Дванадцять томів кримінальної справи, і в кожному від 311 до 628 сторінок. Саме таке досьє збереглося в архіві Служби безпеки України на злісного ворога України, як називали Антона Олійника — уродженця хутора Березина Друхівської сільради (нині це терени Березнівського району Рівненщини), члена ОУН. Завдяки прийнятому «декомунізаційному» закону ця справа з таємної перейшла в статус доступної. І наразі вона — один із доказів того, яким незборимим для тоталітарної системи був дух українського патріотизму.
На знімку: таким у 1947 році «ястребки», що арештовували Антона Олійника, зафіксували його образ.
Фото з архіву.
...Антон Олійник народився на хуторі Березина в сім’ї хлібороба, простого сільського орача, як він сам зазначав. Батько бачив у синові продовжувача своєї справи, а сам Антон мріяв про науку. До неї він мав здібності, у дитинстві та юності тягнувся до книжки. Змінила його світогляд Друга світова війна. В ті роки він зрозумів, що Україна, яка прагне незалежності, має двох затятих ворогів — нацистів та більшовиків. Саме задля боротьби проти них вступає в ОУН. Був провідником юнацької сітки ОУН, охоронцем районного провідника ОУН, документалістом районного проводу ОУН. Не припинив підпільної діяльності й після війни. Фактично до 1947 року проводив антикомуністичну агітацію, поширював антирадянські листівки. Налагоджував систему взаємозв’язків збережених оунівських осередків...
Фатальним для Антона Олійника став 1947-й. Тоді він вийшов на групу «Кнопа» (назва від псевдо її очільника). В історії цей рух — «кнопівський» — мало досліджений, але він посідав своє помітне місце. Це була група українських радикальних націоналістів, яка відкололася від Центрального проводу ОУН і вважала за доцільне самотужки вести боротьбу (переважно терористичну) проти всіх, хто посягає на Україну...
Так ось, люди, які представилися «кнопівцями», арештували Антона Олійника, накинули йому мішок на голову і примусили доповідати, що він доброго зробив для України. Антон Якимович, не підозрюючи, що під «кнопівцями» замаскувалися радянські «ястребки», виклав усе як є. Цього виявилося вдосталь, щоб розпочати проти Олійника кримінальну справу. Тим паче що при арешті оунівця було вилучено зброю (гвинтівку, 49 патронів, гранату Ф-1, пістолет ТТ), листівки та брошури із закликом боротися за вільну Україну.
Присуд радянської влади на той час був максимальним — 25 років тюремного ув’язнення. Адже Олійнику нав’язали цілу низку вбивств радянських активістів, керівників району. Участі в ОУН він не заперечував, а от убивств не визнав навіть перед розстрілом.
Відбувати покарання «Індусу» (це було його оунівське псевдо — від словосполучення «індивідуальний селянин») довелося спочатку в Мордовії. Але не минуло й півроку, як в’язень зі спільниками наважується на втечу з табору у вагонетці, присипаній торфом. Загалом це був добре продуманий вчинок. Тому охорона лише на третій день помітила, що на торфовищі не вистачає ув’язнених робітників. Пошук зниклих став усесоюзним. На нього було кинуто значні сили, і вже на сьомий день «опери» рапортували, що затримали в лісі Антона Олійника. За спробу втечі суд додав йому ще два роки ув’язнення. А потім ця додавальна процедура повторювалася ще двічі, бо Олійник загалом здійснив три спроби втечі. Таким чином, загальний строк його перебування у в’язниці дійшов до 33 років.
Вдруге Антону Олійнику вдалося вирватися на волю у 1954-му. Тоді в’язень зробив 13-метровий підкоп: ложкою він упродовж кількох місяців виколупував землю і, зрештою, опинився у місцині поза в’язницею. А далі форсував річку на човні, який йому підготували доброзичливці, і довго-предовго добирався додому. Мати, коли син зайшов до рідної домівки, спочатку не впізнала його. Антон був настільки виснажений, що важив лише 47 кілограмів.
Два місяці Олійник переховувався й набирався сил. А потім виробив план подальших дій — налагодити зв’язок із групою його повстанського побратима «Шуляка», яка, на його переконання, ще мала б діяти в поліських лісах. Зрештою він так і не вийшов на зв’язок із повстанськими підпільниками — завадили емгебісти, які переслідували втікача.
Третя втеча Антона Олійника була із Володимирського централу, в якому він, до речі, зарекомендував себе одним з найбільш дисциплінованих та ерудованих в’язнів. Але й звідси разом з іншим в’язнем Романом Семенюком вирішили втекти і продовжити боротьбу за Україну. Це, врешті, їм вдається —12 серпня 1965 року з особливого табору МВС СРСР «Дубравлаг». Цього разу втікачам довелося форсувати річку завширшки півкілометра.
Передбачаючи, що по них стрілятимуть, табірники затамували подих і перебували на водяній глибині стільки, що їх переслідувачі подумали, буцімто вцілили у втікачів.
Вирвавшись із неволі, вони спрямували свій шлях на Україну. Найперше заповзялися відвідати найбільші українські святині. Відтак побували на могилі Тараса Шевченка, у Київській та Почаївській лаврах, на «Козацьких могилах» у селі Пляшева... А також у родинах тих націоналістів, хто разом із ними сидів у тюрмі. Спинилося їхнє втікацтво на малій батьківщині Романа Семенюка — у Сокальському районі на Львівщині. Там чоловіки облаштували бункер, де сховалися від радянської влади і звідкіля почали вести підпільну боротьбу. Надрукували, зокрема, тисячу листівок про істинну сутність комуністичної влади. Під час поширення цих листівок Антон Олійник знову потрапляє під арешт. А відтак знову йому до основного тюремного строку приплюсовують іще п’ять років неволі.
Реально Антон Олійник відсидів 18 років. Залишалося 15. Розуміючи, що надалі вирватися з тюремних лабетів, — справа фактично нездійсненна, він, однак, хапається за останню рятівну надію. Пише листа на ім’я тодішнього секретаря ЦК Компартії Микити Хрущова з проханням про помилування. Але в цьому листі не відрікається від своїх діянь та помислів щодо вільної України. Ось окремі з них: «За роки перебування в тюрмі закам’яніли усі мої почуття вільної людини. Більше того, мені здається, що нині з таким почуттям живуть усі люди в Україні». «Граждані судді! Ви засудили мене за те, що я любив Україну. Але пам’ятайте: настане такий час, коли ніхто не сидітиме за те, що я сиджу». «Ви засудили мене до розстрілу, змінивши при цьому закон. Світ ще не бачив такого прецеденту. Значить, або ви мене боїтеся, або я найбільший для України ворог. Тільки при цьому ви не пояснюєте, що я недоброго зробив для України».
Хтозна, чи дійшов цей лист до Микити Хрущова. Радше ні, ніж так. А тим часом над Антоном Олійником українська тодішня влада вчинила справжній самосуд: його розстріляли 6 лютого 1967 року в Києві. Де його могила, невідомо. Пам’ять про нього теж не вельми відповідає справедливості. Нікого з родини Олійника не лишилося. У повоєнний час померли його батьки. Сестра Надія, яка добивалася реабілітації брата, канула у невідомість, так і не дочекавшись цієї реабілітації. На батьківщині Антона Олійника нема жодної меморіальної дошки на його честь. А мала б бути...
Євген ЦИМБАЛЮК, краєзнавець.
Млинів
Рівненської області.
