Їздив до Соколівки на Вінниччину. Приємно було дізнатися, що в селі, де зберігся палац шляхетної польської родини Бжозовських (на знімку), їхні нащадки з Варшави взялися вдихнути друге життя у старовинну будівлю — палацо-парковий ансамбль, пам’ятку архітектури XVІІІ століття. Подумалося: гарний приклад для наслідування показали поляки — рятувати від занепаду історичну будівлю, споруджену їхніми предками.
Привид білого собаки
Дорогою згадував, як тато привозив мене на літні канікули до бабусі й дідуся. У Соколівці мені знайомий кожен куток і закуток. Разом із сільськими хлопчаками найбільше подобалося бувати у парку на території панського палацу, так у селі називають палац родини Бжозовських. Райська місцина — без перебільшення!
А скільки легенд і переказів збереглося! Одну з них запам’ятав змалку.
У 1917 році, коли прийшли більшовики, Бжозовські змушені були залишити палац. Аби врятуватися, їм довелося втікати за межі тодішньої держави. У поспіху не взяли собаку, який вірно служив їм. Той з місця не зрушив в очікуванні господарів. Місцевим стало шкода тварину. Однак до принесеної їжі «сторож» не торкався. Тривожно скавулів вночі. Помер з великого смутку й голоду. Коли собаки не стало, одна з жіночок закопала його неподалік будівлі. Охоронники розповідають, що навіть тепер вночі інколи можна побачити привид білого собаки. Можете уявити, наскільки вражала хлоп’ячі серця така легенда!
Дотепер можна почути згадки про доброго пана. Кажуть, Бжозовські непогано ставилися до жителів села. Утримували лікаря й аптеку, послугами яких дозволяли користуватися простолюдинам, звільняли від важкої фізичної праці жінок.
Пройшовши через невелику арку (у дитинстві ми перелазили через паркан, хоча він високий, вимуруваний з каменю), на власні очі переконався, що тут докладають рук для збереження і будівлі, і території. Донедавна у палаці розташовувалася школа-інтернат. Саме тому будівля збереглася. Збереглися і старі дерева. Виросли нові, які уже садили працівники педагогічного колективу разом з учнями. Три роки тому школу-інтернат закрили. Але не перестали доглядати за палацом. Як пояснив сільський голова Соколівки Олександр Мельник, школа не працює, але все одно утримують чотирьох охоронців, стільки само господарських працівників та одного завідувача господарством. Взимку приміщення опалюють.
— Будівля є комунальною власністю територіальних громад області, — пояснив сільський голова. — Після закриття школи-інтернату планували створити реабілітаційний центр для дітей після лікування туберкульозу. Однак щось там не склалося. Хоча спеціалісти визнали: для такого закладу тут є всі необхідні умови. Попри це, у палац можуть вдихнути нове життя. Зробити це мають намір поляки.
Родинний музей і польсько-український центр
Восени минулого року до Соколівки завітали несподівані гості. 62-літня пані Єва і на рік старший від неї Ентоні Бжозовські (на знімку) приїхали з Варшави. Вони — продовжувачі шляхетного польського роду. Привезли з собою рідкісне видання — фотоальбом «Подільські писанки», виданий у Варшаві трьома мовами — українською, польською й англійською. У ньому — малюнки 183 писанок, які зберігаються у родинному архіві Бжозовських. Зібрали їх у ХІХ столітті у Соколівці та інших селах Поділля. Є в альбомі й старі фотографії палацу та тодішніх його власників, опис святкування Великодня у селах Поділля.
Сільський голова Соколівки розповів, що гості виявили бажання створити у палаці родинний музей і польсько-український центр культури «Поділля». Першим кроком до цього стала поява Фонду родини Бжозовських. Планують залучити інвесторів. Своїми задумами поділилися з обласною владою — мали зустріч у Вінницькій облдержадміністрації та облраді. Після того ще раз приїздили до Вінниці. Знову узгоджували деякі пункти договору про співпрацю. Нарешті у серпні нинішнього року під час чергового відвідання Вінниці і Соколівки заплановано урочисте підписання чотиристороннього договору. Його учасниками стануть з польського боку представники родинного фонду Бжозовських та фонду «Медична місія», а з українського — ОДА та облрада.
— Поляки прагнуть вдихнути життя у палац своїх предків, — наголошує Олександр Мельник. — Вони вдячні громаді за те, що не дали занепасти будівлі, як це сталося з багатьма іншими пам’ятками. З розмови з ними дізнався, що мають намір організувати виставку творів мистецтва, проводити міжнародні конференції з питань врятування пам’яток польської архітектури на теренах України...
Гарні задуми, що й казати, думалося мені, коли повертався до Києва. Якщо їх втілять у життя, захочеться ще не раз приїхати у Соколівку. Не тільки мені одному...
Фото надано автором.
Київ—Соколівка—Київ.
