внесені до шкільної програми. Реабілітовано Івана Багряного було лише 30 червня 1992 р. У тому ж році він став лауреатом Державної премії України імені Тараса Шевченка за романи «Сад Гетсеманський» і «Тигролови», а в 1996 р., з нагоди 90-річчя з дня народження письменника, було засновано літературну премію імені Івана Багряного.
Читаючи поему Івана Багряного «Аve Marіa», написану на початку його творчого шляху, поневолі розумієш, якою він був людиною, яке мав життєве кредо і чому прожив саме таке життя: «Ну я кажу: «Ходи тільки по лінії найбільшого опору — і ти пізнаєш світ». Ти пізнаєш його на власній шкурі. А пізнавши світ, ти пізнаєш себе і не понесеш ніколи душу свою на базар, бо вона буде цінніша за Всесвіт і не буде того, хто б її зміг купити». А знайомлячись з його памфлетом «Чому я не хочу вертатись до СРСР?», написаним після втечи з радянської України, розкриваєш для себе патріота Івана Багряного, який любив свою Батьківщину і всім серцем вболівав за український народ — поневолений та вистражданий: «Мені моя Вітчизна сниться щоночі. Вона мені сниться щоночі...».
У фондах Центрального державного архіву громадських об’єднань України зберігається архівно-слідча справа Івана Багряного, датована 1932 роком, автобіографія, написана власноруч у Львові в 1944 році та збережена українським громадським діячем в еміграції Володимиром Міяковським, а також інші документи, що розповідають про життєвий шлях письменника. Окремі з них пропонуємо до уваги читачеві (мова та стилістика збережені).
Витяг із свідчень І. Багряного (із архівно-слідчої справи). 25 квітня 1932 р.
Відійшовши від старих поглядів і ставши на ворожу позицію, почав шукати підтвердження того, що я правий, в інших, в авторитетніших. Підтвердження я знайшов, а разом з цим і цілком нові настрої і погляди на дійсність, на українську дійсність, де наголос почав падати на слово «українську».
Вирішальну ролю в цьому відіграли теорії Шумського-Хвильового, такі твори як «Вальдшнепи» та п’єси Куліша, поезії Рильського, Зерова і всіх неокласиків, замаскована сатира і антирадянські настрої в творах Антоненко-Давидовича, Плужника, Сосюри тощо. Насіння потрапляло на родючий грунт.
Значну ролю в цьому «національному самовизначенні» відіграла й роля Всеукраїнської академії наук з її рафінованою українською інтелігенцією, де я орав на всіляких прилюдних диспутах, літературних виступах та доповідях і де ловив кожен наголос на слові «Україна», «український».
Таким чином з колишнього комсомольця помалу робився націоналіст. ?...?
В 28 році я залишив Інститут і перебрався жити й працювати до Харкова, мавши вже такі (хоч не зовсім сталі) переконання:
1) Я мушу працювати для української культури насамперед і твори мусять бути національні не тільки формою, а й змістом. Я український письменник.
2) Національну політику розв’язано не досить вдало, вірніше в цій справі багато перекручень, як-то: кепсько поставлено справу з українізацією, а коли про це говорити, закинуть в націоналізм. Потім: російській культурі надається перевага й створено для неї кращі умови, за рахунок нашої російська культура домінує. Ми в неї в давній незалежності.
3) В своєму культурному розвитку нам треба організуватись в Європу, а не на Москву.
І нарешті:
4) Вважаємо, що для української культури (головне літератури) створено занадто тісні рямці, щоб вона мала вповні розвиватися. Надання виключних переваг одним течіям (ВУСПП, Молодняк) і відтирання інших так само, як і поодиноких письменників, що стоять не на Вуспільській платформі, з одного боку, і суворість літконтролю з другого — створювали важкі умови.
Останнє (тобто літконтроль) спричинялося до найбільшого мого особистого незадоволення, після того як цілу низку моїх творів було не пущено до друку.
Ось такі я мав погляди і так був настроєний в 1928 р. Як я собі мислив зміну становища? До правди, ніяк. Вважав, що все саме зміниться з часом і не моє то діло зміняти. Я ж лише хотів писати, друкуватись, просувати свої погляди й настрої в маси, а головне заживати собі слави. Основним моїм настановленням і мрією було написати таку поетичну річ, якої ще ніхто й ніколи не писав до мене. Для цього я дуже багато працював над собою, нехтуючи всім іншим.
Та друкуватися з моєю ідеологією не так було просто. Поглядів я не зміняв і не переоцінював, а замість того на знак протесту вирішив друкуватись сам. Так з’явилась книга «Аве Марія», головне і єдине призначення якої в тому, щоб виявити своє незадоволення. Конфіскація книжки цієї нічого мене не навчила, тільки відбила охоту до самодруку.
Після цього я написав націоналістичний роман «Скелька», що й вийшов накладом «Книгоспілки» в 1930 р., і низку дрібних речей, нічим не кращих по змісту.
Протягом 29-30, 31 та 32 рр. погляди мої змінилися лише тим, що стали сталішими та поширились на іншу ділянку нашої дійсності. Так я вважав, що ми скривджені й економічно, що мовляв багато віддаємо, а мало за те маємо. Як і раніше, так і до останнього дня я ніяких програм не накреслював і ніяких виходів не шукав, бо не вважав себе за політика, за людину, до цього покликану: То й не бачив такого виходу зараз. ?...?
Моя ж місія, єдине в тому, щоб бувши українським письменником, залишитись ним до кінця, дбаючи про поширення національної свідомості своєю творчістю.
Ось таке моє кредо було до арешту.
Заява І. Багряного з архівно-слідчої справи. 7 травня 1932 р.
Слідчий. І все ж не втрачаю віри в людяність і сподіваюся, що Ви дозволите мені читати. Дуже Вас прошу про те. Не може бути, щоб комусь було потрібне моє божевілля. Хоч може я того й заробив.
Витяг із свідчень І. Багряного про свою творчу діяльність до арешту (із архівно-слідчої справи). 10 серпня 1932 р.
Цими творами вичерпується подана в двох групах продукція, що виросла на тім «грунті», безгрунті і що являє собою негативний контрреволюційний мій доробок. Я доклав усіх зусиль, щоб якнайповніше висвітлити, в чому їхня контрреволюційність і шкідливість і що вони взагалі собою являють, і що являю собою автор в них. Якщо це мені не вповні вдалося, то тільки може тому, що критика, а тим більше для мене, справа зовсім незвичайна, признатися — досі я ніколи не длубався в собі, не розглядав себе в своїй творчості під мікроскопом. Та, проте, у цій роботі я нічого посутнього не випустив. Засуджуючи і викидаючи цю макулатуру — так як засудив і виколов у собі всі ті настрої, розігнавши їхній «парламент», на яких вона зростала, і рішуче повернувши на шлях, яким мусів і мушу піти, і тільки по ньому йти — я хотів би запевнити і довести, що відтепер допильную вже щоби старий бур’ян ніде й ніколи не поріс, щоби не було й натяків на ті помилки, які призводять своїй клясі до шкоди і самого себе до моральної згуби. ?...?
В цілому, разом ця негативна продукція становить 20-25% до всього мого доробку.
Витяг з автобіографії І. Багряного. 11 січня 1944 р.
З критичних розправ про мою творчість зараз пам’ятаю лише 2 статті, вартих уваги: перша тим, що зіграла фатальну ролю в моїм житті — це велика розміром погромна стаття в часописі «Критика» № 10 за 1930 рік під заголовком «Куркульським шляхом». В ній підведено було підсумок всій моїй літературній діяльності до 1930 року і поставлено пробу як «контрреволюційному, антирадянському, націоналістичному» поетові. Після чого НКВД (тоді ще ДПУ) не забарилось вжити заходів.
Друга стаття-рецензія на роман «Скелька» в часописі «Металеві дні» (Одеса, 1930 р.) п. Ярмолинського. Стаття позитивна, за що автор її здається й постраждав разом з автором «Скельки». Крім цих було чимало рецензій на окремі частини доробку, але я ніколи рецензіями всерйоз не цікавився через те, що пам’ятаю як слід, де й що друкувати. Здебільша лаяли, це я пам’ятаю.
Ще два слова про літературну мою практику до 1932 р. Більшість з написаного мною не могло бути надруковане за совєтів. Те що було друковано тільки частково і може характеризувати автора тільки частково ?...?.
Але головний доробок становили речі, які або лиш ходили по руках серед молоді і нарешті потрапляли до ДПУ, як от частина з епопеї «Комета», або лежали без надії колись побачити світ, як от цикл (ціла книжка) «В поті чола». Уривки цього циклу друковані в «Житті й революції». Ціла ж книжка не пройшла через Головліт з міркувань політичного порядку і рукопис її так і загинув десь у О. Слісаренка. Проте, я її частину відновив тепер.
Витяг із тексту передачі радіостанції «Визволення», США (нині радіо «Свобода») про виступ І. Багряного на з’їзді українських письменників у Нью-Йорку. 27 грудня 1958 р.
У своєму короткому виступі на з’їзді письменників на еміграції Іван Багряний висловив думку, що в Україні і на еміграції тепер триває єдиний літературний процес. Цю єдність літературного процесу письменників в Україні і на еміграції Багряний бачить у тому факті, що як тут, так і там іде боротьба в літературі за душу людини і за ствердження нації. Іван Багряний вважає, що реабілітація знищених українських письменників в Совєтському Союзі — це частина тієї боротьби і, що факт існування еміграційної літератури до великої міри прислужився тому, що влада змушена була розпочати реабілітацію знищених письменників. Далі Іван Багряний висунув тезу необхідності створити позитивного героя нашої епохи, а саме: позитивного героя, що міг би бути взірцем боротьби за душу людини і за ствердження нації для майбутніх поколінь.
Витяг із листа Головного управління по охороні державних таємниць у пресі при Раді Міністрів УРСР в Центральний комітет Компартії України про перегляд питання щодо повернення в бібліотеки творів заборонених авторів. 12 вересня 1989 р.
В связи с участившимися в последнее время обращениями в наши органы различных категорий общественности и, прежде всего представителей писательской и журналистской организаций, Главлит Украины совместно с КГБ УССР рассмотрели список авторов (39 чел.), произведения которых в свое время были изъяты из библиотек общего пользования и книготорговой сети. По этому поводу, как известно, есть приказ Главлита УССР от 29 августа 1983 года, изданный на основании рекомендаций и указаний директивных органов.
?...? Учитывая некоторые политические особенности личностей группы авторов, оставить в спецфондах вышедшие в свет публикации Багряного И. П., Оглоблина А. П., Шевелева Ю. В., Штепы К., Калинца И. М., Мороза В. Я., Светличного И. А., Черновола В. М., Чапленко В. (9 чел.).
Просим Вашего согласия.