У цьому матеріалі ми наводимо витяги з повідомлень, які відправляють нам до редакції наші співвітчизники, котрі залишилися на окупованій території.
У Донбасі кінець серпня традиційно завжди був подвійно святковий. Річ у тім, що, крім Дня Незалежності, в останню неділю літа тут відзначають День шахтаря. Це торжество формально святкують і на окупованій території, тільки останнім часом його тут стали з гіркою посмішкою називати вже не Днем шахтаря, а «Днем пам’яті вугільної галузі»...
— Та яке це свято, швидше, поминки, — пише нам інженер однієї з шахт Довжанска (колись місто Свердловськ Луганської області) Сергій В. — А все тому, що ще трохи і про шахтарську працю тут будуть тільки згадувати.
Половину гірників звільнено, а решта змушені працювати за копійки, тому, що 3—4 тисячі рублів на місяць (приблизно 1,5—2 тисячі гривень) — це не ті гроші, які можуть забезпечити родині хоча б їжу. Особливо якщо врахувати місцеві ціни...
— Звільнити всіх Плотницький і К не можуть, — упевнений мешканець Антрацита Валерій К. — Варто їм цілком закрити шахти, як ця вивільнена величезна сила проти них і обернеться. А з урахуванням наявності тієї великої кількості зброї, що перебуває нині в нас, то навряд чи все обійдеться мирними протестами і страйками... Але ж саме на цю силу дуже розраховували в РФ. Під час Другої світової війни Шахтарська дивізія своєю безстрашністю наганяла жах на нацистів. У роки перебудови страйки гірників фактично стали одним із чинників розвалу Союзу, а потім у 90-х, стукаючи касками, вони «вибили» зі своїх крісел не одного міністра, а то й цілі уряди.
Але 2014 року шахтарі просто промовчали, прийнявши нейтралітет. Праві були вони тоді з такою позицією чи ні — питання вже інше. Але навіть своєю неучастю вони перешкодили Путіну піти далі. Глава РФ прорахувався, повіривши, що гірники, як йому, очевидно, доносили спецслужби, «в єдиному пориві» підтримають «російську весну». А який був би це пропагандистський хід: «Авангард пролетаріату встав на бік борців із хунтою». Але цього не сталося...
— Я пам’ятаю навесні 2014 року, коли представники мітингувальників із російськими триколорами прийшли до нас в адмінбудівлю «Краснодонвугілля» і зажадали, щоб ми перейшли на бік «народної влади», — пише в минулому співробітниця управління цього вугільного підприємства Світлана П., — то шахтарі, що під’їхали сюди після зміни, мало не стусанами вигнали прихильників «русского мира»: «Не заважайте нам працювати й заробляти!». Тим паче що заробітки в гірників на той момент були дуже й дуже непогані. У рядового прохідника могло бути від 8 до 15 (а то й більше) тисяч гривень. І це ще за курсу долара 8 гривень. А тепер таких цифр навіть у рублях не платять...
— Вугілля не затребуване в такій кількості, як воно було потрібне в Україні, — розповідає луганчанин Олексій Б. — Продати його нікому. Росіянам воно не потрібне. «Націоналізувавши» українські шахти, місцева «влада» нині тільки й може до професійного свята вивішувати плакати «Слава шахтарській праці!» та влаштовувати на площі «святкові» концерти, запрошуючи третьосортних представників російської естради. Цього разу (до слова, доволі дивний вибір) нас відвідали москвичка й етнічна кореянка Аніта Цой, виконавиця народних якутських мелодій Олена Уутай і сто перший склад групи «Стрелки»...
