«Голос України» продовжує публікувати інтерв’ю із правозахисником, дисидентом, лікарем-психіатром Семеном Глузманом. Перша його частина «Я щиро любив дівчину на імя Психіатрія, а її повели на панель» вийшла в номері газети від 12.04.2017 р., друга — «У зоні я усвідомив, що ненависть — погане почуття...» — у номері від 20.04.2017 р.
Дисиденти-шістдесятники
«По утрам,
Когда другие выстаиваются
В очередь
К писсуару и умывальнику,
Я увожу за руку,
Воровато оглядываясь,
На кладбище в углу за бараком
Отошедшие дни
Из трясины числа
Две тысячи пятьсот семьдесят пять,
По дню в утро».
Уривок з вірша,
написаного Семеном Глузманом у таборі.
Жовтень. 1976 рік.
Початок поганого періоду для України
— Ви провели сім років у таборі. Вас заарештували під час другої масової кадебістської навали на українську інтелігенцію. Перша хвиля прокотилася в середині 50-х — на початку 60-х років минулого століття. Вона почалася після прем’єри фільму Параджанова*...
— Так. Я потрапив у другу зачистку. А в першу було арештовано Івана Світличного (його потім випустили), Михайла Гориня і багатьох інших... Тоталітарна система Західну Україну боялася. Там її сприймали як колонізаторську. І влада про це знала. Але тоді кадебісти діяли м’якше.
А от у 1970-х роках ситуація змінилася. Здебільшого радянські люди не знали про те, що відбувається. А хто був у курсі, розумів, що це початок кепських справ у країні. Особливо тут, в Україні.
Я ніколи не говорив про це раніше, але, напевно, уже час. Віктор Платонович (Некрасов) дружив з акторкою Раїсою Недашківською. У неї був друг — заввідділу ідеології ЦК КПУ. Він добре розумів, що відбувається. Коли вже починалися ці арешти в січні, за кілька тижнів вона зустрілася з Вікою (так називали друзі Некрасова) і розповіла про розмову зі своїм номенклатурним другом. Відбулася вона на галасливому бульварі Лесі Українки (щоб КДБ не могло прослухати). Ідеологічний працівник сказав тоді: «Це страшно, це початок 37-го року... Ти не уявляєш!». Мовляв, Шелест ще при владі, але він приходить у кабінет і нічого не вирішує. Другові Недашківської як заввідділу ідеології щодня давали документи про те, що відбувається у слідчому ізоляторі КДБ. А там періодично хтось оголошував голодовку на знак протесту. Але на кадебістів це не справляло враження. Вони вже робили те, чого хотіли. Каральна машина працювала, не зважаючи на те, правий ти чи ні. Потім забрали Шелеста...
— Тобто це була зачистка Москвою місцевої влади, яка ще прагла самостійності?
— Звичайно. А от щодо Шелеста, я не поділяв думки деяких товаришів з табору, які вважали його великим патріотом України. Ну, не патріотом він був, а хазяїном усієї УРСР. Мені Віка розповідав, як викликав його Шелест, коли Некрасов подав документи на виїзд за кордон. А після цього написав і опублікував якісь спогади, які було визнано ворожими, поганими і наклепом. Тоді Шелест сказав Віктору Платоновичу, що Москва заборонила його випускати з СРСР. А після паузи додав: але я дозволив.
— Самостійність все-таки була?
— Так. Він керував цією країною. Звичайно, навряд чи Шелест хотів, щоб вулиці українських міст називали іменем Бандери. Він був людиною своєї епохи. Потім його відвезли до Москви, щоб тримати під наглядом. Звичайно, це був затиск Києва з боку Кремля...
— Кому це було потрібно? Навіщо?
— Кілька років тому я запитував про це одного генерала, вже пенсіонера СБУ. А в 1970-ті роки він працював у 5-му управлінні КДБ і займався українцями. Це було дуже цікаво, тому що ані слова українською він не сказав. А я знав: українськими націоналістами займалися слідчі, котрі знають українську мову. Такий був психологічний момент... Отож я запитав того генерала: навіщо ви робили з нас ворогів? Адже ми просто казали правду, казали те, що було відомо. Мої родичі, друзі — вони почали не тільки боятися вас, представників органів безпеки, а й ненавидіти. І так у кожному конкретному випадку. Тому що ті люди, які знали нас, розуміли, що ми не вороги і ми нічим не страшні. Він відповів дуже цікаво: «Розумієте, від нас нічого не залежало. Я був старшим лейтенантом, потім капітаном. Зранку йшов на роботу, одержував завдання, кого слухати, куди бігти. Ми ніколи не складали мозаїку того, що відбувається. Мозаїку розробляли нагорі». За словами цього пенсіонера, тоді щоп’ятниці голова КДБ України Федорчук збирав верхівку і влаштовував накачку. Установка здебільшого була така: очистити Україну від цієї зарази. Ну, добре, кажу, очистили. Дали нам по сім—десять років. І ми повернулися. То що ви робили? А він у відповідь: чому ви у мене про це запитуєте? Подарував генералові книгу своїх табірних спогадів. Під час наступної зустрічі цікавлюся враженнями від прочитаного. Отримую рецензію: «Цікаво, але ви суб’єктивні». Звичайно, я суб’єктивний, тому що я писав про своє життя в таборі. Хочу, щоб ви суб’єктивно написали свою історію того періоду. І чую у відповідь: «Навіть якби хотів, не зміг би. Ми не знали багатьох деталей. А без них мозаїку не скласти». Я запитав: хто міг би, хто знав, хто розробляв мозаїку? Він відповів: один із заступників начальника п’ятого управління. І відразу додав, мовляв, Семене Фішелевичу, але якщо він колись напише такі спогади, що малоймовірно, не купуйте і не читайте їх. Чому? — запитую. «Тому що там ані слова правди не буде», — почув у відповідь. Ось у цьому все жахіття! Чому потрібно було псувати життя тисячам людей? Чому мав померти Валерій Марченко? Навіщо закатували в таборах далекого від політики геніального європейського поета Стуса? Хто відповість на ці запитання?
Валерій виніс величезну кількість інформації
— По суті, каральна система тоталітаризму радянського періоду сама зробила з дисидентів героїв, надала їм статус борців за права, які було прописано в Конституції. Але й у лавах цієї системи теж були різні люди. Більшість ішли працювати в органи, щоб стояти на варті державної безпеки рідної країни. І про «мозаїку» КДБ вони від самого початку точно нічого не знали.
— Зі мною в таборі відбував термін старший лейтенант КДБ Валерій Румянцев. Йому дали 15 років. Він відслужив в армії, працював десь на заводі в провінції. А потім запропонували товариші з органів вступати до них до вищого навчального закладу, щоб стати фахівцем з вилову шпигунів. Ну, який молодий радянський чоловік відмовиться від такого? Так нас виховували. Валерій вступив. А потім його відправили працювати опером до п’ятого управління, по-моєму, до міста Зеленограда, під Москвою. Які могли бути шпигуни в цих закритих містах, не знаю. Але Румянцеву потрібно було вербувати пересічних радянських громадян. Він намагався. Йому це погано вдавалося. І досвідчені опери йому радили піти. Мовляв, не його ця справа. Але Валерій вирішив розповісти правду світу, хто й чим займається в КДБ. Він поїхав на міжнародну виставку птахівництва до Москви. Там ходив — вираховував іноземців. Побачив групу по-закордонному одягнених людей. Вони розмовляли англійською мовою, потім перейшли на ламану російську. Валерій розговорився з ними, сказав, що він офіцер КДБ і хоче розповісти правду про свою організацію... Це виявилися підставні.
15 років відсидів Румянцев, на жодне політзаняття не ходив. Завжди тримався ближче до нас. А коли звільнився, він виніс величезну кількість інформації. Адміністрація зони трусила нас на наявність ножів, бритв тощо. А рукописи, папірці всілякі їй не цікаві були. Доти, доки Румянцев не виніс величезну кількість інформації.
За кілька днів до дати звільнення до Румянцева підійшов Лев Ягман і запитав: візьмеш інформацію? Той погодився. Лев показав йому значний обсяг «кореспонденції». Валерій засумнівався. Тоді Ягман поцікавився в мене, скільки в людини метрів кишечника? Кажу: метрів 5—7, точно не пам’ятаю. Він повертається до Валерія і, посилаючись на мене, заявляє: у тебе 5 чи 7 метрів кишечника — бери все. Валерій усе і виніс. Поїхав через Москву, зайшов до квартири Юлика Даніеля, з яким разом у Мордовії сидів. Там спорожнився і поїхав до себе в Сочі.
— А кореспонденція з політичної зони пішла в самвидав?
— Так. Потім табірне начальство не знало, що робити. Бо галас пішов по всьому світу. А ми там передали і список усіх ув’язнених, хто за що сидить, і багато чого іншого.
Політична відсидка з репортерською спеціалізацією
— Виходить, з політичної зони ви вели інформаційну війну проти системи? Як це працювало?
— Зі мною сидів Георгій Єрмаков з Ленінграда, радіоінженер. Він ненавидів радянську владу, але боротися відкрито не міг. Приготував купу листівок, а його друг, коли їздив у відрядження до інших міст, розкидав їх у поштові скриньки. КДБ вирахувало друга, а потім Георгія Івановича — його рідна теща здала. Стара комуністка пішла до органів і повідомила, що зять антисовєтчик і з ним треба попрацювати... Єрмакову дали чотири роки — найменший термін на зоні. Але він дуже страждав і чекав амністії. І щоб дізнатися про неї, зібрав радіоприймач буквально з нічого. І ловив «Радіо «Свобода». Слухав і розповідав нам.
Я був уже сформований антисовєтчик і розумів, що ми повинні писати й передавати на волю, на Захід інформацію про політв’язнів. Це наш захист. І це стало головною моєю роботою на зоні.
— І чим ви займалися?
— Організовував процес. Сам писав. Був у курсі, хто й що пише. Завертав ксиви для передачі на волю.
— А на чому тексти писали?
— На електропапері. Папір для електротрансформаторів. Типу сигаретного, але міцніший. Знайшли величезний блок цього паперу в електроцеху, який залишився від старої зони. Жартували, що його запасів вистачить і для наступних в’язнів.
— У вас були ідеальні умови відсидки з репортерською спеціалізацією.
— У нашій 35-й зоні був відносно м’який режим. У сусідній 36-й такого не було — звідти інформація не виходила. А нас табірна адміністрація боялася. Я запропонував вести «хроніку поточних подій» нашої політичної зони. Порадився з Іваном Світличним. Він сказав: геніальна ідея — давайте. Хроніка архіпелагу ГУЛАГУ триває! Записував телеграфним стилем щодня те, що відбувалося в таборі: кого привезли, кого відвезли, хто захворів, чим годують... Я описував: сьогодні на вечерю такого числа знову зелена риба.
— Табірна журналістика за жанром була інформаційною?
— Ну, чому ж? Коментарі до подій теж були. Якось привели коня з лошам. І лоша напилося з відра якоїсь отруйної рідини. Коли воно почало битися в передсмертних конвульсіях, негайно викликали табірного лікаря — дику тітку, яка зовсім не вміла лікувати. Тоді я написав такий коментар: якби вмирав хтось із нас, вона б так швидко не прийшла.
Завдяки цим хронікам, які ми передавали із зони, табірна адміністрація не могла влаштовувати репресії — остерігалася реакції Заходу. Щоправда, намагалася боротися з нами іншими методами. Наприклад, дискредитувати. Пам’ятаю, був період, коли Івана Світличного призначили завбібліотеки. А це в зоні вважалося «сучою» посадою. І відразу поповзли чутки, мовляв, Іван, напевно, стукач. А ми в бібліотеці (за стіною був кабінет начальника зони) влаштували свій штаб. Якось мене викликав кадебіст — куратор зони. Каже: може, годі — стільки нам сала за шкуру налили! Ну, посидіть уже спокійно. А я у відповідь посміхаюся — як я можу досидіти спокійно?!
Візитівка
Петро Шелест у 1957 році очолює Київський обком КПУ, а з 1963-го по травень 1972 року був першим секретарем ЦК КПУ. У травні 1972-го його «переводять» до Москви на посаду заступника голови Радміну СРСР. А через рік «за станом здоров’я» відправляють на пенсію.
У період керівництва Петра Шелеста прокотилися дві великі хвилі арештів дисидентів: перша припала на серпень-вересень 1965 року (заарештовано 24 особи), друга — січень-квітень 1972-го (73 особи). У період між двома «генеральними покосами» органами КДБ республіки було ізольовано 148 антирадянсько налаштованих громадян. За ґрати потрапили Іван Світличний, В’ячеслав Чорновіл, Михайло та Богдан Горині, Василь Стус. Дізнавшись у лютому 1968 року про те, що ув’язнені за політичними статтями Іван Кандиба, Іван Гель, Левко Лук’яненко, Михайло Масютко, Михайло Горинь підготували понад 20 документів антирадянського змісту, Шелест не вагаючись підтримав ініціативу КДБ УРСР: «Для припинення каналу передачі антирадянських документів за межі виправно-трудового табору просити КПРС дати вказівку міністерству охорони громадського порядку СРСР про перегляд наявного в Дубровному ВТТ режиму утримання ув’язнених та побачень із родичами». Водночас за занадто україноцентричну позицію Шелест перебував на особливому контролі в Москві.
Розмовляла Ольга ВАУЛІНА.
ДАЛІ БУДЕ.
* 4 вересня 1965 року в київському кінотеатрі «Україна» під час прем’єри фільму «Тіні забутих предків» відбувся чи не перший публічний протест проти політики знищення української інтелігенції тоталітарним режимом СРСР. Ініціаторами акції були Іван Дзюба, Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл. Зі сцени Дзюба повідомив про арешти творчої інтелігенції. А Стус і Чорновіл закликали глядачів піднятися на знак протесту. Після акції спочатку всіх трьох звільнили: Івана Дзюбу з видавництва «Молодь», В’ячеслава Чорновола — з газети «Молода гвардія», Василя Стуса — виключили з аспірантури літінституту. Потім 1967-го посадили Чорновола, 1972-го — Дзюбу і Стуса.
