Сім’я Володимира і Марини Бобиків з Луганської області мешкає у П’ятихатках з червня 2015 року. Вони — медики: чоловік — хірург, дружина — хірургічна медсестра. На перший погляд, звичайні люди. Але їхнє життя розділилося на дві частини невблаганною рукою долі.


Мешкали й працювали у рідному Первомайську, поки в їхні долі не ввійшла війна. До того ці люди спокійно працювали, ростили дітей, плекали плани на майбутнє. Але в один момент їхня дійсність, як і реальність багатьох жителів сходу країни, кардинально змінилась.


Він виріс у родині санітарних лікарів, тому питання «ким бути?» перед ним не стояло в принципі. Батьки не заперечували проти того, щоб син став медиком, але висловлювали бажання, щоб він обрав для себе лікувальну справу. Володимир вирішив, що лікування хворих таблетками — не для нього, через що став хірургом. Закінчивши Донецький медінститут, повернувся до рідного міста. Робота захопила молодого фахівця, а ще подарувала родину. Жили молодята в квартирі батьків чоловіка, а ті купили собі хатинку в селі неподалік міста.


— Коли почались військові дії, все це сприймалось зовсім по-іншому, — пригадує Володимир. — Думалось: ось зараз усе закінчиться, мине, а воно все не минало. Так докотилось і до нашого міста.


Лікар-переселенець заглиблюється в пам’яті в ті недавні події, і одразу тінь лягає на його обличчя, стає сумнішим погляд. Та і як може бути по-іншому, коли пригадується, як дрижала земля під ногами?


Якби були самі, то, можливо, й залишились би вдома, а так тривожились за малих діток (їхній доньці тоді було вісім років, сину — п’ять). Тож 20 липня 2014 року вони вчотирьох поїхали на залізничний вокзал. Людей було сила-силенна, більшість ставала пасажирами потягів, на які в касі були квитки. Відстоявши кілометрову чергу, родина сіла на поїзд, який прямував до Києва. Там, у столиці, мешкає рідна сестра дружини Марини, тому, взявши всього дві валізи, вирішили погостювати в неї пару тижнів. Так вони поїхали в гості, а стали переселенцями.


У гостях справді добре, коли надовго не затримуєшся. Молоді медики бачили, яке дороге життя в мегаполісі, тож не планували тут шукати роботу й житло, яке було їм не по кишені. Тому вирішили: свою подальшу долю влаштовуватимуть через Інтернет. У Всесвітній мережі знайшли роботу в Жовтих Водах, там же й облаштувалися на дев’ять місяців, поки діти ходили до школи. Володимир Олександрович працював на прийомі в поліклініці, мав чергування у стаціонарі, але йому кортіло оперувати, тренувати мозок і руки, які скучили за роботою. Та по-іншому поки що не виходило — такі були життєві обставини, які слід було прийняти, не нарікаючи на долю.


І вони не нарікали. Просто добросовісно трудились, спілкувалися по телефону з рідними і знайомими, поки в одній розмові не прозвучала пропозиція від колишнього колеги з Первомайська, а нині теж переселенця, котрий осів у П’ятихатках, перебратися теж сюди. Як з’ясувалось, в цьому місті — велика проблема з медичними кадрами, особливо — з хірургами. А бесіда з головлікарем Н. Дрімко не просто підтвердила цей факт — Наталія Олексіївна запросила В. Бобика на роботу сюди завідувачем хірургічного відділення. Для нього, котрий марив практикою, а натомість був змушений працювати на прийомі, ця пропозиція виявилася доленосною, тим більше, що й дружині, котра на той момент працювала не в операційній, знайшлося місце за фахом. Тому родина залишила Жовті Води і переїхала до П’ятихаток.


Знову-таки з допомогою Всесвітньої мережі самі знайшли собі житло, і хоч їхній орендований будинок далеченько від роботи і школи, де тепер навчаються син і донька, зате він зручний, зі всіма вигодами. Якось уже пристосувались до чужих стін, несвоїх меблів, але й досі мріють повернутися додому.


— Важко було починати, бо останні два-три роки в хірургічному відділенні практично нічого не робилось, — розповідає Володимир Олександрович. — Люди їздили або в Жовті Води, або до Кривого Рогу. Поступово, коли дізнались, що й у нашому відділенні можна отримати хірургічну допомогу, стали звертатися до нас. Нині планово оперуємо грижі, гнійні абсцеси, невеликі підшкірні пухлини, діабетичні флегмони.


Вони начебто знайшли себе в іншому місті, змогли реалізуватися. Здавалось би: чого ще треба? Роботу за фахом мають, порозуміння із керівництвом — теж. То можна зробити висновок, що родині Бобик у П’ятихатках комфортно. Однак це — тільки на перший погляд. Відверта відповідь на запитання: «Чи прижились у нас?» цих людей, котрі мають офіційний статус переселенців, заперечна. Вони навряд чи зможуть десь почуватися так, як удома, бо це неможливо в принципі. А тим паче коли вони, дорослі, чи їхні діти подеколи чують від п’ятихатців: «Для чого ви до нас приїхали? Жили б там, у себе!»


— Коли живеш удома, то не розумієш, як тобі добре, тому й не цінуєш цього, — відверто каже Володимир Бобик. — Адже хоч би як гарно тобі було десь, а вдома завжди краще. Тому сподіваємось, що в країні настане мир, і ми зможемо повернутися.


У час, коли поблизу їхнього рідного Первомайська чутно вибухи, вони нічого планувати не можуть. У 2014 році, коли тільки все починалось, планували. А нині просто живуть, просто працюють. А десь у глибині душі жевріє надія на повернення. Нехай чимскоріше вона стане реальністю!

 

Дніпропетровська область.

 


На знімку: медики-переселенці з Луганської області Марина та Володимир Бобики.


Фото автора.