Академік Національної академії медичних наук, лауреат Державної премії України Георгій ГАЙКО (на знімку) вже 27 років беззмінно очолює академічний Інститут ортопедії і травматології. Важко навіть уявити, скільки пацієнтів пройшло через його руки, скількох хворих він повернув до нормального життя, скільком людям подарував здатність рухатись, працювати, бути корисним родині і суспільству. Сотням чи тисячам? Представникам одного, двох чи трьох поколінь? Такої статистики, каже професор, не веде. Більше турбують інші дані: зростаючі показники ортопедичних захворювань, загрозлива тенденція каліцтва на виробництві і на автодорогах, дедалі складніші виклики, пов’язані з бойовими пораненнями бійців і мирного населення в зоні АТО. Про все це і, звичайно, про готовність колективу наукової установи виконувати серйозні сьогоднішні завдання, розв’язувати болючі проблеми галузі, а іноді і всієї медичної сфери, ведемо розмову у його доволі скромному, можна сказати, аскетичному робочому кабінеті.

 

— Георгію Васильовичу, хотів би розпочати наше спілкування не із запитання, а з констатації. Коли бачиш на вулиці багато людей з милицями, на інвалідних візках, уявляєш, скільки наших громадян взагалі прикуто до ліжка, особливо чітко розумієш значимість вашого інституту, колективу установи, їх відповідальну суспільну місію. До того ж не лише в науковому, а й у практичному плані.

— За загрозливістю ортопедичні і травматологічні захворювання — треті після серцево-судинних та онкологічних. Але якщо взяти працездатне населення, то за інвалідністю перші ортопедія і травматологія. Тобто втрачаємо найбільше робочого потенціалу саме з причини ортопедичних захворювань і травм. Тим паче що ними вражено і багато молоді, яка мала б працювати, бути корисною суспільству. А вони інваліди. Ось вам і актуальність проблеми. Лише через травму щороку потерпають два мільйони наших громадян. За рік ми втрачаємо на автодорогах стільки, скільки втратили за десять років війни в Афганістані. Смертність від автодорожнього травматизму у нас у 5—6 разів вища, ніж у США та Європі. Ортопедо-травматологічною службою та її проблемами живу майже шість десятиліть. Найвідповідальніший період, без перебільшення, пов’язаний з інститутом. Він — головна профільна організація МОЗ. Це означає, що ми відповідаємо в державі і за якість лікування, і за надання практичної допомоги, і за наукові дослідження. Серед проблем виділю насамперед уже згадувану травму, наступними йдуть захворювання суглобів, третя за актуальністю — трансплантація тканин.

— Статистику травми ви вже назвали. Хотілося б також знати тенденцію захворювання суглобів.

— Щороку реєструють майже 350 тисяч нових хворих. Тут і доросла, і дитяча патологія, і запальні, і післятравматичні, і диспластичні захворювання. На першому місці як медико-соціальна проблема — остеоартроз, остеохондроз. Наприклад, у нашій поліклініці з цією патологією кожен четвертий пацієнт.

— Із чим це пов’язано?

— Причина тут не одна. По-перше, всі ми стали менше рухатися. І набагато. У частини населення перевантаження, у частини — недовантаження. Як тут не згадати про ГПО, радіогімнастику на підприємствах, що були в минулому обов’язковою складовою нашого буття. До всього, нині вже практично немає спортивних майданчиків у дворах, ковзанок. У тому числі й через це маємо чимало дітей із патологією опорно-рухового апарату. Раніше їх виявляли на ранніх стадіях, займалися ними. Наші ортопеди-травматологи працювали в школах, дитсадках, оглядали всіх новонароджених у пологових будинках. Тепер цього немає. Як з’ясовується, це «непотрібне». А хвороби розвиваються і проявляють себе вже гостріше. По-друге, дуже багато хворих із захворюванням сполучної тканини. Це так звані диспластичні захворювання.

Ми дійшли до того, що на армійську службу нікого взяти. Бо, скажімо, вроджені вивихи та інші патології ми лікували в дитинстві, грижі оперували невідкладно, а не через роки, коли вже мали місце ускладнення. Третє — відсутність профілактики. Раніше було як? Виявили остеоартроз на першій стадії, хворого ставили на облік у поліклініці. Ним займалися, призначали і проводили консервативне лікування, санаторно-курортне. Це, на жаль, також залишилось у минулому. І чому сьогодні великою проблемою є ендопротезування? Бо згаяний час призводить до того, що лікувати консервативно вже немає сенсу. Тому в нас великі черги на ендопротезування. І моя мрія — відновити практику лікування ще з початкових стадій. Хоча це непросто, бо хворі по допомогу звертаються як правило вже в запущеному стані. Одна з причин — дорожнеча і ліків, і проїзду залізничним та автотранспортом.

 

Сьогодні Георгію Васильовичу Гайку виповнюється 80. А з огляду на його творчу і життєву невгамовність, багато нових задумів, планів і мрій можна сміливо стверджувати — ще тільки 80. Редакція «Голосу України» щиро вітає ювіляра і зичить йому міцного здоров’я і ще багатьох-багатьох вдячних пацієнтів.

 

— Відомо, що в інституті діє центр ендопротезування. А як із цим загалом у нашій країні?

— Проблема ендопротезування існує скрізь. За кордоном виконують мільйони таких операцій. За 20—30 останніх років і ми в цьому істотно просунулися вперед, підготували достатньо фахівців-хірургів. І в Україні ендо-
протезування виконують сьогодні практично у всіх обласних центрах, у великих міських лікарнях і навіть деяких районних. Але... Нам потрібно здійснювати приблизно 50 тисяч ендопротезувань щороку. А робимо таких операцій 7—8 тисяч. У нашому інституті — до тисячі, по стільки ж у Харкові та Дніпропетровську. Це мізер. Бо щорічна потреба переноситься далі, накопичується і зростає. А щодо ендопротезування людей похилого віку — взагалі катастрофа. Тому що лікування переломів шийки стегнової кістки можливе лише оперативним шляхом. Шийка сама не зростається. Тим часом коштів немає, як немає і ендопротезів. 20 відсотків цих хворих помирають. Хоча за технікою оперативних втручань ми ніскільки закордону не поступаємося. Є навіть чимало зарубіжних клінік, які сьогодні готові поставляти нам «своїх» хворих. Але належних побутових умов, соціальної інфраструктури у нас поки що немає. Та основна причина проблеми з ендопротезуванням — нестача ендопротезів. Вітчизняних у нас майже немає — незначну кількість їх виготовляють лише в Дніпропетровську та Запоріжжі. А ми протягом уже 10 років працюємо з відомим запорізьким підприємством «Мотор Січ». Спільно з ним та з Інститутом електрозварювання імені Патона Національної академії наук України розробили вітчизняний ендопротез, який жодним чином не поступається зарубіжним аналогам, а за якістю напилення навіть перевершує їх. Робота з його вдосконалення продовжується. Адже виготовити ендопротез — це ще не все, його треба якісно простерилізувати. Так чи інакше, але вже маємо намір виставити наші протези на тендер. Тим паче що вони будуть на порядок дешевші від зарубіжних. А отже, їх зможуть купувати наші громадяни, яким вони дуже потрібні. Тобто і тут зроблено великий крок уперед. Водночас було б добре, якби здійснювалася соціальна закупівля ендопротезів хоча б для хворих із переломами шийки стегна. Я пропонував: якщо немає змоги закупити для всіх, давайте забезпечимо нужденних, до того ж за визначеним списком. Нас підтримала Національна академія меднаук, передали пропозицію в МОЗ, звідти — до Верховної Ради. Однак рішення немає.

 

Від імені Президії Національної академії медичних наук України ювіляра тепло вітає через газету її президент, академік НАМНУ Віталій Цимбалюк та бажає йому міцного здоров’я і многая літа!.

 

— Скільки ендопротезів здатне випускати ПАТ «Мотор Січ»?

— Щорічно 500 — і колінних, і кульшових. І можливість збільшити є. Крім того, інтерес виявляє одна з ізраїльських компаній — хоче організувати в Україні виробництво ендопротезів з інвестиціями турецьких підприємств.

— Коли штучних суглобів буде більш-менш достатньо і вони стануть для хворих доступніші за вартістю, гострота проблеми зніметься?

— Щодо первинного ендопротезування певною мірою так. Але є ще питання так званого ревізійного ендопротезування. Вважається, що протез може витримати 25 років. Тим часом проблемою є співіснування його з кісткою, яка не може в нього врости. Чому здійснюється напилення протеза? Щоб «шипи», що утворюються внаслідок напилення, «вростали» в кістку. Щось на зразок заходження в пази — в даному разі природні. Звичайно, це більшою мірою абстрагування, але відбувається вторинна фіксація з’єднання природного і штучного сегментів. Однак триматися вічно вони не можуть. Коли забиваєш цвях у дерево, він сидить міцно, бо дерево нерухоме. А протез постійно в роботі, це сотні тисяч рухів. Через це з’єднання з часом розхитується. Тому ми відводимо для нормального функціонування протеза в ідеалі 10—15 років, а потім міняємо або весь протез, або окремі його елементи. Іншого шляху поки що немає. Можливо, він з’явиться завдяки технології вирощування і пересадки клітин і тканин. Але це перспектива.

— Ви маєте на увазі можливість із часом вирощувати з клітин цілий суглоб?

— Так. Хоча він має складну структуру — і кісткову, і хрящову.

— До речі, щодо пересадки тканин: яке місце в інституті відводиться цьому напряму?

— Майже повністю за свої кошти ми відкрили сучасний центр ортопедії і травматології. Європейського рівня. Двомісні палати, сучасне обладнання. Це не просто лікувальна структура, а координаційна, наукова. Винятково за рахунок спонсорів і власні кошти відкрито також унікальне відділення функціональної діагностики з найновішими КТ і МРТ. Немає ніде і такого, як у нас, стаціонарного реабілітаційного ортопедо-травматологічного відділення. Тепер на черзі відкриття центру клітинної і тканинної терапії. Сьогодні це дуже актуальна і болюча проблема. Трансплантатів немає. Закон такий, що медики зв’язані по руках і ногах. І це за того, що трансплантація органів — це одне, а трансплантація кісток і тканин — зовсім інше. Ми пропонували у підготовленому новому законо-проекті їх розділити. Але у Верховній Раді не погоджуються. Отже, гострота проблеми не знімається. Тому ми переорієнтовуємося на клітинну і тканинну терапію. Самі ми її не подужаємо, бо апаратура і обладнання дуже дорогі. Тому налагодили співробітництво з великою одеською приватною клінікою. З наданого нами трансплантата там вирощуватимуть клітини, і ми пересаджуватимемо їх нашим пацієнтам в ситуаціях, коли виявимо дефекти кісток, матиме місце їх незрощення або вони зростатимуться повільно. Шукаємо й інші варіанти співпраці.

— Ви вже наводили статистику травматизму. Та й щоденний теле- і радіоефіри буквально перенасичені повідомленнями про автомобільні аварії, збитих пішоходів, постраждалих від виробничих та побутових травм. А ще ж є бойові дії в зоні АТО. До інституту, напевно, потрапляють потерпілі з найскладнішими ушкодженнями?

— У наших клініках спеціально відкрито ліжка для постраждалих учасників АТО. Консультуємо майже у всіх військових шпиталях, клініках прикордонної служби. За потреби беремо хворих до себе на лікування. Поранені надзвичайно важкі, операції дороговартісні. Травми колосальні, особливо після вибухових уражень. Ось один із випадків. Телефонний дзвінок: «Веземо до вас хлопця з АТО». Як з’ясувалося, все нижче поясниці розбито, своєрідна воронка від вибуху на живому тілі. Кульшовий суглоб вивернуто, головка розтрощена. Безперспективний. А юнакові ж лише 26 років. Ми закрили рану, а пізніше поставили штучний суглоб. І хлопець уже ходить. І таких багато. Через нас пройшли 575 поранених у зоні АТО. Це не ті хворі, які в госпіталі, а ті, хто після нього, яким уже ніхто не допоможе. А ми це робимо.

— Як у таких випадках доводиться діяти вашим фахівцям — чітко дотримуватись клінічного протоколу чи вдаватися образно кажучи, «до творчості», пошуку шляхів надання допомоги за межами відпрацьованих способів і технологій?

— Діяти за протоколом тут складно, навіть неможливо. Різні ситуації, індивідуальні ушкодження. І не лише при травмах, бойових пораненнях, а й при остеомієліті. Отож кожен наш хворий — своєрідний ексклюзив, і рішення під час його лікування доводиться приймати на ходу, вони — своєрідні міні-ноу-хау. Таке можливо лише в таких великих центрах, як наш. Так само, як і в інших наукових центрах НАМНУ. І, до слова, намір декого знищити академічну науку — смертельно небезпечний. Бо наявність інститутів, наукових шкіл — останній шанс зберегти медицину. Якщо буде знищена Академія медичних наук, це, повірте, кінець ефективній, спроможній допомогти людям охороні здоров’я. Безповоротний.

— Георгію Васильовичу, якби сьогодні, коли за плечима вже стільки років медичної науки і практики, перед вами раптом знову постало питання вибору професії і спеціалізації, який він був би?

— Однозначно вибрав би ортопедію, як я це зробив у 1960 році. У мене дядько був червонодеревником, майстром на все село. Я з його майстерні не виходив, мене завжди вражали його вироби, сказав би навіть, витвори, які, по суті, були унікальні. Наша робота також близька до такого мистецтва. Але якщо майстри дерев’яних справ приносять людям естетичне задоволення, то ми повертаємо їх до життя, даємо можливість удруге отримати здатність піти своїми ногами, щось робити своїми руками, знову стати незамінним у родині, потрібним людям і суспільству. І повірте: усвідомлення своєї причетності до цього дивовижного зцілення — то незрівнянне почуття.

Спілкувався Віктор КОЛОМАК.

Київ.