Фото — весна 1943 р.
Світлина з родинного альбому.
Світлій пам’яті мого дідуся Івана Пилиповича АБОРНЄВА, який пішов у небуття 50 років тому, присвячується...
Відразу я сказати мушу
Про очі дідуся мого:
Той ніжний погляд
прямо в душу —
Ознака щирості його.
Дівчата носять так намисто
На білім полотнянім тлі,
Дідусь постійно урочисто
Носив так думи на чолі,
Бо на війні зазнав він горя.
Та душу все ж зберіг палку —
Вклонявся сонцю,
небу, зорям,
Травинці, в полі колоску.
Пишу і ледве я не плачу...
Він зовсім, зовсім не любив
(Така була у нього вдача)
Носить воєнних орденів.
Був скромний мій
дідусь-вояка
У побуті, а на війні...
Всі ордени — Вітчизни дяка
Герою, що горів в огні.
Плекав дідусь садок
вишневий,
Бузок, калину під вікном,
І мрії мав свої рожеві.
Покурював від всіх тайком.
Смертельна у легенях рана,
Та вижив —
він же доньок мав...
Посивів, правда, дуже рано,
Ніхто його й не впізнавав.
Він на гармошці
грав завзято,
Співав натхненно, танцював.
«Без Йвана неможливе
свято», —
Весь люд в окрузі так казав.
Стрункий, підтягнутий,
бадьорий,
В обіймах світ увесь тримав.
Ніколи він не був суворий,
Бо найдобріше серце мав.
Найбільше він любив онуків,
Голубив, пестив «янголят».
Пройшов війни пекельні муки
Заради цих дівчат, хлоп’ят.
Складав дідусь казки чарівні
Для рідних внуків залюбки...
Не було йому в світі рівних —
Осяяв мудрістю віки.
Одна з «онученьків
щасливих»
Так щиро пише ці рядки.
Дідусю, спогад мій щемливий
Із серця не зітруть роки.
Аж до Берліну гнав
чужинців...
Пішов він рано із життя.
В серця нащадків-українців
Пішов... у їхнє майбуття...
