(до 200-річчя від дня народження Т.Г. Шевченка)

Минувшина завжди сприймається нами крізь призму певних уявлень, образів та ідей, які постають під впливом багатьох факторів, обставин і передумов: історичної свідомості нації, домінуючих стереотипів та традицій, впливів соціокультурного середовища, гострих суспільних викликів, культурних новацій, зрештою, утилітарних ідеологічних потреб і прагматичних інтелектуальних вимог соціуму тієї чи іншої доби. У цьому сенсі не є винятком й історичні особистості, зокрема знакові, ба навіть символічні постаті національної історії. Сприйняття їх зазвичай вирізняється надзвичайною складністю та суперечністю, позаяк ідеться про конкуруючі образи, точніше, їх нашарування і співбуття, що постає в різні історичні епохи, у контексті відмінних рефлексій, інтенцій, мотивацій, настанов, зацікавлень тощо.

З цієї перспективи постать Тараса Шевченка посідає унікальне місце в українській інтелектуальній та культурній історії. Тим паче що образ/образи Великого Кобзаря асоціюються не тільки з геніальним поетом, а й із провідником української нації та символом України. Недаремно з іменем Т. Шевченка пов’язують національно-визвольні й революційні змагання кількох генерацій українців, обстоювання соціальної справедливості, державної незалежності та національної духовності, врешті-решт існування самої української ідеї.

Складність, багатовимірність уявлень про Великого Українця, що побутують у сучасному суспільстві, зумовлені неосяжним розмаїттям інтелектуальних запитів до його творчої спадщини та біографії. Тож у багатоманітних практиках і життєписі Тараса Шевченка відшукують взірці класичної літератури, матеріал для ствердження політичних концепцій та теорій, творення національних міфів і світоглядних орієнтирів.

Водночас спадщина Великого Кобзаря розглядається як невичерпна скарбниця з обсягу колективного досвіду нації та засадничих джерел української духовності й культури. Нині до формування традиційних запитів щодо спадщини Т. Шевченка долучилися й постмодерністські віяння, котрі нав’язують масштабні ревізії звичних вимірів його творчості й біографії, зокрема підважують й руйнують старі-нові образи Поета-Пророка чи Апостола Правди.

Зауважимо, що життєвий і творчий шлях Тараса Шевченка тлумачиться як знакове явище в українській науці й культурі другої половини ХІХ — початку ХХІ ст. Промовистим свідченням цього є статус шевченкознавства, який нині піднесений до рівня класичної дисципліни у нашій соціогуманітаристиці.

Таким чином, особа та творчий доробок Великого Кобзаря як об’єкт вивчення приваблювали й приваблюють багатьох дослідників і мислителів із різними суспільно-політичними поглядами, світобаченнями, науковими інтенціями, інтелектуальними та культурними вподобаннями тощо. Неабияка зацікавленість та сталі дослідницькі устремління на теренах шевченкознавства впродовж тривалого часу породжували величезну варіативність візій, підходів та оцінок, а часто-густо полярних думок, відмінних концепцій і потрактувань.

Утім, шевченківська тема циркулювала не тільки у царині, власне науки та літератури, а й у гуманітарній і культурній сферах суспільства, що творило строкату та суперечливу палітру уявлень про Великого Кобзаря в історичній свідомості, політичній думці, публіцистиці, які досить вільно перетікали з однієї площини до іншої і навпаки. Отож образи 

Т. Шевченка набували сакральних, символічних, міфологічних, соціально-політичних, ідеологічних, культурних та інших рис.

Варто наголосити, що продукування та поширення багатоманітних уявлень про Великого Кобзаря в історичній та суспільно-політичній думці становить чималий інтерес не тільки для шевченкознавства, а й для української інтелектуальної історії. Видається, що у численних спробах осягнути феномен Тараса Шевченка як історичної особистості з незвичайним масштабом, самобутнім світосприйняттям й унікальними творчими здобутками виявляються різноманітні інтелектуальні впливи, особисті реакції відомих науковців, мислителів, державних, політичних та культурно-громадських діячів різних періодів новітньої доби.

Зрештою, погляд на образи Т. Шевченка, котрі побутували та побутують серед українства, репрезентує цікавий матеріал для нашого самоусвідомлення, зокрема у сучасному культурному просторі й історичному часі. Тому сприйняття постаті 

Т. Шевченка і його творчої спадщини в українській історичній та суспільно-політичній думці становить складний, полівимірний і маловивчений комплекс проблем.

Такою, у найголовніших рисах, є сучасна система координат, в якій прагнули і прагнуть осягнути неповторну спадщину та життя Великого Кобзаря. Вона є вихідним пунктом і для нашої спроби проаналізувати найголовніші тенденції та причини, які спричинилися до творення різноманітних уявлень про Т. Шевченка в українській інтелектуальній історії.

Циркуляція розмаїтих образів Кобзаря в українській історичній та суспільно-політичній думці неодноразово привертала увагу відомих учених і мислителів. Що-

правда, вони здебільшого обмежувалися зауваженнями й інтерпретаціями з обсягу конкретної проблематики, певної предметної області, фахових зацікавлень або з перспективи політичної зумовленості трансформацій тих чи інших уявлень, пов’язаних із Геніальним Українцем.

Приміром, вітчизняний літературознавець та поет Василь Щурат ще на початку минулого століття відзначав, що інтелектуальна широчінь і багатоплановість творчої спадщини Великого Кобзаря дозволяли «богохульникам дошукуватись в Шевченковій поезії богохульств, раціоналістам — раціоналізму, а всяким іншим спеціалістам — знову чого іншого...».

Схожу оцінку віднаходимо й у Михайла Драгоманова, який обстоював думку, що всі «хто бравсь писати про нього перш усього думали про себе, і кожний повертав Шевченка, як йому на той час було треба, та глядячи на те, перед ким говорилось про українського кобзаря».

Наведені констатації свідчать, що трансформації й метаморфози образів Великого Кобзаря, як у кривому дзеркалі відображали перетворення, котрі відбувалися та відбуваються у глибинних пластах української культури і духовності, зокрема на обширах історичного буття нашого народу. Певна річ, вони потребують історичної перспективи для свого розгляду й аналізу. Не випадково академік Іван Дзюба слушно відзначає, що «для адекватного розуміння Шевченка потрібен історизм мислення».

Наріжним каменем проблематики, пов’язаної зі становленням і перетворенням образів Великого Кобзаря, є питання щодо джерел їхнього формування, структури, призначення, адресної спрямованості, циркуляції, а також мотиваційних потоків, які спричинилися до походження таких уявлень. У цьому місці доцільно відзначити, що дослідницька проблематика з обсягу конструювання образів побутувала ще на теренах класичної академічної історіографії ХІХ ст., хоч, звичайно, у досить спрощеному та навіть примітивному вигляді.

Зазвичай образ/образи пов’язуються з мистецько-естетичними чи художніми рефлексіями, позаяк їх неодмінною складовою є психологічні настанови й емоційні переживання автора-творця. У широкому сенсі йдеться про внутрішні психологічні та рефлексивні моменти, що спричиняють певне розгортання й оформлення образів. Інколи під образом розуміється безпосередньо слово, як своєрідний добір певної закінченої синтаксичної конструкції, котра найкраще представляє дане явище, процес, особистість. Але образ у жодному разі не тотожний слову. Більше того, образ/образи, як правило, побутують у певній системі символів і смислів, які представлені завдяки мовним засобам, що виражають відповідні дослідницькі, культурні, громадські, політичні, соціальні та інші практики.

Урешті, наприкінці ХХ ст. йшлося вже не про історичні, а про історіографічні образи, котрі розглядаються як декодування тої символічної й ціннісної системи, в якій циркулюють різні образи минувшини, зокрема великих особистостей. Відтак акцентується увага на тих суб’єктно-об’єктних зв’язках, які утворюють неповторну сув’язь між Словом і Логосом, що складають підоснову будь-якого образу чи низки образів, незалежно від їхнього походження, способів репрезентації та теренів циркуляції.

У сучасній історичній науці ця проблематика вивчається в межах протиставлення: образ свого — образ іншого, а також у світлі комеморативних, культурознавчих, антропологічних практик.

Здебільшого конструювання, творення й циркуляцію різноманітних образів студіюють для вирізнення характерних рис певних явищ та процесів, зокрема з перспективи їхнього сприйняття в ту чи іншу історичну добу, а також з обсягу проблем ментальностей, етнічних й соціальних стереотипів, національної і суспільної міфології, етнопсихологічного, етносоціологічного аналізу та ін. Зокрема, застосовуються спеціальні методики для вилучення суб’єктивних суджень, які зумовлені становими, расовими, релігійними, етнонаціональними переконаннями, індивідуальними та груповими уявленнями тощо.

Ці дослідницькі методики дають змогу виявити домінуючі цінності, світоглядні орієнтації й інтелектуальні вподобання численних творців — конструкторів образів, проаналізувати їхні мотивації, світоглядні орієнтири, політично-утилітарні устремління, аксіологічні настанови та ін. Загалом окреслені напрями досліджень мають доволі перспективний та багатообіцяючий вигляд, передусім для усвідомлення критичних, переломних моментів нашої інтелектуальної й культурної історії.

Відзначимо, що образи не можуть бути цілісними й викінченими, принаймні в абсолютному сенсі. Видається, що система образів здебільшого побутує у вигляді низки більш чи менш пов’язаних між собою варіацій, які конкурують, конфронтують, співіснують і взаємодоповнюють багатоманітну палітру уявлень.

Однак варто вести мову про існування домінуючих і маргінальних, первинних та вторинних, предметних, дисциплінарно-фахових й універсальних образів тощо. Крім того, вирізняють автообрази, котрі вибудовуються на підставі саморефлексій та саморепрезентації особистості, прижиттєві, мемуарні чи некрологічні образи, що постають на основі персонального спілкування й зв’язків сучасників. Водночас існують міфологічні образи, котрі зазвичай виникають як вислід тих чи інших легітимаційних програм, що освячують певні практики, ідеї, ідеали і т. п.

Така розмаїта й суперечлива інтелектуальна та культурна природа образів генерує їх досить складну, хаотичну, а часто доволі розмиту шарову структуризацію, котра сполучає фактографічну інформацію про особистість з її глорифікацією та сакралізацією, реальні життєві події й творчі експерименти — з міфологічними чи легендарними конотаціями тощо.

Іноді образи набувають ознак класичного агіографічного викладу на кшталт житійних історій як однієї з найдавніших форм репрезентації сакральних смислів, які побутують у вигляді житій святих. Відтак образи постають як своєрідні проекції тих чи інших запитів, які адресуються до видатних чи навіть великих особистостей з перспективи викликів сучасності, точніше, соціокультурних вимог і настанов суспільства, інтелектуальних та культурних трансформацій.

Традиційно походження перших образів — інтелектуальних уявлень про Т. Шевченка пов’язують з українським відродженням ХІХ ст., речником і представником якого був сам Великий Кобзар. Натомість конструктивісти та модерністи рішуче відкидають усяку термінологію, пов’язану із національним відродженням, яку розглядають як очевидний або прихований вияв архаїчних, точніше, примордіалістських устремлінь.

Так чи інакше, але процес відродження нації чи конструювання національної ідентичності розгортався під знаком романтизму, осягнення невмирущого духу народу у творчих експериментах тодішніх українських інтелектуалів та громадсько-культурних діячів.

Романтизм привніс на культурні обшири українства філософський ідеалізм, мрійне, а в чомусь навіть екзальтоване ставлення до навколишнього світу, суцільне захоплення фольклорними й етнографічними практиками, народним побутом тощо. Наразі ширилися містично-релігійні та морально-етичні мотивації творчості, жанрові (балади, ліричні пісні, історичні романи, драми) та стилістичні особливості в літературі, як-от ностальгія та ідеалістично-песимістичне захоплення минулим, меланхолічний настрій, контрастне висвітлення навколишньої дійсності, похмура Україна супроти яскравого, славетного козацького минулого, релігійні повчання, культ героїв, упровадження символічних образів.

В українському історієписанні романтизм спричинив потужне зацікавлення колоритом місця та часу, що породжувалося винятковою увагою до унікального й самобутнього фактографічного матеріалу, котрий сприймали у світлі різнорідних виявів «народного духу». Та головний фокус зосереджувався на фольклорно-мовних компонентах, які сприймалися як мистецько-естетичні форми народного буття (так звана «мовна» програма чи концепція романтизму).

Отож творчість тогочасних істориків та літераторів була тісно пов’язана з відкриттям спершу естетичних та морально-етичних, а пізніше етносоціальних цінностей українського народу як масового, колективного героя на авансцені нашої минувшини, сучасності та майбуття.

З означеної перспективи поетичний талант Т. Шевченка, здавалося б, якнайповніше репрезентував саму народну сутність, зокрема, її творчий розмах і повсякденність, чарівну красу та гірку безпросвітність українського життя. Ці неповторні особливості його творчості вабили, манили до нього тогочасних інтелігентів-малоросів, примушували пильно вчитуватися в поетичні рядки Великого Кобзаря. Власне, первісні образи Тараса Шевченка постали на хвилі емоційно-патетичних та ностальгійно-патріотичних почувань українських інтелектуалів, які надзвичайно тонко і виразно відчували соціокультурні контрасти між славетною минувшиною та безвідрадною сірістю тодішньої сучасності.

За визнанням історика Миколи Костомарова, «муза Шевченка роздирала завісу народного життя. І страшно, і солодко, і боляче, й цікаво було зазирнути туди». Не випадково ще до знайомства з автором «Кобзаря» у рецензійному огляді 1843 р. М. Костомаров схарактеризував його творче кредо як поета, що відображає народні устремління.

«Я завжди дуже любив розумного малороса-простолюдина; його простодушність у поєднанні з проникливістю, його лагідний гумор і безжурну веселість, змішані з сумом, його ідеалізм з практичною поміркованістю, його готовність самовіддано любити разом з тонким умінням відрізняти щирість від лицемірства, але ці якості відтінялися тією відзнакою поезії, яка властива лише таким натурам, як його», — згадував історик у своїх споминах про Т. Шевченка.

Співзвучні мотиви в оцінці Геніального Українця спостерігаємо і в розвідках та споминах письменника, публіциста й історика Пантелеймона Куліша — близького товариша, палкого прихильника, згодом нещадного і непримиренного критика Кобзаря. Скажімо, у листі 

П. Куліша до Т. Шевченка від 25 липня 1846 р., в якому перший виступає як дружній, хоча і критичний дорадник чи навіть наставник-ментор поета, зазначається: «Ваші творіння належать не Вам одному і не лише Вашому часу вони належать всій Україні і будуть говорити за неї вічно». У цьому стислому, афористичному виразі споглядаємо не тільки властиве для романтиків звернення до вічності, а й зіставлення з нею самої постаті Великого Кобзаря.

 

Ще цікавішими є згадки про Т. Шевченка у спогадах П. Куліша середини 80-х років ХІХ ст., які показують особливості сприйняття зумі й серці усе, що сприйняв я тверезого від незрівнянного Плетньова». У своєму прощальному слові на похороні Тараса Шевченка П. Куліш висловився ще категоричніше: «Немає в нас ні одного достойного проректи рідне українське слово над домовиною Шевченка: уся сила і вся краса нашої мови тільки йому одному одкрилася».

Та, мабуть, найточніше ідеалістичне захоплення творчістю Великого Кобзаря у середовищі кирило-мефодіївців сформулював Василь Білозерський. У листі до Миколи Гулака від 1 травня 1846 р. він відзначав, що тільки «геній, завдяки лише глибокому почуттю, може вгадувати і потреби народу, і навіть цілого століття — чого не навчить ніяка наука, ні знання без вогню поетичного і разом релігійного».

Зауважимо, що сам Т. Шевченко з недовірою та скептицизмом сприймав подібні оцінки, зокрема тезу про себе як про народного поета. Відтак його саморефлексії справляли досить скромний вплив на творення мемуарних чи некрологічних образів.

Ця першість, духовна домінація Т. Шевченка, котру визнавали кирило-мефодіївські братчики та чимало їхніх сучасників, спричинилася до формування початкових образів Великого Кобзаря як народного, національного поета, овіяного романтичним ореолом драматичної біографії та геніальної творчості з елементами пророцтва й жертовності.

Її сутність у стислому та концентрованому вигляді подав той самий П. Куліш: «Шевченко — наш поет і первий історик. Шевченко перше всіх запитав наші німі могили, що вони таке, і одному тілько йому дали вони ясну, як боже слово, одповідь. Шевченко перше всіх додумався, чим наша старосвітщина славна і за що проклянуть її грядущі роди. Так, як йому самому пісня народна дала тон до високої речі, так і він дав нам усім праведний тон, як нам своє слово строїти. Високо над нами підняв Шевченко поетичне світло своє — і стало видно по всій Україні, куди з нас кожен мусить простувати».

Схожі думки висловив і один із перших біографів Великого Кобзаря Михайло Чалий: «Явище Шевченка не випадковість: з ним з’єднується доля цілих мільйонів народу; у ньому як у фокусі поєднались духовні сили сього кріпацького люду».

Таким чином, у романтичному світобаченні образ колективного, масового героя, мабуть, чи не вперше гармонійно сполучився з типажем індивідуальним — поета-пророка, генія-провидця та святого мученика тощо. Відтак стара преромантична ідея німецького філософа Фрідріха Шлегеля про пророка як специфічного посередника між минулим та сучасним, сакральним і буденним віднайшла сприятливе підґрунтя на обширах української культури. Більше того, у такому поєднанні простежуються сакральні риси образу Великого Кобзаря як репрезентанта надіндивідуальної творчості народу, його провіденціалістського дару та великої моральної сили.

Творення романтичних уявлень про Т. Шевченка в українській суспільній думці досить точно помітив і зафіксував визначний російський письменник Іван Тургенєв. «Нам усім, тодішнім літераторам, добре було відомо, яка лиха доля тяжіла над цією людиною; талант його приваблював нас своєю оригінальністю й силою, хоча навряд чи хто з нас визначав за ним те величезне, мало не світове значення, якого, не вагаючись, надавали йому малороси, що жили в Петербурзі», — згадував він.

Утім, романтичні образи Т. Шевченка, котрі сформувалися на зламі 50—60-х років ХІХ ст. досить швидко зазнали істотних трансформацій. Ці перетворення були зумовлені багатьма чинниками.

Російська імперія пореформеної доби була змушена відповідати на виклики, кинуті західноєвропейською модернізацією, зокрема на перетворення Європи станів в Європу націй та національних держав. Розпочалася доба великих реформ, було скасовано потворний інститут кріпосництва, руйнувалися міжстанові бар’єри, більш динамічною й розкутою стала духовна атмосфера у суспільстві, нових обрисів набувала українська культура.

Розгорталися суттєві метаморфози і в українському національно-визвольному русі, який плавно перетікав з академічного періоду в культурницьку добу. Заразом ширилися новітні інтелектуальні впливи, які на науковій ниві визначалися швидким поширенням позитивізму, а на суспільно-політичній — зростаючою популярністю анархічних, соціалістичних та ліберальних ідей. Відтак формувалися новітні соціокультурні запити та інтелектуальні вимоги пореформеного українського суспільства до свого минулого, зокрема до образів Великого Кобзаря.

Ці настрої проступили ще за життя Т. Шевченка. Зокрема, у листі до сумнозвісного Михайла Юзефовича від 19 січня 1857 р. П. Куліш сприймає поета вже з позиції не стільки письменника-романтика, скільки зі становища поміркованого хуторянина-культурника: «Докоряє нам Шевченко «овечою натурою», отже, як поглянеш на всю історію, то єсть у того сонму народного якийсь вищий розум, і не дармо сказано: «терпи, козак, — отаманом будеш».

У повну силу модерні віяння споглядаємо вже у творчості пізнього П. Куліша, зокрема в його самобутній «Истории воссоединения Руси» (СПб., 1874. — Т. 1—2; М., 1877. — Т. 3), в якій помітні чималі вкраплення позитивізму. У цій студії, особливо в її другому томі, віднаходимо низку гострих, інколи й образливих висловів стосовно творчості 

М. Максимовича, М. Костомарова та Т. Шевченка. Щодо останнього, то 

П. Куліш метафорично називає його творчість «п’яною музою», котра шкідливо впливає на широкі кола освіченого українства.

Такі інвективи супроти Т. Шевченка та інших українських діячів призвели до того, що П. Куліш опинився у своєрідній ізоляції. Зокрема, відносини з письменником повністю розірвав його давній приятель відомий художник Лев Жемчужников.

Гадаємо, що означена переоцінка в поглядах 

П. Куліша віддзеркалювала глибокі зрушення, котрі сталися у його світобаченні, зокрема стосовно ролі цивілізації та поступу в житті суспільства. Відтепер поезії та й сам образ поета-пророка сприймалися П. Кулішем як бунтарські, руйнівні щодо самого духу культурництва, який тлумачився ним як найбільша цінність.

Ці тенденції змушували дедалі частіше звертатися до спадщини Великого Кобзаря в пошуках точних, правдивих замальовок соціального буття, відносин між різними станами, причому як у дореформену, кріпосницьку добу, так і у ретроспекції давно минулих століть — козацтва та гайдамаччини. Вочевидь, загостреність соціальних проблем тодішнього суспільства незаперечно актуалізувала цю тему, широко представлену у творчих практиках Тараса Шевченка.

Своєрідна першість у цій царині належить російському публіцисту Миколі Чернишевському. Саме він у розвідці «Национальная бестактность» (1861 р.) назвав Т. Шевченка непохитним авторитетом у справі з’ясування справжньої та єдиної соціальної природи польського і малоросійського панства. Відтак у поезіях Великого Кобзаря все наполегливіше дошукуються абсолютної правди історичного життя, хоч і з перспективи відповідних суспільно-політичних ідеалів.

Наприклад, до таких праць можемо віднести статтю «Произведения Шевченка, содержание которых составляет исторические события» визначного українського історика Володимира Антоновича. Ця розвідка є його доповіддю на врочистому засіданні Історичного товариства Нестора-літописця при київському Університеті св. Володимира з нагоди 20-х роковин смерті Т. Шевченка. Вона була застенографована одночасно учнем В. Антоновича — знаним істориком Миколою Дашкевичем та кореспондентом київської газети «Труд». Англомовний переклад цієї доповіді було вміщено у виданні «Shevchenko and the Crіtіcs 1861—1980» (Toronto, 1980) за редакцією Юрія Луцького.

У зазначеній студії 

В. Антонович наголошує на художній правдивості загального образу історичної доби у творах Великого Кобзаря. «Звичайно, з точки зору суворого критичного аналізу фактів, така оцінка праць Шевченка є значною мірою помилковою... — підкреслює історик. — Поет відтворює живий та цільний образ доби, оживляє та виводить перед поглядом читача окремі постаті, цілі покоління; у творчості його воскресають епохи та народи з їх тілом і душею, з їхніми почуттями та думками. Словом, для художника не має значення фактична точність подробиць, тільки б були вони можливі на тлі змальованої ним доби».

На думку В. Антоновича, не можна оцінювати художню чи словесну творчість суто з позицій критичного аналізу фактів, а поета-митця порівнювати з істориком. Утім, фундатор київської історичної школи підкреслює, що Т. Шевченко використовував дуже обмежений, а часто-густо недостовірний історичний матеріал із праць Д. Бантиша-Каменського, М. Маркевича, В. Рубана та апокрифічної «Історії русів».

За спостереженням 

В. Антоновича, Великий Кобзар писав свої твори на сюжети української минувшини, які до того часу були недостатньо висвітленими в історичній науці. Більше того, В. Антонович обстоює думку, що український поет завдяки могутньому таланту митця, подібно до Вальтера Скотта чи Вільяма Шекспіра інтуїтивно відгадував перебіг історичного життя.

Отже, традиційні морально-етичні домінації романтичного народництва у творенні образів Т. Шевченка в розвідці В. Антоновича сполучаються з позитивістськими ідеями. Відтак автор співвідносить історичні сюжети окремих поезій Великого Кобзаря з відповідними соціокультурними контекстами історичної доби.

Та для В. Антоновича замало обстоювання самого духу історичної, народної правди, котре властиве романтичному народництву. Він звертає увагу на соціальну правду минувшини, яка представлена у творах Т. Шевченка. Зокрема, історик наголошує на точних і правдивих соціальних типажах, репрезентованих у шевченківських «Гайдамаках» та «Гамалії».

«Поет чудово зрозумів це становище трьох груп населення в ті часи та змалював ставлення селян до дворян і євреїв, ставлення шляхти до схизматиків та євреїв, відтворив тип єврея щодо козака і стосовно шляхти. Дворянство представлено в поемі всесильним станом, який не вміє розсудливо користуватися владою, свавільним, не поважаючим особистості... Другу групу становлять євреї. Вони кланяються шляхті, але зневажають її з цілковитою певністю, що вони розумніші за неї. Маємо в поемі й селянські типи, — типи людей, позбавлених освіти, але які відчувають свою правоту, тривале пригноблення котрих довело до озлоблення, що виривається у нелюдській ненависті. Селянський тип найкраще відтінений автором, як рідний, і на боці якого була зневажена правда», — зазначає В. Антонович.

Це домінування соціального у відтворені образу Т. Шевченка, хоча і в обмеженому ретроспективному розумінні щодо сюжетів окремих його творів, відображає важливі інтелектуальні зрушення, котрі відбулися у поглядах та світобаченні українських істориків.

Зауважимо, що таке зіставлення окремих поезій Великого Українця із соціальним засадами суспільства тієї чи іншої історичної доби, ймовірно, спиралося на позитивістські ідеї еволюційної поступовості та генетичного зв’язку, котрі посідали чільне місце у світосприйнятті В. Антоновича. Тим більше що виняткова увага до соціальних зв’язків, відносин та форм минувшини є неодмінною рисою істориків-народників, які поділяли позитивістську концептуалізацію останньої чверті ХІХ ст.

Здебільшого позитивізм ототожнюють із достовірною картиною світу, передусім із дослідницькими методами, властивими природничим наукам. Почасти позитивізм постав як антифілософська реакція супроти раціоналізму, ідеалізму та спіритуалізму. До прибічників позитивізму в українському історієписанні належала більшість учених кінця ХІХ ст., які обстоювали натуралістичну програму пізнання та виступали за зближення історії з природничими науками, зокрема наголошували на конечності фактографічної достовірності у представленні минувшини.

Заразом позитивізм, за версією одного з його фундаторів французького філософа Огюста Конта, зініціював творення своєрідного світського культу людства, котрий сакралізував постаті людських праведників — видатних учених, винахідників і мислителів. Таким чином, позитивістське підґрунтя було досить сприятливим для творення національного культу Великого Кобзаря, позаяк скеровувало своїх адептів на високі морально-етичні ідеали поліпшення людства, зокрема до творчого переосмислення романтичної спадщини.

До того ж у дослідницьких практиках тодішніх українських учених позитивізм сполучався з романтизмом, а часом і з пізньопросвітницьким раціоналізмом. Відтак образи Великого Українця часто-густо конструювалися не стільки з переважанням позитивістських настанов, скільки з перспективи різних інтелектуальних і культурних вимог, точніше їх самобутнього сполучення.

Володимир ЛИТВИН, академік НАН України.

Далі буде.

Іван Марчук. «Як та хмара гайдамаки Умань обступили...» (за мотивами поеми Т. Шевченка «Гайдамаки»). Картон, темпера. 1983.