Хай би що там не казали, та без музики у світі прожити неможливо. З таким переконанням живе народний артист України Володимир Шейко, головний диригент Заслуженого академічного симфонічного оркестру Національної радіокомпанії України. Йому — 54 роки, з них майже 30 літ Шейко відомий у музичному світі.

 

 

— Пане Володимире, ваші батьки — професійні диригенти-хормейстери. Це свого часу вплинуло на ваше музичне майбутнє?


— Безперечно. Молодими, після закінчення консерваторії, батьки переїхали на Полтавщину, де повністю поринули в роботу. Мама керувала хором музичного училища, і я разом з нею весь час був на репетиціях та концертах. Тож скоріше музика обрала мене, а не я її.


— Виходить, із самого дитинства ви займалися лише музикою?


— Чому ж? Малим я був дуже допитливим. Займався плаванням, боротьбою, авіамоделюванням, відвідував гурток радіоелектроніки, та ще й мріяв стати моряком. Та з часом у моєму житті почала переважати музика. Після восьмирічки вступив на фортепіанний відділ до Полтавського музичного училища. За місяць до практичних занять додав ще теорію. Тому після училища мав аж дві спеціальності: клас фортепіано й клас теорії та історії музики.


— Окрім фортепіано, ви грали на ще якихось інструментах?


— Так, на гітарі, як і більшість хлопців того часу. Навіть мали бажання з друзями створити рок-гурт. Та не було потрібних ударних інструментів і ми виготовляли їх з малярських діжок, обтягуючи шкірою. Власноруч переграли пісні «The Beatles», «The Rollіng Stones», «Deep Purple».


— Як ви вирішили стати саме диригентом?


— Взагалі, я готувався вступити до Харкова на фортепіанний факультет, та доля вирішила інакше. Одного ранку, нічого не пояснивши, тато несподівано заявив, що я маю стати диригентом. І за місяць до екзаменів ми повністю змінили вектор підготовки. Потім спробував свої сили не лише у Харкові, а й Києві, після чого там і залишився. Потрапив у клас до головного хормейстера Національної опери Левка Венедиктова і завдяки йому фактично за два роки пройшов курс консерваторії. На третьому році навчання почав факультативно займатися симфонічним диригуванням під орудою Євгена Дущенка (засновник Київського театру опери і балету для дітей та юнацтва). Через рік потрапив на прослуховування до Стефана Турчака, він взяв мене до свого класу, тож я закінчив консерваторію за фахом хорове і симфонічне диригування. У лютому 1989 року я потрапив до Москви у стажерську групу Большого театру. Та все-таки паралельно зі стажуванням у Москві їздив до Києва, де ставив вистави у Київському національному академічному театрі оперети. Водночас мріяв створити власний театр камерної музики. Знаєте, так і сталось. За два роки роботи в опереті я створив перший в Україні недержавний симфонічний оркестр «Україна». Перший наш концерт відбувся у Петербурзі в залі Капели імені Глінки, пізніше виступали в Італії (60 міст), Франції (54 міста). Проіснував той оркестр з 1991-го до 2001 року. А 2005 року я отримав пропозицію від керівництва Заслуженого академічного симфонічного оркестру Національної радіокомпанії України.


— В одному з інтерв’ю ви сказали, що потрапили туди як кризовий менеджер.


— Так, але я не хотів ним бути, просто так сталось. Оркестр занепав з різних причин — і технологічних, і творчих. Треба було рятувати ситуацію. Віктор Набруско, тоді ще президент Національної радіокомпанії України, запитав, скільки мені треба часу. Я орієнтовно назвав три роки, але вже за півроку ми виступили за кордоном. У травні 2006 року оркестр відвідав Іран, у червні представляв Україну в Білорусі на «Слов’янському базарі», а восени гастролював у Південній Кореї.


— А як щодо концертів в Україні?


— На той час оркестр не грав навіть у нашій Національній філармонії. Що я спробував теж владнати. Прийшов до керівника і попросив грати 12 концертів на рік. На що мені відповіли: «Давайте почнемо з двох. Якщо ходитимуть люди, то продовжимо співпрацю, а ні — самі розумієте». Лише уявіть, і першого, і другого разу зала була переповнена. Тож ми продовжили давати концерти, зберегли донині дружні стосунки.


— Нині на естраді співаки часто виступають з живою музикою чи оркестрами. Вам надходили такі пропозиції?


— Так, і запрошували, і запрошують. Якщо про українські гурти, то ми грали з «Kozak System» та «ТЕЛЬНЮК: Сестри». Щодо закордонних, то був концерт з композиторами й піаністами Джоном Лодром та Кейко Мацуї.


— На ваших концертах бувають ті, кого називають поважними гостями?


— Називати імена я б не хотів. Часто приходять з Міністерства культури, адміністрації Президента, Кабінету Міністрів, полюбляють симфонічну музику і депутати Верховної Ради. Одного разу на гастролях у Барселоні нас пошанувала своєю присутністю королева Іспанія Софія Грецька та Ганноверська.


— Можете назвати концерт, який назавжди залишився у пам’яті?


— Це був липень 1995-го, тоді ще з оркестром «Україна» ми поїхали на південь Франції до міста Нім. За програмою у нас був «Реквієм» Верді, який ми мали виконати в Колізеї, збудованому ще у ІІ столітті нашої ери.

Концерт тоді затримали на годину, бо за цей час квитки скупили лише 4 тисячі глядачів. Взагалі на концерті було 7 тисяч, що на 2 тисячі менше від кількості глядачів на концерті Елтона Джона (у нього їх було 9 тисяч).


— Важко бути диригентом? На ваших плечах лежить велика відповідальність.


— Знаєте, диригент — це не лише музикант, а й політик, психолог, оратор. Як диригент я вийшов до оркестру 26-літнім. Напроти сидять люди, які вже переграли багато прем’єр, бачили різні зали, а нам треба знайти спільну мову. Перші 10 хвилин знайомства — як боротьба бика з матадором. І тоді стає очевидним, хто керує — оркестр чи диригент. Завжди був суворим, бо тільки так можна тримати одним цілим велику кількість людей.


— Як ви відпочиваєте від музики?


— А хто вам сказав, що від неї треба відпочивати? Вільний час я також проводжу на роботі. Хочеться розвивати оркестр, культуру музики, підкорювати нові сцени. Часто працюю допізна, та це лише із задоволенням. У мене чудова команда, яка мене підтримує і яку я підтримую. Всі дуже різні, тож оркестр скоріше інтернаціональний. Найбільше, звісно, українців і росіян. Колись просилися до нас китайці, а ми відмовили. Тепер думаю — дарма (сміється). Але це не так важливо для музики. Головне — не походження, а майстерність: як музикант тримає інструмент, як грає і що він вкладає у свою творчість. Моя команда майстерна, і я цим пишаюся.

Фото надане дирекцією оркестру.